Та я завжди ховаюся. Мені здається, що у викладацькій діяльності я ховаюся за тими авторитетами, на яких посилаюся. Звісно, думка власна, але я свою позицію підтримую якимись цитатами філософів, вчених. Текст — це завжди гра в схованки: щось відкриваєш, щось ховаєш. Я не уявляю собі такого геть відвертого, щирого тексту, навіть якщо це есей. Все одно є речі, які ти ховаєш, інколи несвідомо. Коли потім тобі кажуть "а про це ти не написав”, і ти думаєш "так, направду не написав, але чому — не знаю”. Завжди щось ховається, це елемент творчості.

Тут ми виходимо на дуже фундаментальне філософське питання критеріїв реальності: що є реальним, а що ні? Що є правдоподібним? Мені здається, що у творчості радикальний реалізм неможливий, в будь-якій творчості є елемент дистанції. Тут я завжди використовую метафору Ортеги-і-Гасета з "Дегуманізації мистецтва”. Він пише про те, чим відрізняється модерне мистецтво від класичного і використовує метафору скла. У нас є шибка у вікні, і уявімо собі, що ми дивимося на садочок за вікном. Класичне мистецтво намагається створити ефект реальності, створити якомога прозоріше скло, натомість модерне мистецтво починає працювати із самим склом: воно його змінює, замислюється над тим, як працює людський погляд. Але чи існує абсолютно прозоре скло? Ні. Воно все одно щось змінює, навіть ця дистанція, це відчуття, що це за склом. Навіть реалістичне мистецтво не цілком реалістичне, є цей елемент, який додає письменник, художник: якби цього не було, це не було б мистецтвом.    

Філософія — це свобода. Вона не розвивається без свободи. Раби не є філософами. Тут я не бачу суперечності, окрім того, дистанція, межі необхідні для свободи. Те, що я не порушую межі приватності інших, а інші не порушують межі моєї приватності —  є запорукою нашої свободи. Один із витоків тоталітаризму полягає у порушенні меж між приватним та публічним. Інша річ, що у сучасному світі технологій, соцмереж у нас постає  геть інше уявлення про приватне і публічне, і це цікаво осмислити у цій новій ситуації. В мене відповіді на це питання не було, тому я дуже довго не мав Фейсбуку. В офлайн-житті я наче можу зрозуміти, де межі моєї приватності і приватності інших людей, а ось в цьому просторі це дуже важко зрозуміти. Фейсбук зараз — просто інструмент для моєї професійної діяльності. Свій акаунт я створив через іншу діяльність: я відновив свої музичні вправи, в нас був концерт і треба було робити йому рекламу.  

Останнім часом я здебільшого цитати з "Творчої еволюції” Анрі Бергсона постив.

Для мене це одна ідентичність, тому що і музика, умовно, рок, і філософія — вони ж західні. Це все одно простір західної цивілізації: європейської, трансатлантичної. І Джимі Морисон, і Ганна Арендт — породження одної цивілізації. Попри те, що Арендт народилася в Німеччині, а Морисон — в Штатах, але, зрештою, Арендт свою інтелектуальну кар’єру робила в Штатах. Я не кажу, що лише Штати: Німеччина, Франція, Іспанія тощо. Для мене це єдиний простір, простір культури, цивілізації, музики, літератури, кіно — це простір мого життя. Я був позбавлений органічного зв'язку з цим, коли жив у Совєтському Союзі. Я тоді був відірваний від свого простору, не лише фізично, а саме від простору культури: музики, літератури, філософії, кінематографу. Жахливість Совка в тому, що брехня в ньому була елементом реальності: начебто ми інтернаціоналісти — це ж головна ідея була, але чомусь українцями, греками і грузинами в Совєтському Союзі бути гірше, ніж росіянами. І чіткої відповіді ці люди не давали, бо якщо подумати, ставало зрозуміло, що Совєтський Союз — це реінкарнація ксенофобської Російської імперії.

Мабуть, ще не подолав, це травма, яку дуже важко подолати. З цим треба працювати постійно і кожного дня. Щодо ідентичності, в мене є таке поняття як "метисний етос”, ми всі метиси в цьому сучасному світі. І якщо людина сучасна — вона обов’язково мішана. Це велика ілюзія, що можна мати якусь одну ідентичність у цьому світі, і ця ілюзія небезпечна — вона веде до нацизму, расизму тощо. І мій етос, як і будь-якої людини, мішаний. Політично я громадянин України. В ідеалі я би дуже хотів бути космополітом, громадянином світу, але нам заважають. 

Бо Росія -  це ворог. Мені дуже хотілося би, аби так не було, щоби можна було сказати, що ми всі — громадяни світу. Але, на жаль, у нас є екзистенційний ворог, який хоче нас знищити, і об’єднатися з ним неможливо. Росія хоче не просто знищити нас фізично, вона прагне відокремити нас від європейської цивілізації, позбавити нас свободи обирати власну ідентичність або ідентичності, бути тими, ким ми хочемо бути. Наша належність до політичної української нації відкриває нам можливість бути громадянами всієї європейської цивілізації. В моєму житті через моє походження переплетені українська, грузинська, грецька, російська культури. І так сталося, мабуть через те, що я киянин, що єврейська культура відіграє в моєму житті важливу роль. Я займаюся німецькою філософією, жив і вчився в Німеччині та часто повертаюся до цієї країни, тож німецька культура також вкрай важлива для мене. Англійська мова — спільна мова інтелектуалів світу, а також мова рок-поезії, джазу, блюзу, трип-гопу, тобто музики мого життя. Мені дуже подобається Іспанія, майже кожного року буваю у цій чудовій країні, і я нарешті почав вчити іспанську. Це все є елементами моєї ідентичності. Багато з елементів російської культури теж вплетені в мою ідентичність, хоча сьогодні я розумію, що російське - це вороже, і це мій біль. Це боляче, коли розумієш, що частина власної ідентичності є загрозливою для тебе.

Насправді не знаю, не можна ж відтяти частину себе. Про це точно треба говорити і на індивідуальному, психологічному, екзистенційному рівні, і на рівні суспільства. Мені здається, що у нас стосовно цього дуже спрощений дискурс: є люди, які продовжують жити в цьому удаваному спільному просторі, не розуміючи, що його вже немає, а є люди, які намагаються повністю від нього відмовитися, наче його ніколи не було. Я хотів би відмовитися, але це неможливо зробити одним помахом чарівної палички мага історії.

Це може бути просто комфортно для певної кількості людей. А хтось просто сумує за власною молодістю чи дитинством. Я натомість не ностальгую за своїм дитинством. Я вже писав про те, що і культура, і людина стають зрілими, коли можуть прийняти власний вік. Велика проблема нашого суспільства полягає в тому, що воно не може прийняти власний вік. З одного боку, багатьом із нас хочеться жити в Україні, яка існувала з давніх давен, а з іншого - велика частина суспільства не може усвідомити, що Україна вже 30 років незалежна, що вже нема Совєтського Союзу, а Росія - то інша держава, до того ж ворожа. 

Свобода це не стан, а процес. Її не можна досягти, її можна лише прагнути. Аби відчувати себе вільним, треба прагнути бути вільним кожну мить власного життя. Але простір твоєї свободи - це простір твоєї відповідальності. Тож я відчуваю себе направду вільним, коли прагну відповідальності. Скажімо, зараз, намагаючись відповідально відповідати на твої питання.

Інші люди. Зрештою, як і нещасним.