Дмитро Близнюк «По той бік попелу»

---

Дмитро Близнюк, поет, літератор. Лауреат кількох міжнародних конкурсів. Книги віршів: «Сад покинутих жінок» (2018), «Ранок глухонімих» (2018), «Снігопад у стилі модерн» (2020), «По той бік попелу» (2024). «Збирач молюсків» (2024). У 2018-му у канадському видавництві Fowlpox press побачила світ збірка віршів Дмитра англійською The Red Fоrest («Червоний ліс»). Народився та живе в Харкові. Сторінка автора на порталі Poets & Writers (USA): посилання 

Dmitry Blizniuk is a poet from Ukraine. His most recent poems have appeared in POETRY Magazine, Five Points, Rattle, Los Angeles Review, The Cincinnati Review, The Nation, Prairie Schooner, Plume, The London Magazine and many others. A Pushcart Prize nominee, he is also the author of The Red Fоrest (Fowlpox Press, 2018). His poems have been awarded RHINO 2022 Translation Prize and his folio had been selected as a runner-up in the Gregory O’Donoghue Competition and the 2025 Gabo Prize finalist. Directory: Link
 

---

***
тобі каву з цукром? вершки?
ні, мені просту
чорну каву зі смертю.

прифронтове українське місто,
венеція пекла.
напівзруйновані багатоповерхівки стирчать –
обгорілі чаплі завмерлі на одній нозі,
друга відірвана.
це запам'ятаєш навіки.
так можуть збожеволіти від жаху тільки будинки.
демон сирітства – витягнутопикий, худорлявий –
з лакованою дудкою, вплавленою в пащу –
зазирає в порожні вікна, хрипко свистить.
купка випраних шкарпеток та носочків,
розбита пляшка молока.
нічого страшного.
до смерті заживе.
кремлівський пацюк посміхається.
рфz вперед.
небо кольору розрізаної навпіл гематоми,
усі годинники в будинку збожеволіли.
квартирі зробили фронтальну лоботомію
і як шматок мозку, що відмирає –
крізь дірку в стіні видно захід сонця,
довгі іскри ракет.
низка автомобілів до самого небокраю –
пізанська вежа з біженцями
розгойдується, хитається,
ось-ось впаде
у голодне небо.
напівпрозорі обличчя дітей та собак у вікнах машин –
маленькі наляканi святі
на іконах, що здригаються.
церковки на колесах
мирного життя.
обстріл колони, вистрибують, біжать у поле.
а ти коли-небудь під час обстрілу
заривався обличчям у трави?
є у цьому щось інтимне.
коники здивовані.
і цей запах.
квітучої гірчиці
з нотками свіжозавареної чорної кави
і смерті, звичайно ж, смерті.


***
я засік Бога
він пройшов крізь мене крізь засніжений ліс
чіпляючи гілки з яких
сенс злітав угору
снігопад маріонеток
а ще тільки осінь


***
у світлі свічки вона здається потойбічним створінням
вирубаним із зигзагів
із  кіл на вечірньому ставку
фиркання місячної доріжки і матрац як труп
гігантської оси
знову спати в одязі та взутті
з рюкзаками в узголів'ї
дивитися їй в очі – задувати свічку
але вона не гасне а вирівнюється
гнучка танцівниця вогню
і там у глибині очей не очей
важкі як танки олені
і адреси на губах
де ми будемо жити коли не помремо


***
ти стільки разів помирав уві сні,
що одного разу вже витримаєш наяву.
душа залишає тіло за секунду до.
піднімається над тим, що було будинком.
верба, рибальська шхуна, тебе відносить по спіралі
гаряча течія.
тобі здається, що ти летиш, мошка в клею,
розкинув руки – тепер це відростки
трубок, що світяться.
тепер ти – фантастична істота
із шістнадцятьма очима на обличчі,
задертий як соняшник,
але тебе ніхто не бачить,
і контужений сетер від страху
перестрибнув паркан.
стільники зернистого світла, і цей шум, дзвін.
бджоли, бджоли, ти ще зачіпаєш стопами
дахи обгорілих автомобілів,
але дивно – немає слідів сажі,
і там де були ноги – тепер ножиці
нерухомості.
стебла чорно-зелених спогадів наче водорості
заліплюють твоє обличчя, а в'язка глина
заклеює рот – конверт.
вже більше ніколи.
ти хочеш це сказати – про себе, у нестямі,
але проходиш крізь слово – як рука примари
крізь яскраво-червону бляшанку кока-коли,
тебе притискає до балкона
тринадцятого поверху, до опори,
що залишилася після вибуху ракети, чому
тут жила вона, друге кохання
всього твого життя – сонна, великоока,
схожа на здивоване пташеня лелеки.
давай, зникай,
спиною до річки, поки диявол не прокукурікав,
а артилерист не докурив,
і дробиться важке біле небо:
живіт дельфіна, прошитий снарядами,
танками, темними силуетами величезних граків
на картопляному полі біля річки, мостом
з гуркотом мчать легковики, верещать
як першачки,
у крилах в ангела зламана рука,
гілка дивного дерева, ти був колись
одного разу, але пам'ять витікає, швидше ніж кров,
притиснутий до палі неголеною щокою,
око, що проковтнуло річку і завод за річкою,
страшно, не страшно, моторошно, смішно,
ти знав це все життя і трохи довше,

одного разу усі твої картини
зникнуть у вогні,
і вийдуть по той бік попелу.


НАРНIЯ

давай сьогодні ляжемо спати голі
як нормальні чоловік і дружина як коханці
знімемо усі речі штани кофти куртки набиті
паспортами ліками флешками готівкою
ключами кредитками зарядками для мобільників
знімемо взуття та шкарпетки давай сьогодні
не будемо боятися що вночі до нашої оселі
прилетить снаряд а ми виживемо і нам доведеться бігти
крізь зимову зіркову темряву в Польщу Нарнію давай
сьогодні ввечері влаштуємо свято
мирного життя
роздягнемося догола обіймемося і спокійно заснемо
нехай наша шкіра
і тіла згадають довіру ніжність
давай сьогодні хоч на одну ніч вимкнемо війну
вибухи обстріли бомбардування Харкова
окреслимо крейдою наше ліжко від Вія демонів
монстрів увімкнемо теплі підлоги давай сьогодні
закінчиться війна хоч на два три чотири п'ять
годин
давай напишемо злому чарівнику у бункер
нехай він сьогодні не буде вбивати
нехай він якось казково здохне хоч на один день.

пів царства за спокійну ніч,
пів життя за мирний день.
давай це буде так: зім'яте простирадло –
дві цигарки в напівтемряві, дві
червоно-оранжеві рибки в акваріумі,
чотири руки, ти
притискаєшся вухом до моїх грудей
ніби ящірка до теплого каменю, порослого мохом.
і мій голос – вино у бурдюку,
струмок в темній печері.
я говорю щось ніжне, вульгарне. потім справжнє.
і ці слова народжуються не в бронхах,
не в горлі та не на зубах,
але в очах,
у напівтемряві та мовчанні.
наша кров пульсує – гнучкі черв'яки
вагонів метрополітену
ковзають по гучних тунелях.
станція "я тебе кохаю" – передостання
у недобудованій гілці метро,
у недописаному рядку.
далі ми виходимо, рідна,
і нам треба йти пішки.


***
не приймай близько до серця.
не приймай.
маленька дівчинка з брудним як яблуко обличчям
колупається у носі.
інша, з веснянками, мрійлива хмара
у золотій піняві волосся, жує олівець.
її рот синій, чи це тінь
від падаючої бомби,
яку вигадав розум і скинула людина.
дві квітки. не вимовляй їх імена вголос,
так їм легше буде увійти
в серце твоє і розірвати його на шматки.

краще – цифри.
якщо убитий дорослий – це вантаж 200, то дитина
вантаж 25 – один до восьми.
розмірковуєш як логічний маніяк.
але серце пручається, кидається, кóпає,
шукає вихід вхід –
гадюка заплуталася у порожній підковдрі.
уламки шпалер, обгорілого винограду.
не приймай, не приймай.
серце – трансформаторна будка
напис "не підходь – уб'є
коханням"

адже кожна цифра про загиблих від бомб 4, 17, 23, 50
це спресований попіл, спалений плід
із насінням життів дітей, дорослих
їх сумом, посмішками, планами, мріями.
ці світи втрачені
та цифри гіпнотизують,
так наче кролі заспокоюють змію – не плач, зміє.
буде більше цифр, менше лиха.
цифри – сірі дірки – всмоктують залишкове
людське світло.
було дві дівчинки. ні. їх не було.
але вчителька  молодших  класів  Іра
наче блискавка-кульбаба ширяє
спаленим районом. шукає своїх учнів та учениць.
усі живі? хто у класі? перекличка за  алфавітом.
але немає букв.
цифри, цифри.

не бери близько.
вони не твої.
у тебе серце не як у жирафа, не таке
сильне, щоб качати кров аж на четвертий поверх.
серце чинить опір – відпусти.
але розум відмовляється вірити та приймати.
книжечка-розмальовка.
ось цього бегемота недорозфарбували. синій.
чому синій?
хіба бувають сині бегемоти?

справжній біль прийде пізніше.
крилатий повільний вісник
схожий на велику осу.
куди йому обігнати ракету?
він зможе наздогнати тебе лише
за тижні, місяці. і зазирнути у вічі.
осине гніздо над дверима.
тоді візьми драбину та бийся головою об гніздо.
до крові.
дери його зубами.
підкладай обличчя під гулкий струмінь
обпалюючого болю, що звільняє.
зумер, грізне в'язке дзижчання, сотні жал.
але ти всотаєш усім серцем, пам'яттю
все що бачиш, відчуваєш.
ніби від цього залежить твоє життя,
совість всесвіту, яка лише у зародку.
справжній біль прийде пізніше
із запізненням – ніби звуки
пострілу, каяття і розлуки.

зумер, грізне в'язке дзижчання, сотні жал.
о моє небо з ос, воно
летить за мною. я зачекаю. нікуди поспішати.
я тут, Яна, Ліля. я тут.
моє серце відкрито.
вип'ємо сік із цукерками. подуріємо.
дорозфарбуємо казкового бегемота
синім.
жовто-блакитним.


Вірші зі збірки «По той бік попелу». – Днiпро: Герда, 2024. – 48 с., серiя «Тонкi лiнii»
Літературна редакторка: Марічка Сташко
 

---