19 May 2022, 11:42 | Реєстрація | Вхід

Марта Мохнацька: «Значення мають не методи письма, а винятково суть»

Дода_ла: averbuh 10 May 2022 о 21:12 | Категорія: «Інтерв'ю» | Перегляди: 522
Матеріал підготува_ла: Вікторія Червак | Фото: Ліза Власенко


Перед вами п'яте із серії інтерв'ю з сучасними українськими поетами. «Розмови з ними вели студенти курсу вивчення української мови за допомогою літературної творчості, який я викладав зимового семестру в Альбертському університеті. Протягом цього часу ми не лише читали сучасну українську поезію та прозу і вчилися писати вірші й оповідання українською мовою, але й дистанційно спілкувалися з поетами та поеткам з України», – Олександр Авербух.



Добрий день, Марто! Мене звати Вікторія Червак, і я навчаюся в Альбертському університеті в Едмонтоні. Наразі я студентка курсу креативного письма, на якому ми знайомимося з творчістю сучасних українських поетів та вчимося самі писати вірші й короткі оповідання. Я прочитала Вашу збірку, яка мене дуже зацікавила, і маю декілька запитань до Вас. Де Ви зараз знаходитеся?

Марта Мохнацька (ММ): Зараз я перебуваю в домі своїх батьків біля смт Гусятин (Тернопільська область). 

Чи Ви були змушені втекти з місця, де мешкали до війни?

ММ: Насправді важко сказати, чи я була змушена тікати, адже обставини в сотень тисяч українців та українок були куди гіршими за мої. До війни ми із чоловіком мешкали у Львові, зовсім недалеко від центру. Мабуть, саме розташування змусило нас наступного ж дня після початку повномасштабного російського вторгнення думати про виїзд зі Львова. Річ у тім, що поруч із нашим будинком розташовані аж 3 військові об'єкти, про які нам відомо. Ми зрозуміли, що атакують поки саме такі місця, тому перебувати в цьому бермудському трикутнику, хоч і у Львові, може із часом стати небезпечно. Так 25-го лютого пізно ввечері після 200 кілометрів дороги ми були в мене вдома. І ми досі тут. Перебування разом з найближчими людьми діє дуже заспокійливо й терапевтично. Наскільки це зараз можливо, звісно.

Як Ви почуваєтеся нині? Чим займаєтеся?

ММ: Якщо говорити про буквальне «нині», то сьогодні я повна сил, енергії та віри в близьку перемогу. Але настрій з дня на день може суттєво відрізнятися, бо емоційна м'ясорубка, в якій ми всі зараз живемо, здатна без попередження розтрощити кістки. Щодень вдаліше я намагаюся не страждати з людьми, які страждають. Вибачте, можливо, це звучить дещо цинічно, але я намагаюся сказати, що пропускання через себе всього зла й горя, яке відбувається навколо, руйнує зсередини. І найгірше, що людям, які це переживають, моя емпатія абсолютно нічим не допомагає. Тому я прийняла рішення дозовано відстежувати новини й займатися конкретними речами, які я можу робити та які наближають нас до перемоги. А саме: виконувати свою роботу (я працюю UX-дизайнеркою, і наші проекти дуже трансформувалися під час війни, адаптувавшись до нової реальності: тепер ми робимо інтерфейси для фондів, які підтримують ЗСУ), вести інформаційну війну, координувати друзів, знайомих та незнайомців, які шукають житло/транспорт/маршрут/будь-що, вести комунікацію з іноземними друзями, розповідаючи про українську реальність, допомагати мамі по господарстві (весна ж!). І в мене сьогодні перший маленький особистий успіх: я змогла послухати музику. А повітряна тривога була всього раз, до того ж біля 20-ї, а не вночі. Відсутність потреби йти вночі в холодний льох теж суттєво впливає на ментальний стан. Так я відчуваю сьогодні. Завтра все може бути по-іншому.

Ви жили у Львові. Наразі в західних містах України спокійніше, ніж на Сході. Як Ви вважаєте, чи обов‘язково для поета/поетки мати затишне місце, щоби сконцентруватись і писати? Ви щось пишете про війну або плануєте писати? Чи, гадаєте, писати про війну під час війни можливо?

ММ: Вважаю, що у світі без війни затишність чи зручність місця можуть впливати на поета/поетку, але це визначається їхніми вподобаннями. Тобто комусь це важливо, а для когось не має ані найменшої ваги. Ще комусь — краще створювати для себе незручні умови, адже зручність — це споживацтво.

Особисто для мене місце письма колись не мало значення. Важила лише думка, слово. Якоюсь мірою місцем мого письма була я сама, бо, по-суті, мої тексти були самодослідженнями. Зараз же я відчуваю, що не маю найменшого права писати, що мого досвіду як такого немає. Є лише колективний. І відрефлексувати його зсередини цього болючого множинного організму неможливо. Несправедливо. Нечесно. Це було б у тисячу разів применшено — виражати свій біль словами. Так наче можеш його осягнути. А для мене він є абсолютно неосяжним. Особливо після позавчорашніх і вчорашніх світлин (2-3 квітня) та новин з Бучі. 

Так я відчуваю зараз. Але в майбутньому я б хотіла могти якось трансформувати своє сприйняття, відшукати необхідну для мене дистанцію, щоб говорити про війну. Можливо, це моє речення суперечить попереднім, але навіть зараз я чітко бачу, що говорити (особливо світові) про війну — дуже важливо. Не тільки у приватних розмовах, у публіцистиці, але й говорити поетичною мовою.

Де Ви здобули освіту, та чи вона пов‘язана з поетичною творчістю або літературою? Чим Ви займаєтесь, коли не пишете вірші? 

ММ: У мене журналістська освіта. Першочергово тому, що так у шістнадцять мені бачився найдотичніший шлях до творчості. Це, знову ж таки, було дуже наївно.

Про свій теперішній рід занять я вже розповідала, але якщо говорити про вільний час у довоєнний період, то дозвілля я любила проводити за читанням, зокрема поезії. Коли я безпосередньо не пишу (а буквального письма в мене вкрай мало), то багато думаю. Не обов'язково про якийсь текст. Але часто мої сто разів продумані думки можуть викристалізуватися поетичними текстами. Думати важливо. Також велику частину мене займає музика. Особливе відчуття свободи дарує велосипед. Як же я сумую за цим.

Якої миті Ви відчули, що хочете бути поеткою? 

ММ: Не впевнена, що можу чітко простежити ту мить, коли захотіла стати поеткою. Бо не знаю, чи вона була. Зате точно знаю, коли зрозуміла, що хочу писати. Мабуть, це для мене визначальне, адже я ніколи не концентрувалася на собі як на авторці, а думала лише про те, що пишу, як пишу. Це бажання з'явилося в мене ще у школі, коли домашнім завданням було написати вірші про пори року. Ця маленька систематичність показала мені, що я хочу продовжувати. Звісно, це були дуже наївні дитячі вірші, римовані. Але я з теплом і вдячністю згадую цей час і свої відчуття.

Яких поетів Ви читали в школі або в університеті? 

ММ: Автори періоду школи, якими я захоплювалася, та університетські — це різні світи. Усе ж середовище університету дуже впливає на формування свідомості, розширює світогляд. У школі, наприклад, я знала лише імена з програми літератури. Можливо, ще деяких російських позапрограмних поетів, оскільки моя мама — російська філологиня за освітою. Зі шкільної програми подобалися Франко («Зів'яле листя»), Павличко (обожнювала «Рубаї», від «Коли ми йшли удвох з тобою» досі щемко), Симоненко. Окремим автором для мене був Стус, бо якось знайшла в мами в бібліотеці вибране «Палімпсести» (2003) і з року в рік перечитувала їх, доростаючи щоразу до нових віршів.

В університеті відкрила для себе Чубая, Римарука. Вони залишаються для мене чимось неосяжним і по цей день. Було, звісно, й багато сучасних авторів, які зараз не резонують зі мною. Це Андрухович, певний період — навіть Жадан, Іздрик, Любка. Дуже подобався Роман Скиба, шкода, що через його погляди довелося забути про його вірші. 

Серед тих, кого читаю зараз, залишився Римарук. Хоча я давно до нього не поверталася. Його поезія для мене дуже болюча, вона ранить десь глибше, ніж серце. Але Римарук очищує, витвережує — якби заяложено це не звучало. З Римаруком усі життєві марноти явно зіяють своєю мілкою суттю. Чуєш лише свій голос, знаєш лише те, що важить.

Також до Римарука зараз прирівнюю Станіслава Вишенського. Він рівносильно важливий для мене.

Разом з Вишенським у моє життя прийшли Валерій Ілля, Михайло Григорів, Іван Семененко. Дуже ціную цих авторів. Їх, на мою думку, не досягнути — що авторам, що читачам. І добре.

А ще сьогодні для мене важливими є автори мого покоління: Олег Богун, Андрій Голоско, Іван Гнатів, Яніс Сінайко.

З іноземних авторів завжди були важливими Целан, Роза Ауслендер. 

Чи ці поети та те, як вони пишуть, вплинули на Вашу власну творчість? Чи, можливо, на Вас вплинув хтось із закордонних поетів або митців?

ММ: Був короткий період, коли намагалася наслідувати Андруховича й Любку (сміюся зараз із цього та тішуся, що не Жадана).

Далі відійшла від спроб бути на когось схожою, почала працювати над власною мовою, голосом. Зрозуміла, що значення мають не методи письма, а винятково суть. Почала досліджувати себе, щоб якнайдетальніше розгледіти суть того, що мене наповнює, що мною є.

До речі, тут можу сказати, що почути себе дуже добре допомагають Римарук та Вишенський. Почитавши їхні тексти (тут не варто боятися загрози їхнього наслідування, адже це, на мою думку, неможливо), починаєш чітко чути власний чистий голос. Починаєш себе розуміти і знаєш нарешті, що ти хочеш сказати. Вони для мене є каталізаторами, коли я відчуваю, що готова цілеспрямовано зайнятися письмом.

Ви нещодавно опублікували збірку віршів «Поки не вистигне сонце». Я читала ці вірші, і мене вразило, до якої міри вони схожі, але водночас і різні. Схожі вони формальним контекстом, тим, що вони всі написані у формі спогадів, але різні тим, що ці різні спогади викликають в нас різні почуття, деякі приємні, а деякі не дуже, такі, що не хочеться й згадувати. Мене заінтригував вірш «Це не ми ці діти на фото». Особливо наступний рядок: «Люди не можуть виростати з людей руйнуючи їх» — для мене це символізує стосунки між батьками та дітьми, зокрема готовність батьків завжди пробачати дітей. Чи це так? Також мені особливо цікавий образ батька, якого діти не наважуються розбудити. Чи це означає, що батько помер? 

ММ: Дякую, що Ви поділилися Вашим розумінням концепції книжки. А також Вашим прочитанням рядка про виростання людей із людей. Я не можу сказати Вам, чи правдиве Ваше трактування, чи ні, адже в поезії немає помилкового прочитання. Так я собі думаю. Розумієте, написаний вірш перестає належати своєму автору/авторці. Він належить вже читачу/читачці. Тобто те, що Ви в цих рядках прочитали, безперечно є там для Вас. Я б навіть сказала, що поезія — це своєрідний тест Роршаха: те, що людина зчитує в поезії, говорить щось про неї (про її досвід / страх тощо).

Я знаю, що Ви перекладачка з німецької. Як вірші на цих двох мовах відрізняються, на Вашу думку? На яких іще мовах Ви читаєте літературу? Чи це має вплив на Вашу творчість? 

ММ: Складне для мене питання, чесно кажучи. Відповідь буде дуже суб'єктивною, опертою на мій читацький досвід.

По-моєму, німецька поетична мова дуже концентрована, виважена. Я ніколи не сумнівалася в доречності того чи іншого слова з німецького вірша. Якщо я не могла сприйняти його на тому місці, де воно мені трапилося, то я списувала це на себе, а не на невдале рішення автора/авторки. Тобто мені здавалося, що це загадка, якої я не можу розгадати, але треба пробувати ще.

В українській поезії мені цієї відповідальності дуже бракує. Вона характерна лише окремим авторам. Остапу Сливинському, наприклад.

Під час читання текстів багатьох відомих українських авторів та авторок мене не покидає відчуття розтрати слів. Навіть якщо зміст мені близький. Мені б хотілося викинути 90% слів із цих текстів і лишити найважливіше, але при цьому найобережніше, без прямих тверджень, закликів, розповідей історій. Лише на рівні емоцій, ескізу, який залишає читачеві простір для вибору. Також хочу зазначити, що цей ескіз, який має бути переданий читачам, може мати разючу силу.

На жаль, читати можу лише українською, російською та німецькою. Англійської я ніколи не вивчала, тому вона в мене на рівні засвоєного з прослуховування музики чи перегляду відеороликів.

Читання іноземною мовою (навіть російською, якою я ніколи не говорила) точно має якийсь вплив на мене. Лише не можу до кінця зрозуміти, який. Але знаю, що це відкриває мені якийсь новий спосіб мислення. Новий вимір. Це, знаєте, як до певного шкільного віку думати, що не перетинаються лише паралельні прямі, а потім почати вивчати Евклідів простір і дізнатися, що є ще мимобіжні прямі, які теж не перетинаються. Оцей вихід з однієї площини і є впливом читання іноземною мовою.

Ви перекладаєте вірші з російської та з німецької мов. Чи, на Вашу думку, у процесі перекладу поезії щось втрачається (зміст, форма, алюзії)? Чи Вам важливо триматися оригіналу, чи Ви працюєте з перекладом вільно, щоби він був більше доступний для українського читача? 

ММ: На мою думку, втрати неминучі. І вони можуть бути різними: як змісту, так і форми, алюзій, звісно, теж. Усе залежить від обізнаності та відповідальності перекладача/перекладачки. Мені здається, кожен переклад — це вибір перекладачів, що вони збережуть, а що втратять.

Особисто моїм принципом є переклад з культури на культуру, а не з мови на мову. Що я маю на увазі? Скажімо, вчора вичитувала один переклад Шевченка німецькою. І там згадувалося про рушники, які тчуть молодій дівчині, яка збирається заміж. Перекладачка переклала рушник як Handtuch («рушник для рук»). Що прочитає німецькомовна людина в цьому реченні? Чи побачить вона в цьому обрядовість, національні традиції? Звісно, ні. Лише побутовий атрибут, який не знати для цього готують (там це не говориться прямо). Тому, щоб перекласти цю фразу з культури на культуру, я почала шукати середньовічні німецькі весільні звичаї. Якогось окремого символічного предмету я не знайшла, але знайшла, що в них також готувався посаг. А рушники в Україні були не лише атрибутом весільного обряду, а й доповнювали скриню приданого нареченої. Таким чином, я прийняла рішення, що перекладу цю фразу як «придане вже збиралося». Ось. Бачите, це абсолютно не відповідає слову в оригіналі, але в уяві читачів перекладу вибудує правильні асоціації. Мені здається, це найважливіше. Це мій принцип завжди.

Чи перекладені вірші викликають у читачів такі ж самі емоції? Як Ви гадаєте?

ММ: Мені здається, що якраз одним із завдань перекладу є виклик тих самих емоцій, що викликає оригінал. Емоції важливо «перекласти». Це теж якийсь метапереклад, як і переклад з культури на культуру. Річ ще в тім, що перекладачі не можуть передбачити досвіду окремої людини. А він може виявитися дуже різним, що дозволить людині накласти на текст свої переживання, асоціації тощо, викликавши зовсім інші емоції, ніж у читачів оригіналу. Цього неможливо уникнути. Хіба якщо йдеться про колективний досвід носіїв мови перекладу, про який відомо, а тому його можливо врахувати під час перекладу.

У Вас переважно короткі вірші, але я читала інших поетів та поеток, які пишуть дуже довгі, наративні вірші. Мені здається, що в довших віршах можна детальніше описати події, почуття. З іншого боку, коли ми читаємо короткі вірші, ми маємо більше можливостей для інтерпретацій. Чому Ви обираєте малу форму?

ММ: Так, Ви маєте рацію, більша форма дозволяє вкласти більше деталізації, розповісти ціліснішу історію. У жодному разі не хотіла знівелювати значення таких текстів у своїй попередній відповіді. Знаєте, я не можу ствердно сказати, що обираю малу форму. Лише говорю все, що хочу сказати. Вміщається воно в таку форму, в яку вміщається. Тобто якщо наступний написаний мною текст буде значно більшим за обсягом, ніж раніше, — значить, рівно стільки накопичилося в мені до проговорення. Хоча тут має значення ще й підхід до письма. Хтось обирає дробити відчуття — концентруватися на одному, виписувати його, розщеплювати на мікрочастинки й розглядати їх під мікроскопом. А хтось — нашаровувати відчуття й досвіди в одному тексті, витворюючи цим складне багаторівневе полотно, яке лише в такому вигляді може передати повідомлення, закодоване в ньому. Отже, велика віршова форма теж може означати широке поле для інтерпретації. Ба більше, коротка форма не завжди означає розмаїття інтерпретацій.

І говорячи про малу форму, знову ж таки повторюся про те, що рівень відповідальності автора/авторки прямо пропорційний розміру тексту. Скажімо, коли я працюю над поетичним текстом, то бавлюся в таку гру: почергово пробую викинути з вірша кожне слово, а тоді читаю ще раз й аналізую, чи він щось втратив без цього слова. Так я можу відсіяти багато зайвого, зате на кожне слово, яке залишилося, матиму чітку відповідь, чому воно там. Ось така авторська відповідальність мається на увазі.

Який вірш Вам було найважче написати? Чому? Коли це було, якщо пам'ятаєте?

ММ: Надзвичайно складне запитання для мене. Спершу в мене був імпульс сказати Вам, що ментально найважче дався цикл «Червоний гігант» з моєї книжки, бо він наскрізь пов'язаний із загибеллю мого батька (хоча деякі тексти написані задовго до того). Але цей цикл щось у мені змінив. Він дав мені якесь полегшення, якщо це взагалі можливо. Річ у тім, що ці вірші про те, що вже сталося. Їхня невідворотність вже здійснена.

Страшнішими ж для мене є тексти, які про те, що ще станеться чи безперервно стається. Або ж про те, що стається в паралельній реальності. Як от вірш «стара жiнка / помiтила що кури / за весь день не знеслися». В останніх його рядках моє життя не відбулося, бо мої батьки не зустрілися. Цей вірш я написала 2017 року, коли готувала млинці.

Складним для мене був вірш, що дав назву книжці. Там дуже далеке фантастичне майбутнє, в якому нікого вже немає, є лише любов. Я написала його в липні 2019 року близько 7 ранку, коли йшла пішки із залізничного вокзалу додому.

Вікторіє, я зараз дивлюся на свої вірші у збірці й розумію, що вони для мене всі певною мірою — кожен різною — складні. Мені здається, поезія не про прості речі. І не про речі взагалі. Вона буде чимось іншим, якщо даватиметься легко. 

> Дякую Вам за те що відповіли на всі мої питання. Бажаю Вам подальшого успіху й натхнення у Вашій творчості! Було цікаво поглянути на поезію з іншої точки зору. Усього найкращого!

Розмовляла: Вікторія Червак
Фото: Ліза Власенко © 2019

Інші інтерв'ю серії:

0 коментарів

Залишити коментар

avatar