Микола Антощак «Кроти у середньому вусі» | Публікації | Litcentr
22 Грудня 2024, 18:18 | Реєстрація | Вхід

Микола Антощак «Кроти у середньому вусі»

Дата: 19 Грудня 2018 | Категорія: «Поезія» | Автор_ка: Микола Антощак (Всі публікації)
Редактор_ка: Антон Полунін | Зображення: @ollielebrocqart | Перегляди: 2081


Микола Антощак – поет, журналіст, есеїст, літературний редактор, модератор літ. заходів. Народився 1990 р. в Бердянську. Учасник всеукраїнських та міжнародних мистецьких фестивалів «Шевченко-Фест», «Віршень», «Підкова Пегаса», «Малахитовий носоріг», «Поетичний травень». Публікувався в часописах «Перевал», «Хортиця», «Махаон» та ін., в Канаді, республіці Білорусь, Казахстані. Учасник Форуму видавців та Книжкового Арсеналу.

Лауреат премії видавництва «Смолоскип» та Міжнародної Україно-Німецької літературної премії ім. Олеся Гончара за рукопис книги поезій «Тисяча степових років» (2016). Гран-прі Молодої республіки поетів (2016 р.). Фіналіст поетичного конкурсу від Асоціації Українських Письменників (2018), Учасник «Антології молодої української поезії III тисячоліття» (А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2018)



Про силу що ні від кого не народжена

якщо б у тебе була
велика біла чашка
я б викрав її й намалював на ній
звіра з довгими щелепами
який женеться за меншим звірятком
із гострими вухами
ти брала б її до рук
повільно крутила
і щоразу тішилася
що перший ніколи не наздожене другого

ти б гадки не мала
хто це над тобою 
так зухвало пожартував
але подумки дякувала
що гостровухе звірятко
все-таки в безпеці
а ще ти могла б 
нашіптувати йому що захочеш
і таємниці не були б під загрозою
адже по-перше
як можна не довіряти 
цим сумним очам
навколо яких усе прекрасне 
навіть тріщини у землі?
а по-друге –
в нього немає часу базікати
бо треба бігти

а я буду щасливий
що мені вдалося
розповісти тобі найкрасивішу казку

про чорну сокиру
і білу стрілу

про силу що ні від кого не народжена
й не потребує джерела живлення
про те що кров мужніє у ногах
про надійний сховок для життя –
що б не сталося



Мир

усім кажу –
та ні не погано мені
це ви мене не знаєте
просто

а потім іду 
на вулицю 
шукати їжаків бідних
у яких ще не вибрано
кліщів

мама навчили плести корзиночки
з сухої трави
і наспівували мені малому
пісні поля і пісні ягід
у двадцятиліття 
між двома світовими

я покладу до корзиночки
усіх їжаків зцілених
і буду мугикати
стану дідом без костура

стану чашкою без ручки
а ви беріть до рук
крутіть
ловіть сонце в мене

і хай мир буде у вашому 
серці



Час коней (диптих) 

1

приклав вухо 
до тверді –
думав почую тупіт
або навіть як коні
на ім’я кличуть

на іншому боці землі –
груди квадратні як день
у краплях срібного поту
у коней 
украдених в мене хтозна-коли

лежу
а вони кричать звідтіля –

прийде той
хто постукає в двері
без ніг і без рук –

упізнай
через поріг
пересади


2

які вони
красиві 
білі з відливом жаги

і голови
у формі небачених
музичних інструментів

коли коні вибіжать
на пагорб
з-за спин їхніх
сонце встане

бог тоді
заграє на них незбагненно
стуливши вуста
руки заклавши за спину

і поки іржатимуть коні

річка
від чоловіка
дитину народить

так статися може
лиш
раз



***

єдиний раз
коли трапилося диво
в лісі нікого не було

з дерева 
спустилася дівчинка
і витягла з моховиння
дитину
ледь меншу за себе

воно й не дивно – скажуть –
це ж ліс –
там завше нікого

нехай
але хто ж тоді 
зав'язав малій шнурівки
за старим звичаєм
на вершині дерева?



Послання

надворі самі лише гори –
щоб ми позатикали пельки

заткни пельку ближньому своєму
як самому собі

якщо говорю мовами людськими 
і янгольськими
а гір не бачив –
то я мідь 
кимвал

утішайтеся голодом –
і Він виконає бажання ваші

обпалюйте волосся на руках
коли закурюєте –
і вам воздасться

надворі самі лише гори 
і ще –
вороненя
 


***

як же це
красиво
дякую тобі

а я й не знала
що є такий плід
і як він називається

думала є тільки
біль
холод
яблука без роду племені
без голів

прийди до моїх дверей -
ти сказала -
посади на порозі
дерево

я хочу побачити
як вони народяться
як торкнуться своїх облич уперше
і увірують



Там де дерев нема

заходимо 
на двадцять восьме коло

вже пів року
кроти не шурхотять 
у середньому вусі

на десятому колі
закінчилася горілка
на тринадцятому протверезіли

на п’ятнадцятому
наші дівчатка самі почали 
писати вірші

а на шістнадцятому 
пішли від нас

заходимо на 
двадцять восьме 
я вже не пам’ятаю свого 
красивого батька

брате уявляєш –
вона мені сказала якось
що мій батько дуже красивий

а я його випив охолодженим
а потім виблював у сніг
на околиці
там де вже 
дерев нема



***

за чотири дні
до свого шістнадцятиріччя
ти втратила цноту

і це був ще не я

і тоді ще 
скрипка була головною

ти сама цього схотіла
ти ж любила тільки дерева
і лежачи –
дивилась на них
і думала –

вони всі порожні всередині –
як ти

за чотири дні до 
твого шістнадцятиріччя
Аматі відмовився
коли-небудь
ще когось учити

вийшов із лісу
з легенями
за плечима



Та кого я вчу української

є дівчина
яка приходить
у мій дім
коли захоче

вона каже що не має свого
вона каже що я вчу її української
вона каже такі речі
від яких просто усміхаєшся
і згадуєш
як було добре 
колись 
нічого
не боятися
а потім надсилає 
фотку з мачете і квіткою

як у неї це виходить?
я так не можу

в мене кажани сидять
у голові
за очними яблуками

вчора
я поспішав додому щоб відчинити 
їй двері

але не встиг
тому її впустив усередину 
не я

і кажани почали вилітати
а один 
виявився
мертвим



Одне на всіх

головний –
це той 
хто вище дзеркала 
рівно на голову
і ніколи не нахиляється

заходив учора
повиносив порожні пляшки
стільці в рядочок виставив

вийшов через стелю
заткнувши діру увігнутою лінзою

а ці всі 
сиділи ще пів дня
і витріщалися мовчки
голови задерши
красиво як янголи

а я їх малював 
з такою любов’ю
ніби в нас на всіх
одне сонце

ніби життя триває



0 коментарів

Залишити коментар

avatar