19 May 2022, 11:23 | Реєстрація | Вхід

Дарина Гладун: «Читати вірші. Писати вірші. Редагувати вірші»

Дода_ла: averbuh 26 April 2022 о 09:19 | Категорія: «Інтерв'ю» | Перегляди: 832
Матеріал підготува_ла: Катерина Наконечна | Фото: Лесик Панасюк


«Перед вами перше із серії інтерв'ю з сучасними українськими поетами. Розмови з ними вели студенти курсу вивчення української мови за допомогою літературної творчості, який я викладав зимового семестру в Альбертському університеті. Протягом цього часу ми не лише читали сучасну українську поезію та прозу і вчилися писати вірші й оповідання українською мовою, але й дистанційно спілкувалися з поетами та поеткам з України», – Олександр Авербух.



> Добрий день, Дарино! Мене звати Катерина Наконечна. Я вчуся в Альбертському університеті. Наразі я слухаю курс по креативному письму українською. Мені було би цікаво поспілкуватися із сучасною українською поеткою! Дякую заздалегідь, якщо знайдете час, щоби відповісти на мої питання. Відразу хочу запитати, чи ви в безпеці зараз? Де ви перебуваєте? 

Дарина Гладун (ДГ): До кінця червня перебуватиму в Німеччині, де з 1 квітня маю стипендію в Університеті Потсдаму. Мої рідні в Україні наразі також у безпеці, як і мій кіт. 

Чи ви читали вірші в дитинстві? Якщо так, то мені цікаво, який був ваш улюблений вірш?

ДГ: Я багато читала в дитинстві. Коли мені було 5 років, вихователі в садочку записали мене в дитячу бібліотеку. Я страшенно цим пишалася. Першою книжкою, яку я взяла в бібліотеці, була збірка віршів. Із жовтою обкладинкою. На обкладинці – цвіркун, який тримає в руках старий ліхтарик. Я часто перечитувала цю книжку. На жаль, не пам'ятаю назви. До десяти років усе, окрім поезії, я читала лише з примусу. Тоді українською переклали першу частину «Гаррі Поттера». Безперечно, ця книжка змінила моє ставлення до читання. І саме завдяки їй я свого часу начитала достатньо книжок, щоб мати тепер великий словниковий запас, вміти краще працювати зі словом. У мене не було улюблених віршів у дитинстві, мабуть, але це треба запитати в мами. Вона ліпше пам'ятає. Я завжди мала добру пам'ять, тому багато віршів заучувала й декламувала. Могла просто прийти до мами і сказати, що хочу розповісти вірш. Мама могла щось читати чи готувати. Її не можна було відволікати нічим, окрім віршів (принаймні, так я це пам'ятаю: якби я сказала, що хочу погратися, то вона могла відмовити, а от вірш послухати – ніколи). У моїй сім'ї завжди поважали як літературу, так і освіту. 

Що спонукнуло вас стати поеткою? Мені цікаво, коли ви починали писати вірші? 

ДГ: Я кажу, що пишу вірші з 2014 року. Частково це так. Тобто з 2014 року я стала переважно писати вірші. Раніше писала по 3-4 вірші на рік. Вони – дуже наївні, школярські. Я писала їх також російською. Може, 5 чи 7 віршів загалом. Але ця мова мені взагалі не дається до письма. Як на мене, фокус у тому, що ліпше писати мовою, якою ти вчишся й більше читаєш. Так само варто сказати, що іноді я пишу англійською. Вона значно легше мені дається для висловлювання думок. Можливо, тому, що я її вивчаю з 5 років. Російську мову я вчила, може, з рік. Мала у школі один урок раз на два тижні в четвертому класі. Але на тих уроках було страшенно нудно. Вчили писати літери й читати. Тоді я дізналася, як правильно читати «ы» (бо доти я вголос читала як м'який знак та «і»). Цікаво, що моя двоюрідна сестра тоді жила в Білорусі і привозила якісь свої шкільні книжки білоруською, тож читати білоруською я навчилася значно раніше, ніж російською, може, у 6 чи 7 років. Але білоруською я ще не написала жодного вірша. Поки.

Повертаючись до запитання про початок творчості: правда полягає в тому, що в початковій школі вчителька дуже заохочувала мене до написання поезій. У мене десь досі є блокнотик із левенятами, куди я акуратно переписувала вірші. Перший вірш у блокноті датований 2000-м роком.

У 2008-му я переїхала в Київ, де навчалася в УФМЛ КНУ (це фактично школа-інтернат для обдарованих дітей). Відчуття були, наче в Гогвортс взяли – їй Богу. І там теж мене постійно заохочували писати вчителька української мови та літератури Наталія Дмитрівна Порало і покійна вихователька Галина Григорівна Коваленко. Завдяки Наталії Дмитрівні моє оповідання «Мандарини» вийшло друком у літературному журналі «Дніпро» у грудні 2010 року. Потім я писала романи. За один навіть отримала відзнаку на «Коронації слова». Але друком вони не вийшли.

Що надихає вас на творчість?

ДГ: Я не думаю про натхнення як таке в контексті творчості. Написання поезії – це робота, що вимагає часу й місця, а також, і це найголовніше – матеріалу. Матеріал для творчості я беру у власному досвіді, у досвіді інших людей, у книжках, у подіях. 

Чи у вас є ваш власний улюблений вірш, яким ви пишаєтеся?

ДГ: Зараз це, власне, «Інститут перегляду історії». Він має сім редакцій. Остання увійде до майбутньої двомовної українсько-польської збірки «Радіо "Війна"». Це, мабуть, перший відкритий текст, який я написала. Його форма провокує мене до постійного переосмислення й редагування. Але я завжди сподіваюся написати щось краще.

Мені дуже сподобався ваш вірш «Інститут перегляду історії». Я розумію його як оригінальний опис або критику цензури та її впливу на історію. Особливо мене цікавлять рядки «[будь-яка фраза]». Мені здається, що вони про цензуру. Що спонукнуло вас написати вірш на цю тему?
ДГ: «Інститут...» переписувався багато разів. Спершу він з'явився як структура. Був значно більш еротичним. І не мав блекаутів. І саме переписуючи його багато разів, я прийшла до блекауту як частини тексту. Тобто робота саме із цим віршем і його трансформація важливі для розвитку моєї поетичної практики. За допомогою блекауту я говорю про цензуру й самоцензуру, а також про видимість роботи над текстом. 

Я часто чую, що написання поезії – це щось на кшталт веселої прогулянки, а от написання прози – це робота. Таке знецінення для мене неприпустиме. Я писала і прозу, і поезію. Тож знаю, що увага до деталей у поетичному тексті значно вища, ніж у великому романі. Іноді з поеми залишається три рядки. Два рядки. Один рядок. Але читач не бачить знищеного тексту, відредагованого тексту. 

Блек-аут також уможливлює співіснування «прийнятного» і цензурованого тексту в одному просторі.

Оскільки я останні три роки працювала з осмисленням совєцького спадку в Україні, то, звісно, мені йдеться головно про цензуру совєтів, і самоцензуру авторів, які убезпечували себе від репресій за допомогою самоцензури.

Опроявлення зацензурованих фрагментів – це також мій особистий жест подяки за свободу слова тим людям, які вибороли її для мене. Те, що я зараз можу вільно висловлюватися, було б неможливим без них.
Також я говорю про маніпуляцію і спотворення фактів за допомогою частин [будь-яка фраза]. Я бачу, що диктаторські режими, праві вони, ліві або центристські, використовують однакові патерни конструювання реальності для мешканців цих країн. Також [будь-яка фраза] та її варіації – це натяк на втрачену інформацію. Як шум у радіопередачі. Як спотворення оригінальних текстів у перекладі. Урешті, як спотворення будь-якого тексту під час передачі його від людини до людини. Наша свідомість чіпляється за окремі фрагменти й запам'ятовує їх. А решту – ні. І, на жаль, «втраченого» значно більше, ніж того, що залишилось у пам'яті. Тож в «Інституті...» з одного боку йдеться про цензуру й самоцензуру, а з другого – про проблему забування і втрати пам'яті. Можу відкрити таємницю, що розпочинає вірш частина про Воткінський завод. Це завод, де виготовляли пральні машини «Фея». Одна така була в моєї бабусі. Також цей завод виготовляє дитячі візки. А ще – зенітно-ракетні комплекси «Іскандер». Я могла б не цензурувати ці частини, але не хочу говорити про конкретне в цьому вірші, але про загальне. Мені йдеться не про конкретний завод (хоча й про нього теж), але про типову ситуацію.

Як ви гадаєте, чи ваш політичний світогляд вплинув на ваше бажання написати цій вірш?

ДГ: Мої політичні погляди впливають на абсолютно всі вірші, які я пишу. Ба більше, переконана, що будь-який вірш – політичний.

Чи війна та події в Україні вплинули на вашу творчість упродовж останнього місяця? Якщо так, то розкажіть як саме. Чи з’явилися нові теми, на які ви пишете вірші? Або, можливо, зникли якісь теми, на які писали раніше? Мені дуже цікаво. 

ДГ:  Війна, безумовно, вплинула на мою творчість. У мене з'явилася внутрішня потреба не лише часто писати вірші, але й одразу їх публікувати, ділитися ними в соцмережі Facebook. Користуюся цієї соціальною мережею понад сім років. І до війни опублікувала там до десяти віршів. Ніколи не розглядала соцмережу як майданчик для презентації власної творчості. Писала головно «в стіл». Кожен вірш раніше вилежувався по пів року, поки я його не те що десь публікувала, але й презентувала на читаннях. А зараз між моментом написання вірша і моментом публікації часто минає кілька годин або й хвилин.

Воєнні тексти стали простішими, більш прямими. У них немає евфемізмів. Метафор. Раніше я працювала з темою війни значно обережніше. Обмежувала себе. Не вважала, що маю право говорити про неї. Але зараз не можу не писати про війну.

Можливо, ще зарано робити висновки, але чи вважаєте ви, що міжнародна увага до ситуації в Україні позитивно вплине на висвітлення української літератури, зокрема, поезії у світі?

ДГ: Зараз відбуваються міжнародні літературні заходи на підтримку України. «Нове відкриття української літератури», якщо дозволите. Але в мене немає ілюзій щодо того, що цей інтерес буде триматися на однаково високому рівні дуже довго. За тиждень або два після початку війни, наприклад, для українських письменників було відкрито більше можливостей, ніж зараз. І така динаміка триватиме попри те, що інтерес з'явився. Зараз подальша доля української літератури у світовому контексті залежить від того, чи зможуть менеджери культури оперативно вибудувати грамотну стратегію сталого розвитку міжнародних взаємин українських письменників та закордонних інституцій, чи вдасться налагодити особисті контакти тощо. Я працювала в культурному менеджменті й розумію, що між проведенням заходу для збору коштів за участі українських письменників і проведенням заходу в рамках стратегії сталого налагодження культурної взаємодії письменників двох країн – прірва.

Зараз збирати гроші на підтримку армії та гуманітарних місій – надважливо, але заходи, метою яких є передусім це, не зможуть забезпечити стабільного інтересу до української літератури. Як разові пожертвування закордонних донорів не збудують стабільної економіки. Для вибудовування стратегій сталого розвитку міжнародних зв'язків України в усіх сферах потрібно виконувати багато непомітної роботи, що дасть результат лише в довгостроковій перспективі. І робити це потрібно вже – у час, коли мислити в довгостроковій перспективі – це розкіш.

Як соціальні мережі впливають на те, як ви пишете свої вірші? Чи вони викликають деякі теми, мотиви, які без соціальних мереж не з’явилися б?

ДГ: Як я вже писала, соціальні мережі не мали значного впливу на мою творчість ще два місяці тому, оскільки моя творчість перебувала, головно, за межами соцмереж. Я використовувала свою сторінку у Facebook не для публікації текстів, а для інформування про свою творчу, наукову й педагогічну діяльність. У Facebook і раніше були переклади моїх поезій різними мовами, інформація про проєкти й виступи.

Я побачила на вашому фейсбуці, що останнім часом ви співпрацюєте з китайськими поетами. Розкажіть про це трошки більше. 

ДГ: З китайським контекстом я знайома наразі переважно з книжок. Навіть той захід, що відбувся у мій день народження 13 березня, я б не назвала повноцінним спілкуванням, оскільки я не чула жодного тексту китайських авторів українською. Натомість вірші українських авторів перекладали китайською. Подібні заходи, як на мене, більше про висловлювання, а не про комунікацію чи повноцінний діалог культур. 

Як ця співпраця впливає на вашу поезію?

ДГ: У контексті повноцінних діалогів для мене ціннішим досвідом став воркшоп у межах перекладацького фестивалю «Транслаторіум», що відбувся у моєму рідному Хмельницькому минулого року. Там ми з литовською поеткою Рамуне Брундзайте перекладали вірші одна одної через посередництво англійської мови й дуже багато спілкувалися. Такі воркшопи спрямовані на налагодження сильних особистих контактів між авторами, які результували вже у спільні проєкти. 

Чи маєте ви якісь поради для тих, хто хоче почати писати вірші?

ДГ: Для тих, хто хоче писати вірші, маю три поради:
1) читати вірші;
2) писати вірші;
3) редагувати вірші.

Читати слід багато, різними мовами, але, передусім, мовою, якою ви б хотіли писати. Слово – це медіум так само, як і колір або звук, тож що більше ви знаєте слів і про слова, то більше знаєте технік роботи зі словом, тим ліпше, врешті, писатимете. Читати слід не лише твори класичні, але й те, що пишуть сучасники. Адже мова постійно змінюється (хіба що ви плануєте писати котроюсь із мертвих мов, які значно більш... стабільні), відтак інструментарій і підходи в роботі з мовою також постійно інакші. Навіть якщо вам геть нічого не буде подобатися, ви точно знатимете, як саме не варто робити, чого слід уникати, а на що навпаки звернути увагу. Наприклад, читаючи вірші Емми Андієвської, я зрозуміла, що не маю тієї лексичної палітри у власних творах, яку має вона. Значення окремих слів я мусила шукати у словниках. Відзначу, що я не почала вживати їх усі одразу у власних текстах. Але знати межі своєї творчості, розуміти, що для мене близько (лексично, стилістично, граматично) – це дуже цінно.

Я раджу всім, хто хоче стати поетом, також писати вірші. Самого бажання мало. Урешті, бодай кілька рядків написати доведеться. Вони не доконче будуть одразу ідеальними. Або навпаки, будете писати одразу неймовірні тексти. Я раджу розглядати власні тексти корпусно, як частину практики. Аналізувати їх, порівнювати. Для початку добре було б написати три тексти. Три різні вірші. І порівняти їх. Спробувати зрозуміти, який вам самим більше подобається, а який – менше. І відповісти на запитання – чому? Але також подумати, що можна покращити.

Якщо знаєте, як можна покращити написаний (або навіть опублікований) вірш – відредагуйте його. На щастя, сучасні технології дозволяють зберігати всі чернетки й редакції тексту. Тож якщо результат вам не сподобається, зможете завжди повернутися до попередніх версій.

Розмовяла: Катерина Наконечна
Фото: Лесик Панасюк © 2021

0 коментарів

Залишити коментар

avatar