Моя най-найперша робота була на Андріївському узвозі у невеличкій майстерні, де я ліпила з полімерної глини намистинки, і це було у віці років 16-ти. Ну а вже серйозніша перша робота була десь улітку після другого курсу. Я влаштувалася літредакторкою в газету, думаючи про тимчасовий підробіток, а в результаті пропрацювала в тій редакції п’ять років і доросла до заступниці головного редактора.

Коли в 11 класі всі готувалися до вступу й ходили на підготовчі курси, я нічим подібним не займалася й не мала жодного уявлення, що я хочу робити в майбутньому. Мене не дуже було кому зорієнтувати, а сама я, хоча вже тоді виразно відчувала простір цікавих мені речей (література, мистецтво, суспільство, культура, історія ідей), мала тільки приблизне уявлення про те, який фах обрати для того, аби з цими речами працювати. 

Мені дуже пощастило, що я стала призеркою Всеукраїнської універсіади і здобула право на зарахування до обраного вузу на обраний фах без вступних випробувань. Стоячи перед дошкою з довгим переліком вузів і програм, я, по суті, все ще не знала, на чому зупинитися. Пам’ятаю, що спеціальність «філософія» була єдиною, від думки про яку мені щось приємно залоскотало всередині – відчуття інтриги, зацікавлення, чогось «свого». Словом, стрілка компаса ворухнулася, і я зробила вибір, про який потім жодного разу не пошкодувала. 

Менше, ніж за п’ять, насправді. Але то була маленька газета, тому це не було аж так складно. Тим паче, родина потребувала грошей (ми жили бідно), а отже чекати випуску, аби влаштуватися на роботу, видавалося марнуванням часу. Ну та й просто хотілося (весь час хотілося) щось робити. І де воно зараз, те прагнення – той невичерпний внутрішній ресурс?! (сміється).

Коли поезія з’являється — вона завжди серйозна. В тому сенсі, що вона щось серйозне з тобою робить, навіть коли те, що ти, власне, пишеш, може, і не є досить добрим – принаймні, не конче таким, що  комусь особливо покажеш чи надрукуєш. Поезія допомагає нам працювати з серйозними речами в собі і довкола, навіть коли технічно є недосконалою: юнацькою чи дитячою. Поезія завжди була складовою мого життя, тому мені важко себе помислити без цього виражального інструментарію. 

Я дуже рано почала римувати – і, по суті, малювала вірші до того, як навчилась їх писати: в родинному архіві завдяки мамі збереглися ці зворушливі альбомні аркуші, де буква "и” дивиться не в той бік. Потім я друкувалася в місцевих газетках під заголовками "12-річна Іринка пише вірші про...”, а мама робила з них вирізки. Ну а в університетські роки моя письменницька робота стала усвідомленішою, серйознішою, я виразно намацала свій власний поетичний голос. Моя перша книжка "Ран” вийшла 2011 року – вже після мого випуску з магістерки у 2008-му. Збірка з’явилася в серії переможців літературного конкурсу видавництва «Смолоскип», хоча пощастило мені лише з третьої спроби. Подавшися вперше, я не дістала нічого, вдруге – мала заохочувальну премію, а от утретє несподівано для себе здобула першу премію, і тоді вже "Ран” вийшов друком.

Ой, ні, це зовсім не про мене. Я рухалася в цьому напрямку радше інтуїтивно, не мислячи якимось системними, кар’єрно орієнтованими категоріями на кшталт «мені потрібна ця премія». Просто мені хотілося донести свою книгу до читача, а смолоскипівський конкурс видавався єдиним способом це зробити. Моя родина ніяк не пов’язана з літературою, мистецтвом, тому жодних готових зв'язків чи знайомств у літературному середовищі я не мала, а свої контакти я завжди напрацьовувала повільно – «нетворкінг» мені ну дуже погано дається. Тому я просто продовжувала писати нові тексти і подаватися, аби таким чином проторувати своїй збірці шлях до друку. Зрештою, у мене вийшло.

Може, й не за три, а більше. Не пригадаю, коли подалася вперше, але то не конче було кілька років саме поспіль. У кожному разі, щоразу це була зовсім інша збірка, складена з нових текстів. Та, найперша, десь і досі у мене лежить удома в роздрукованому вигляді – текстів із неї я ніде по тому не видавала.

Ні, я не «студійна», але в університетські роки у нас було своє невелике літературне «збіговисько». Свідомо вживаю це слово, адже воно є дещо неформальнішим і демократичнішим, тоді як концепт «студії» передбачає напучування, процес менторства. Тим часом «Свіча до слова», яку організовували наші філологи, була передовсім саме простором для розмови, для вільного обговорення. Ми влаштовували ці посиденьки з чаєм і печивком, і завжди, звісно, старалися, ігноруючи правила протипожежної безпеки в університетських приміщеннях, загасити світло й запалити свічки. На «Свічі» тоді бували Олеся Мамчич, Аня Вовченко, покійна вже, на жаль, Ярослава Шекера – багато поеток, поетів, перекладачів та перекладачок, чия робота допомогла сформувати сучасний український літпроцес. 

Філософський факультет навчив мене структурно і системно мислити, дав мені – хаотично хоч і багато начитаній дівчинці з дуже простої родини – перше (хай і розмите) уявлення про картографію довколишньої культурної реальності та достатній понятійний інструментарій, аби не просто себе в цю мапу вписати, а й, можливо, трансформувати її. Це було абсолютно безцінно. Без цього не було б жодних дисертацій, жодних кембриджів, не було би, зрештою, мене, якою я є сьогодні. Дякувати богові, що ніхто не запроторив мене на якийсь «практичніший» фах.

Після закінчення магістерки я кілька років провела в аспірантурі в Україні, склала всі кандмінімуми, але захищатися на стала. У мого наукового керівника було розбіжне з моїм бачення мого дослідження, та й за час роботи над дисертацією мої наукові інтереси поступово змістилися з площини філософії мови (зокрема, поетичної) у площину літературознавства. Кинувши аспірантуру, я продовжила працювати (спершу й далі в журналістиці, потім в освітньому консалтингу), а паралельно пішла навчатися на вечірнє відділення, де здобула диплом спеціаліста з перекладу, сфокусувавшися саме на перекладі поетичному. Згодом, вигравши стипендію Фулбрайта, 2013 року вирушила до Штатів, де написала магістерку з літературної компаративістики в Дартмутському коледжі. Там я досліджувала в порівняльному розрізі поезію Теда Г’юза та Арсенія Тарковського. 

Перейшло. Всі ниточки зрештою зійшлися воєдино. Моє кембриджське дослідження було за своєю суттю інтердисциплінарним, а отже згодився й філософський концептуальний апарат, і літературознавчий інструментарій, і навички перекладу. Мій проєкт можна, напевно, найточніше означити як культурно-антропологічний. Я написала дисертацію про пісні війни на Донбасі. В роботі з цим матеріалом мене передовсім цікавило, як він відображає складні й динамічні процеси, пов’язані з ідентичністю різних груп та індивідів, що зазнають впливу війни: процеси позначення й визначення «своїх» і «чужих», друзів і ворогів, змістове наповнення цих категорій, конструювання штучних ідентичностей засобами пропаганди, тощо. Популярна культура є не просто дзеркалом цих процесів, а й інструментом, який активно застосовують для продукування ідентичностей в контексті війни, – саме тому популярні пісні і є настільки багатим джерелом цінного матеріалу для дослідника. 

Я почала писати дисертацію у 2016 році, а закінчила програму в 2019. Це був період активних змін культурного та соціального ландшафтів під впливом війни. Знаючи, що дозвіл від університету на дослідницьку поїздку до зони активних бойових дій отримати буде практично неможливо (вимоги стали жорсткішими після трагічної загибелі одного з молодих кембриджських дослідників, Джуліо Реджені, у Єгипті 2016 року), я обрала таку оптику й підхід, які б дозволили мені бачити на відстані щось, чого я, можливо, не побачила би зблизька. На щастя, один із найцікавіших для мене пластів матеріалу – популярні пісні – активно циркулював передовсім у цифровому просторі, що дозволяло дослідити і зрозуміти процеси, пов’язані з ідентичностями індивідів і спільнот у контексті війни, саме в цій площині. Це, зокрема, посилило й так званий «мультимодальний» вимір мого дослідження – себто дозволило мені розглянути і аудіальну, й візуальну, і текстову, й перформативну складові пісень. Мій метод — мультимодальний аналіз дискурсу саме й наполягає на тому, аби розглядати позамовну складову висловлювання задля його повноцінного розуміння в межах конкретного контексту. 

Цікаво, що тобі тема видається дражливою. Було б не зайвим поміркувати, чому саме. Зі свого досвіду, я б не сказала, що колеги сприймали моє дослідження як контраверсійне. Культурний зріз і культурне відлуння цієї війни однозначно недостатньо досліджені. Тим часом, ці аспекти конфлікту вкрай важливі, бо саме в культурному полі ми можемо відстежити наративи, які циркулюють у спільнотах, - зрозуміти, як ці спільноти ідентифікують «своїх» та «чужих», або як саме – поширюючи певні ідеї у форматі культурного продукту – їх спонукають цими категоріями оперувати. В англомовному академічному контексті і серед багатьох українських колег, скажімо, мій проєкт викликав велике зацікавлення. Але цікаво було й бачити, що дехто з українських науковців досі вважає вивчення популярної культури простою забавкою і відмахується від цього підходу. На жаль, цей світоглядний і методологічний розрив ще доведеться долати – і то не малими зусиллями. Крім того, багато хто дивувався, дізнавшись, який обшир музичного матеріалу з’явився за ці роки: адже мова про кількасот популярних пісень тільки у моїй вибірці. 

Таку думку не в форматі сварок у фейсбуку, а в межах серйозного обговорення я зараз чую вперше саме від тебе – і мені вона видається голослівним твердженням. Я кардинально не погоджуюся з тим, що вивчення пісень «ополченців» їх начебто легітимізує. Це все одно, що твердити, що вивчення ракових клітин якимось чином допомагає їм руйнувати людський організм. За легітимізацію могло би слугувати бездумне відтворення цих наративів, їхнє калькування без критичного осмислення. Тим часом багатоаспектний аналіз реального стану речей у регіоні – це навпаки інструмент, що проливає світло на ситуацію, яку дуже старанно намагаються замулити, зокрема засобами російської пропаганди. 

Наведу для тебе приклад. У моїй останній науковій статті, яка щойно вийшла друком, я якраз аналізую так зване "ополченіє” як штучно створений символічний конструкт, а "ополченців” як штучну ідентичність, яка посилено культивується на окупованих територіях – причому культивується з дуже конкретними політичними прив’язками, наприклад, до токсичних наративів "Русского міра”. Легітимізацією, як бачиш, це назвати важко, адже йдеться, навпаки, про деконструкцію того, що в російських медіях подають як повноцінну місцеву ідентичність, яка, буцімто, сама виросла і розгорнулася, а насправді є дуже дієвим штучним конструктом, яким заміщують ті численні складні, багатошарові ідентичності, які були органічно присутні в регіоні. 

Серйозно оперувати в розмові поняттям «Заходу» як чимось, що має реальний відповідник у фізичному світі, - значить уже починати розмову з великої хиби. Коли ми говоримо про умовний «Захід», то маємо бути свідомими, що мова насправді про множину дуже різних держав із дуже різною специфікою, геополітичними та економічними інтересами, історичними зв’язками із нашим регіоном, тощо.

Всередині цих держав є дипломати, політики, науковці, культурні діячі, інші активні агенти змін та впливу, які часом ретранслюють офіційно санкціоновані наративи, часом свої власні інтереси чи вподобання, часом позицію, за публічну підтримку якої певна держава могла заплатити їм великі нафтові гроші. Говорити про якусь єдину «західну» оптику – зокрема й стосовно українсько-російської війни – немає сенсу. Цей наратив – фікція і грандіозне спрощення, а спрощувати таку складну ситуацію, в якій сьогодні перебуваємо ми, для нас – усе одно, що, зав’язавши собі очі, танцювати на мотузку над прірвою. Ми якраз маємо бути дуже свідомі нюансів, відмінностей у підходах. Спрощення – це мова пропаганди або пердвиборчої кампанії, а не аргументованого геополітичного дискурсу. 

Тому, відповідаючи на твоє питання, - ні, я точно не думаю, що умовний символічний «Захід» зловісно нав’язав мені певну дослідницьку оптику. А от чи була моя дослідницька оптика інакшою через те, що я писала своє дослідження не в Україні? Так, звісно була. Чи маю я як дослідниця свої сліпі плями? А як же! Безумовно, маю. Лише зіставляючи свої сліпі плями з оптикою (і сліпими плямами) інших дослідників (що більшої кількості – то краще, що з більшої кількості різних контекстів – то краще) ми й можемо поступово скласти уявлення про реальний стан подій навколо досліджуваного нами питання.

Якщо Україна справді хоче розуміти те, що відбувається на окупованих територіях, ми повинні дуже добре знати свого ворога. Маємо розуміти, як він, ворог, мислить, як напрацьовує вплив і символічний капітал серед місцевого населення і за межами регіону. Ба більше: якщо Україна хоче перемогти у цій війні, ми повинні знати свого ворога ледь не краще за себе. А ворог якраз дуже активно працює з культурою. 

Наведу тут цитату так званого міністра культури так званої "ДНР” Міхаїла Желтякова, де він говорив про те, що культура і ідеологія - ідентичні, про те, що культура – це є ідеологія. Для нас це мало би бути ключем до розуміння стратегії ворога на окупованих територіях. Якщо ми ігноруємо це знання, не вважаємо за потрібне відстежувати культурні процеси, які впливають на людей, тим самим ми недопрацьовуємо; не бачимо, можливо, ключовий елемент цієї кривавої головоломки. 

Саме з цього огляду, мені здається, надважливо досліджувати процеси, які відбуваються на окупованих територіях, адже це дає нам повноту і чіткість бачення. Для мене було принциповим дослідити не лише українські пісні, а й ті, що творяться на окупованих територіях, те, як реагує російська сцена. Коли ми бачимо повноту цієї картини і те, які відлунюють ці різні культурні процеси через лінію фронту, ми дістаємо значно краще розуміння динаміки цієї війни. Ця робота потрібна не лише мені як дослідниці, а й моїй спільноті.

Так, справді, у мене багато спільнот, і це «a blessing and a curse»: у чомусь добра, а в чомусь складна річ. Щоправда, я в цьому не унікальна, адже, зрештою, кожна і кожен із нас має щонайменше кілька соціальних груп – спільнот – до яких належить. Для мене це і різні професійні кола – академічна спільнота науковців і дослідників; літературне середовище; колеги освітяни (адже я вже 12 років в освітньому консалтингу – і саме за цим фахом працюю в Китаї). Також це різні культурні середовища, вікові групи, люди з різним соціальним статусом. 

Ну але коли в контексті дослідження я говорю: "моїй спільноті це потрібно”, то маю на увазі передовсім Україну і людей, які вболівають за те, аби вона була успішною державою. Успішною, а отже й цілісною – такою, на територію якої не зазіхають. Що ж до поняття ідентичності, я – і в контексті свого дослідження, і в контексті власного життя – розумію його як динамічне, як потребу щодня наново відповідати собі на питання: хто я зараз і тут; куди я рухаюся. Мені подобається по черзі перебувати у своїх множинних ідентичностях: брати з одного контексту і привносити в інший. Поетка має чого навчити дослідницю чи консалтерку – і навпаки.  

У нас те, що можна назвати дорогою із двостороннім рухом. Не я з висоти батьківського авторитету щось дорадчо спускаю їй, а радше ми щось по горизонталі, як близькі люди, передаємо одна одній. У неї свої контексти та спільноти, в яких вона перебуває, – у мене свої. Зрештою, кожне покоління привносить у суспільний дискурс власну оптику, своє унікальне світобачення. Рух між різними культурами теж дає багатший інструментарій, за допомогою якого можна дивитися на речі. Зіставляючи всі ці різні оптики, ми отримуємо багатшу, розмаїтішу картину нашої реальності, тож така множинність оптик — надзвичайно велика цінність у нашій родині. Звісно, це часом і ускладнює життя, але мені завжди цікаво підштовхнути себе на півкроку далі, ніж те, що я вже вмію і знаю.