19 May 2022, 11:46 | Реєстрація | Вхід

Катерина Міхаліцина: «Вірші – це мій спосіб взаємодії зі світом»

Дода_ла: averbuh 03 May 2022 о 23:23 | Категорія: «Інтерв'ю» | Перегляди: 457
Матеріал підготува_ла: Роксоляна Іщенко | Фото: Ксенія Чикунова


Перед вами четверте із серії інтерв'ю з сучасними українськими поетами. «Розмови з ними вели студенти курсу вивчення української мови за допомогою літературної творчості, який я викладав зимового семестру в Альбертському університеті. Протягом цього часу ми не лише читали сучасну українську поезію та прозу і вчилися писати вірші й оповідання українською мовою, але й дистанційно спілкувалися з поетами та поеткам з України», – Олександр Авербух.



Дорога Катерино, доброго дня! Мене звати Роксоляна Іщенко, мені 20 років, і я студентка Альбертського університету в Едмонтоні, в Канаді. Цього семестру я слухала курс із креативного письма. Мені було би дуже цікаво поспілкуватися з українською поеткою та дізнатися про те, що відбувається в ці важкі часи з українськими митцями, та як війна впливає на творчість. Буду вдячна, якщо ви відповісте на мої запитання.

Як та коли ви почали писати? Чи це був один жанр (поезія), чи були й спроби писати прозу? Із чого все почалося?

Катерина Міхаліцина (КМ): Перший вірш я написала, здається, у 3-му класі. Треба було вивчити текст про улюблену тварину, а я родом з маленького містечка, книжок, тим паче україномовних, у той час під рукою було мало. Про коника вірша не знайшла, тож довелося вигадувати. Відтоді й пишу з більшими чи меншими перервами. Ясно, що все дитяче й підліткове зараз до уваги не береться, але все одно це мій стартовий майданчик. Перші публікації віршів були на початку 2000-х. Перша фахово опублікована книжка – переклад «Сказання про дітей Гуріна» Дж. Р. Р. Толкіна (в-во «Астролябія», 2008). Відтоді й веду відлік свого потрапляння у видавничу роботу. Але писала я скільки себе пам’ятаю. І прозу теж. І дитячі забавлянки різні. Просто не все воно виходить на публіку. Та й не всьому треба. 

Як письмо впливає на ваше повсякдення? Як би виглядало ваше життя, якби ви не були поеткою?

КМ: У мене із собою-поеткою якраз найскладніші стосунки. У тому розумінні, що якщо про себе перекладачку, редакторку, навіть дитячу письменницю я можу говорити з позиції професійності, то поетка – це просто я. Точніше, та, що пише вірші, – це, мабуть, найбільше я, найконцентрованіше. І найінтимніше. Тобто про жодну фаховість тут не йдеться. Пишу, коли не можу не писати. Як от зараз, коли тексти самі навалюються, щойно припиняю рухатися й діяти. І з ними складно, вони вибивають мені ґрунт з-під ніг – це якщо говорити про вплив на повсякдення. Але водночас вірші – це мій спосіб взаємодії зі світом, переживання емоцій, їх проживання і відпускання. Вочевидь, це і мій спосіб пропустити крізь себе й цю війну з росією. Тож я просто не знаю, що буде, якщо раптом ця функція роботи зі словом у мені вимкнеться, бо на ній зав’язано моє все. І професійне, і людське. Бо комунікація, спілкування – це, зрештою, теж про слова та їхню цінність. 

Коли я читала ваші вірші, мене здивувало те, що ви багато пишете про птахів. Чому?

КМ: Смішна відповідь: привіт, моя перша біологічна освіто! І ще підліткове бажання складати пташині довідники певної місцевості. Якогось літа я цілий зошит змалювала птахами-мешканками того куточка рідного Млинова, де я жила. До малюнків додавалася біологічна характеристика, чесно поцуплена з якоїсь книжки, і опис звичок, які вже я спостерігала на власні очі. А якщо серйозніше, то птахи для мене – це загалом про спостережливість і якесь втихомирення, завмирання заради пізнання. Про довіру й крихкість. Хоч до вашого запитання я про це не дуже й задумувалася.

> Деякі ваші вірші описують доволі делікатні, приватні теми, наприклад, знущання, ненависть (зокрема до себе) або сексуальне насильство. У вірші «пастка» мене вразив такий рядок: «Тебе із власної шкіри ніщо не виведе» та «ти для себе – найгірша пастка». Що вас спонукнуло на цей вірш? Чи важко писати про щось дуже приватне?

КМ: Я не дуже вибираю, про що писати: те, що найдужче болить, навіть якщо я спершу й не усвідомлюю цього болю, те й проривається у слова. Вірш, про який ви згадуєте, із циклу «Безголосі», і він якраз про насильство, яке не лише довкола, а й усередині нас, ми всі за певних умов на нього здатні, а інколи не фіксуємо свої дії чи слова як насильство. І це моторошно, бо поки не назвеш – не усвідомиш. А між усвідомленням та визнанням ще один нелегкий шмат шляху. Однак лише після цього можлива спроба зміни, так принаймні мені здається. Ще там перевідчувається віктимблеймінг і те, як глибоко він закорінений суспільством, у жінках зокрема. І в мені теж. Виходить, пишучи вірші (інтуїтивно) чи колонки (свідомо) на цю тему, я вчуся позбуватися від «самавинна», яке в певних ситуаціях вмикається за замовчування. Чи важко писати щось таке? Важко виносити, переосмислити це все в собі, знайти слова. Важко буває й відпустити такі тексти в публічний простір, бо завжди маю острах зайве ранити когось, ретравматизувати, а я цього не хочу. Проте сама потребую написати й відпустити, віддистанціюватися від написаного, щоб могти рухатися далі.
 
Ви багато пишете про вашого сина. Мені дуже цікаво, як материнство вплинуло/впливає на творчість?

КМ: Про наймолодшого я пишу зараз найчастіше, бо його поява – це наше з чоловіком остаточне закріплення у свідомому батьківстві, у прийнятті себе як батьків. І ні, від цього не легше, адже роботи над собою лише побільшало. А загалом дітей у нас троє. Це дуже сильні й дуже різні особистості, з якими буває дуже й дуже непросто. Діти доформовують нас, дорослих, які поруч, дають безкінечний поштовх до росту, забирають час і енергію, але так само наповнюють нею як ніхто інший. Власне, так я й стала дитячою письменницею — з ними і завдяки їм. Щоб знаходити відповіді, щоб бачити ті відтінки й нюанси, про які я-не-мама, можливо, давно вже забула б. Поєднувати дітей і писання складно – і діти, і писання потребують пильної, зосередженої й часто невидимої праці, у якій можна потонути й перестати бачити себе. Але я вчуся це все якось балансувати, бо в моєму житті одне без іншого слабоуявне. Хоча, хтозна, можливо, коли діти зовсім-зовсім виростуть і в нас у країні не буде війни, я сяду й напишу роман, бо матиму для цього достатньо простору в голові)

Яким своїм віршем, оповіданням чи перекладом ви найбільше пишаєтеся? Або який із ваших творів найзначніший для вас?

КМ: Найперше, що спадає на думку, це переклад книжки австралійських авторок Юмі Стайнз та докторки Мелісси Кан «Поговоримо про згоду», що вийшла друком у видавництві «Крокус» наприкінці минулого року. Культура згоди — це широке поняття, яке стосується багатьох аспектів життя, а не лише згоди на секс. Книжка підліткова, написана легко, весело, з турботою, і вміщає безліч важливих аспектів, які, навіть у значно консервативнішого в цих питання українського читача, не викликатимуть спротиву, але точно спонукають задуматися. При чому — не залежно від віку. До того ж над перекладом разом зі мною працювала група фахівців, якими я захоплююся: Володимир Бєглов, Марта Чумало, Лариса Денисенко, Марія Дзеса-Думанська. У цій книжці я, якщо можна так висловитися, найбільше впевнена. Вона мала би добре попрацювати на наше суспільство. І, сподіваюся, ще попрацює, коли в нас з’явиться для цього ресурс після перемоги й відбудови. 

Чи є у вас якісь уже надруковані вірші або збірки, які ви б хотіли переробити, переписати або взагалі знищити? Чому?

КМ: Здається, серед того, що вийшло друком, такого нема. З тієї причини, що я доволі самокритична й багато написаного/намальованого знищую самотужки, залишаючи тільки те, що вважаю за потрібне. Але й те не конче оприлюднюю десь поза межами фейсбуку.

> Як ваш досвід та досвід інших людей під час війни вплинув на вашу творчість? Ви пишете менше чи більше, ніж до війни? Чи теми віршів змінилися?

КМ: На це запитання я не знаю, як відповідати, насамперед тому, що ми ще в процесі війни, зміни, зламу. Зсередини цього просто не видно. Усе фрагментарне й дуже болюче. Жива рана... До початку повномасштабного вторгнення я тривалий час не писала «дорослих» віршів. Натомість зараз пишуться лише вони. За два місяці я намалювала лише три акварелі, при тому що останні п’ять років малювала дуже інтенсивно. Збиралася навіть спробувати й проілюструвати власну дитячу книжку. Але тепер це все в глибокій паузі. Моя внутрішня дитина скрутилася калачиком у бомбосховищі й тулить до себе під ковдрою стареньку п’ятиколірну кицьку. Їй не до писання, вона ледве може читати й потребує безпеки. А безпеки нема, ніде нема, навіть якщо я в порівняно менш загроженому Львові, доки летять в наш бік російські ракети й усяка інша нечисть. Зате є Маріуполь, Херсон, Запоріжжя, Харків, Нью-Йорк, який на Донеччині, Буча й Ірпінь, Лозова. І за цими стовпами болю іще багато менш помітних, але не менше поранених міст і сіл. Є земля і вода, про які страшно думати — чи стравлять вони всю ту іржу, бруд, відпрацьоване паливо, перепалені танки й осколки снарядів, які аж ніяк не метафорично їх зараз загиджують? Чим тут допомогти? І оця безпорадність (інколи стерпна, частіше ж така важка, що аж відчутна на дотик — оці часто помітні опущені плечі), точніше спроба від неї позбутися, змушує до руху: не відмовлятися від екозвичок, допомагати тим, кому можеш, словами, продуктами, коштами, бути біля своїх, коли вдається. 

Розмовляла: Роксоляна Іщенко
Фото: Ксенія Чикунова © 2021

0 коментарів

Залишити коментар

avatar