19 Квітня 2024, 18:16 | Реєстрація | Вхід

Артем Лебедєв: «Спроба протистояти зовнішнім обставинам»

Дода_ла: pole_55 07 Березня 2024 о 22:44 | Категорія: «Інтерв'ю» | Перегляди: 629
Матеріал підготува_ла: Дарина Гладун | Зображення: Андрющенко Time


8 березня, о 1:00 ночі за Києвом, у Дартмутському коледжі (США) відбудеться читання англомовних перекладів двох п’єс сучасних українських драматургів. Постановка «War Chronicles: Two plays from Ukraine» Пітера Вебстера створена в рамках Worldwide Ukrainian Play Readings initiative, яка підтримує і поширює нову українську драму через переклади, читання, і благодійні збори.

До перекладу п’єс «Вертеп» Артема Лебедєва та «Молитва за Елвіса» Марини Смілянець долучилися, зокрема студенти курсу української мови професорки Вікторії Сомової, які почали вивчати українську мову минулої осені.

Спеціально для Litcentrу Дарина Гладун поговорила з актором, режисером і драматургом Артемом Лебедєвим про ключові елементи його п’єси «Вертеп». 



> Дарина Гладун: Сьогодні відбудуться прем’єрні читання вистави «Вертеп» англійською мовою. Що варто знати глядачам перед переглядом?

Артем Лебедєв: Передусім, глядачі мають усвідомити, що в Україні досі йде війна. Через ці страшні часи нас веде крихітна свічечка надії, яка нас і рятує. 

> ДГ: Ця свічечка годить у вертепі - пересувному українському театрі, який відіграє важливу роль в історії української культури. Чому для п’єси про війну ви обрали саме форму вертепу?

АЛ: Вертеп має два рівні: нижній – світський (де показують сцени з життя людей в нашому світі) і верхній – сакральний (де зображено житійні сцени). І тільки отой сакральний рівень нас кудись тягне за собою – та свічечка веде нас і вона нас рятує. 

> ДГ: Тобто через світські сюжети, показані у вертепі, глядач може актуалізувати і перепрочитати біблійні сюжети в сучасному контексті?

АЛ: Звісно. Недарма в нижній частині вертепу розповідали не лише про життя видатних людей й історію цілої країни, але й про якісь маленькі особисті перемоги. Інколи вдавалися до соціальної сатири. У часи до телебачення вертеп був чимось на кшталт пересувної сцени, яка навчала суспільство. Лялькарів, які створювали і показували ці вистави, називали вертепниками. Вони транслювали глядачам власні думки й погляди на суспільство.

> ДГ: Важливо також відзначити, що вертеп був театром, доступним навіть для незаможних верств населення.

АЛ: Так само, як історичні пісні й думи у виконанні кобзарів, мандрівних музик. Радянська влада розстріляла більшість українських кобзарів. Я бачу схожість між кобзарями й вертепниками, оскільки історії, які вони поширювали, не могла контролювати влада. Тому кобзарів знищили. 

У п’єсі вертеп з’являється раніше, ніж загроза смерті героїв. Тобто спочатку ідея вертепу виникає як спроба протистояти зовнішнім обставинам: що б не відбувалося навколо – війна, не війна – ми не повинні відриватися від Бога, від тих простих людських, «нормальних» правил поведінки, які нам заповіли. І тільки потім головна героїня розуміє, що через цей вертеп можна дуже-дуже багато сказати, в тому числі й Вовкові.

> ДГ: Ця розповідь відбувається на «світському» рівні вертепу, сконструйованого героями в п’єсі. Втім, коли я читала п’єсу, мені здалося, що підвал, де відбувається дія самої п’єси, це – пекло.

АЛ: Скажімо так, що війна це і є пекло, яке прийшло у п’єсу й у вертеп. І тому врятувати нас можуть тільки стійкість, віра в Бога і ота різдвяна свічечка, яка світить нам і ніколи нас не залишить.

> ДГ: До речі, у США також є традиція запалювати свічки на Різдво. Це – дуже важливе свято для багатьох американських родин.

АЛ: Раніше це було і для нас святом, а зараз… Знаєте, два попередні Різдва для нас мали дуже гіркий присмак. Та ми однак запалюємо свічки за давньою традицією. А зараз життя нам показало, як насправді важливо запалити свічку, адже хтось уже ніколи не зможе цього зробити. Отак свічки одних гаснуть, а інших залишаються.

> ДГ: Власне, у п’єсі ви говорите про стійкість і вміння зберегти свою ідентичність, свою культуру попри війну…

АЛ: Так, бо насамперед знищують культуру. Коли в Україну приходять російські окупанти, перше, що вони роблять – палять українську літературу, українські підручники… Знищують нашу культуру. І люди, які несли або несуть в собі хоч якусь частинку українського культурного коду, російським окупантам не потрібні, тож таких людей знищують насамперед. Скільки невинних людей в Бучі полягло тільки за те, що в них була українська символіка вдома. У п’єсі за знайдену російськими окупантами українську символіку гине Микола, шкільний вчитель-колаборант. Він хотів заховати цей тризуб подалі, щоб ніхто його не бачив. Микола не хотів помирати. «Я жити хочу», - каже він перед тим, як його стратили навіть не вислухавши. От і все.

Тож, головне протистояння у п’єсі – не між російськомовними й україномовними людьми, навіть не громадянами двох країн – це протистояння двох світоглядів, двох способів життя, двох систем.

> ДГ: А між тим, герої п’єси розмовляють і українською, і російською.

АЛ: Так само, як і я. Але навіть коли я розмовляю російською, це не заважає мені любити свою державу, Україну, такою, якою вона є, тут-і-тепер. Не ідеальну Україну майбутнього, а реальну Україну теперішнього. І всім, хто прийде завтра на читання, я б хотів сказати: любіть країну, в якій ви живете зараз, і радійте тому, що маєте!

Дивіться читання за посиланням та розкажіть про них своїм англомовним друзям!

0 коментарів

Залишити коментар

avatar