Тарас Яресько «з кори і води»

---

Тарас Яресько — поет, за фахом — лікар-невролог. Народився і проживає у м.Вінниця. Переможець Міжнародного літературного конкурсу «Гранослов» (2020). Переможець Міжнародного поетичного конкурсу «Гайвороння» (2021). Автор поетичної збірки «Нервослів'я» (2021); учасник кількох поетичних антологій.
 

---

***
коли проходжу крізь ліс
як не старався б
під ногами похрустує хмиззя

вже знаю:
павутина занадто лояльна
щоб врізати пальці,
круглі тіні від вовчих ягід
розсипані бісером
перед кабанячим лігвом,
зелені бруньки проростають листям
яке колихається в повітрі слідами 
торішнього,
а сірі бруньки проростають совами
що будуть слухати 
коли вже не буде слухати геть ніхто

вже знаю
про потребу дихання на
повні ґрунти,
вже часом дихаю саме так,
вже відганяю точні означення
від цієї неозначеної свободи

коли ліс проходить крізь мене
мої суглоби потріскують

отак притираємося
один до одного


***
несподівано на корі
проклюнулось око

побачило:

густий липкий сік на листі
клеїв до себе подуви

звичні голоси 
пурхали клубками пір’я

слимак повз головою вниз
по линві стеблинки —
йому не паморочилося —
без хатини на спині
легше ризикувати

превалював зелений
правив брунатний

було неймовірно

кора наглухо заплющила око
подумавши що ввижається


***
роками стовбур тріскав
від кори і до серцевини

тепер розколина заширока —
це вже не замкова шпарина
для підглядання дрімучого у
дрімуче 

не перша віроломна ознака 
перестигання

не сиротинець для ночівлі тіней
від яких бува відмовляється
навіть мати-й-мачуха

тепер це радше 
скульптурно виконана напруга,
щоденник вітру води і часу
(наче лебедя щуки й рака)
розірваний по річних швах

ця щілина тепер вже така широка
що доросла людина
середніх зросту й ваги
навіть не боком 
легко змогла би

вийти із неї


***
трави важили її кроки

вона вже знала
приховані ареали тварин:
в тріснутих шибах розповзалися
скляні восьминоги

ніби дитину що летіла згори
вона підхопила страх
випущений з кістяного дзьоба

тепер вона теж вразлива

трави беруть її слід


***
даруй що привів за спиною 
свою тінь 
у чисте твоє споглядання

ти сказала: пусте,
я по краплинах здобувала
відданість снігу, 
на моєму дні бита кераміка 
й гойдалки з баговиння,
твоїй тіні там буде затишно,
спершу вона навчиться 
дивитись тобі в лице,
а як дві золоті куниці 
розграбують гніздо циферблата —
твоя тінь вестиме тебе
за своєю спиною

але це не точно


***
дощ проходить крізь 
флейту зозулю дятла

татуює поверхню водойм 
річними кільцями

а вода пручається і стирає
бо ще подеколи прагне 
набувати форми посудин 
що її зачерпують,
заломлювати світло
з якимось пізанським нахилом,
полювати на спрагу
в борозенках слідів
на водопійній стежці,
віддзеркалювати ластівок
які клеють ластівок а не ласти,
пробуджувати їхню 
приховану водоплавність
своїм дзюрчанням

здається ти знаєш про що воно
коли дощ проходить мохнаті
обійми лісу
з краплями без гострих кутів
а втім холодними

здається ти теж відчуваєш цей 
безупинний плин —
лиш вимовляєш його по-своєму

флейто, дятле, зозуле —
скажи мені хто твій звук
і я скажу тобі хто ти


***
холодний вогонь 
прийшов на тертя пелюсток
і мовив їм — досить
я був народжений цим тертям
моя музика — тріск

я бачив як при моїм наближенні
довшали тіні дерев
ніби кожна з них намагалася 
вийти зі свого дерева

як занімілі пучки —
розстроєними інструментами дотику —
тягнулися до брусничних ягід
ошукували теплові карти вечора

я бачив як порожнеча тисла
на спіральні пружини 
обдертого дивана на звалищі
але не злітала назад до себе

ціловані мною бджоли й птахи
каменіючи падали
розбиваючись на стільки уламків
що ще до того як їх торкалася —
щоб зібрати — рука —
кров на пальцях проріза́лась сама —
і кам’яніла

я чув як долоні долоням 
передають цю легенду 

тоді дрож проноситься ними
ніби вершник повислий на
тоненькій кінській волосині

тоді каміння з-під копит його скакуна
розлітається птахами і бджолами

тоді вертаю в тертя твоє айстро
тоді прохаю тебе спинитися


***
вечір на шворці

іржа у кутику
віконного ока

мовчання — це крик 
найнепомітніших

шпаківня зачинена на 
два оберти дзьоба

зв’язка дублікатів
провалилась за обрій

перекачаний м’яз равлика
теж натякає на довгу подорож

повзе з осторогою язика 
що витикається зі своєї 
ротової порожнини 

навіть йому
потрібна збільшувальна мушля
щоб розчути галас трави


***
листок латаття танцює на хвилях вітру
білий шум вушних раковин
не дає почути під які ритми

певно тут було море у мезозой
вузлуватість вербових гілок нагадує
задубілих кальмарів
піт солоніє
холодний сом ворушиться у п’яті

камінці під ногами колись були донними
може кинутими з берега спересердя
може і з-перед-серця — й тоді на такі
тільки скати могли 
подавати розряди тричі

певно тут було море у мезозой
піднебінний мартин в моїм
пересохлім роті
щезає щойно намагаюсь
його осмислити

зграя пожовклого латаття 
зі сплеском спурхує 
у повітря

тримається тепер там 
силою обопільного здивування

білий шум ні до чого
листу не потрібні ані мелодія ані ритм
він танцює по траєкторії 
неповторності


***
це вже було:
шестернями кіл на плесі
унаочнення часу в іпостасі води,
обережний зліт водоплавних
щоб поверхня не замутилася
від раптового виходу з її обіймів,
левітація хмар в зіницях
підводних каменів,
течія всередині риб,
кахикання місцевих рибалок
від алергії на лебединий пух і 
перо янголів

в очереті знову знайшли нічого


***
баклани рибалять у задзеркаллі,
пісок ставить воду під сумнів,
світло і мандрівник розчиняються
одночасно

крізь мушлі просилений вітер 
намистом вішається на шию

форма хмар міняє форму зіниць,
крило передує падінню і навпаки,
ти передуєш собі просвітленій

самою лише уявою птах 
проникає крилами у долоні
вчить твої пальці розсікати повітря
махати ними не лише для прощання

босоніж пече,
море не відкидає тіні (хіба углиб),
колосіє пісок,
вода — безсумнівна

наодинці у мушлі замикається хвиля
подальше відлуння це пісня пам’яті

пробач за те що мене тут немає


***
а знаєш
ранішнє доїння моху 
дає найпрохолодніші краплі,
хай твоя долоня і замала для 
цього каменя але він тобі вдячний,
ось равлик теж лишає на нім 
вологі сліди немов від губної 
помади — не так цілують мерців 
холодних і нерухомих
о ні не так
тож обіймай міцніше його
шепочи із ним
коли він котить тебе, Сізіфе
 

---