Остап Сливинський «Далеко я не втечу» | Публікації | Litcentr
26 Жовтня 2020, 14:57 | Реєстрація | Вхід

Остап Сливинський «Далеко я не втечу»

Дата публікації: 18 Жовтня 2020 о 16:15 | Категорія: «Поезія» | Перегляди: 673 | Коментарів: 0
Автор: Остап Сливинський (Всі публікації автора) | Зображення: Остап Сливинський


Остап Сливинський 
(нар. 1978) — поет, перекладач, критик, есеїст. Автор п'ятьох поетичних збірок, понад сотні есе, колонок, рецензій, оглядів в українській та закордонній періодиці. Твори перекладені 15-ма мовами. 
Перекладає художню і наукову літературу з англійської, білоруської, болгарської, македонської, польської, російської мов. Серед, авторів, яких перекладав, є Дерек Волкотт, Чеслав Мілош, Анджей Стасюк, Ольга Токарчук, Ґеорґі Ґосподинов. Був координатором Міжнародного літературного фестивалю в рамках Форуму видавців у Львові (2006–2007), співкоординатором фестивалю «Дні перекладу» (Київ, 2015). Брав участь у багатьох літературних та перекладацьких фестивалях в Україні і за кордоном. Член редколегії польсько-українсько-німецького літературного часопису «Радар» (Краків). Викладає історію польської літератури у Львівському національному університеті ім. Івана Франка. Ініціатор і учасник синтетичних мистецьких проектів і перформансів.


    
СЕСТРА

Ми намріяли собі так багато життя, сестро.
Там не було холодних сидінь, чекання
за турнікетом, безсонних ночей в лікарняному
коридорі. Там не було автобусів, 
у яких будять нас світлом ліхтарика.
Там не було запахів йоду й сечі.
Ми розганялись на пагорбі й бігли до самої води,
і пливли по поверхні безодні раніше,
ніж встигали подумати. 
Жалем не вміли користуватись,
довкола любові ходили, як ходять 
довкола передчасно розквітлого дерева.
Ми хотіли прожити життя безсонне й густе, 
як музика аргентинського берега,
життя цільне, як злиток,
а за таким жалюгідним курсом обміняли його на радість. 
І тепер, коли нас зачинили всередині
душної ночі – чи зможу я хоча б попрощатись з тобою, сестро?



* *

Повітря, яке вдихаєш, щоб втриматися 
на поверхні води, повітря,
якого бракує, щоб втриматися.
Повітря, яке видихаєш разом із криком,
повітря, яке видихаєш замість крику.
Повітря, якого лишилось так мало після усіх
тих років.
Повітря було б страшним, якби було видимим.
Тепер, коли не говоримо вже більше доби, повітря
тверде, як руків’я пробачення.
Повітря, гори мені, задуши мене, 
заткни мені безтолковий рот.
Зроби так, щоб ми лопотіли, як два рукави
однієї сорочки, як прапор, під яким ніхто не піде у бій.
Повітря кляте, яке не втримало батька.
Відступи нарешті й від мене, звільни мене
від своєї всюдисущої милості, від своєї
прісної усмішки сестри милосердя.
Обіцяю: далеко я не втечу, повітря.



КОМПАС

Захід, де в теплих каналах сплять риби, повні інших риб.
Схід, який приходить останнім і лишається на ніч.
Північ милостива, придумай мені життя.
Південь…

Захід, вгамуйся, то лише жарт.
Північ, яка нацьковує псів.
Південь: дай потонути у найшвидшій воді.
Схід…

Південь, що кинув у чужому місті.
Захід, що дивиться театр тіней.
Сходе, поверни мені сестер.
Північ гортанна і проривна, одна.



* *

Мова, яку інші вважають
примхою, впертістю,
навмисністю, ексцентричністю, –
ніби хапаєш кухонний ніж,
коли всі чемно беруть виделки,
і шматуєш ним спільну тему,
аж доки з неї не бризне кров.
Не я її вибрав, – кажу, –
повірте, мене з дитинства годували
з цього ножа,
я звик так їсти,
я не можу без крові, я знаю, 
вона є в усьому, чи про музику говоримо,
чи про повітря,
я довго відтирав свою мову від крові,
і часом вона зовсім чиста, ніби нова,
ніби то не вона калічила мене у кишені,
ніби то не їй колись не встигли приробити руків’я,
а потім знову замахуюсь надто сильно, 
аж до крові і пустки всередині,
і стає вже запізно
– завжди запізно –
просити пробачення.



СІРІНГА

Навчилася втримувати рівновагу на освітленому
човнику барної стійки, мийки, комірчини зі швабрами,
прикордонної АЗС,
у неоні червоному, як гербера, чи фіолетовому, нічийному,
у білому, як папір, світлі нічної операційної,
у світлі прожектора, коли бігла уздовж залізної сітки,
не знаючи, куди саме, але відчуваючи, що повертається.
Наважилася попросити про плату і документи.
Наважилася вирвати руку
і знала, як вдарити, щоб мати кілька додаткових секунд.
Поки він біг за нею, гупаючи копитами, тяжко,
ніби злягався з кожним сантиметром повітря,
привалений такою хіттю, якої б не витримав бик,
вона повторювала собі замовляння: я стогну тільки для себе,
я плачу тільки для себе, співаю тільки для себе, 
танцюю, як пави, у сутінках, я маю тіло маленьке, без
дірочки, я лечу понад морем призахідним
у світлі червоному, як гербера, у світлі фіолетовому, нічийному.



МІНСЬК, 12.08.2020

Таких, як ми,
у вишукане товариство
впускають лише з розбитим обличчям,
перемащених власною кров’ю.
Це наша перепустка – 
не далі, ніж сцена,
з якої нас попросять зійти,
коли вдосталь поспівчувають
і дадуть кілька хороших порад.
Може, посадять за крайній столик,
якщо вмиємося й потиснемо одне одному руки,
адже жертва й агресор – це так відносно.
Може, наллють нам чогось міцного, саме так,
як ми любимо.
Але ми знаємо: дарма вони відчинили нам двері, 
дарма впустили цю вовчу кров,
щось починає їх муляти, як муляє нас вже багато років,
ніби свербіж там, куди не може дотягнутись рука,
ніби поріз, який вже давно мав загоїтися, –
фантомний біль, який називаємо фантомними, тобто
неперекладними словами.
Якщо ми, звірі, ще можемо бути у чомусь єдиними,
то у злорадстві,
з яким спостерігаємо, як затискаються їхні кулаки,
як напружуються м’язи під ремінцями годинників.
За мить тут усе буде так, як ми любимо.
І сцена – порожня і темна, як на початку часів.



* * *

Моя країна – архіпелаг, пане,
дарма що на ваших картах вона нагадує
хмурне чоло, розтяте посередині набряклою жилою.
Вона – три тисячі островів, між якими течуть ріки вогню.
Та ми – північна земля, тож раз у рік навіть вони
вкриваються кригою,
щоправда, тонкою, як шкіра мишеняти,
і лише відчайдухи пробують по ній перейти.
Ми дивимось, як під склом палахтить вогонь,
і бурмочемо наші кириличні молитви, у яких 
чітко вказано винних.
Безпечний у нас лише сніг, пане.
Він безпечніший, аніж Бог, який дістається сюди
під кінець робочого дня, втомлений і голодний.
Сніг вкриває усе, як сестра милосердя,
як молодша сестра, що подбає, коли вже не лишилось нікого.
Ми йдемо просто на сніг, коли трапляється заблукати,
за снігом упізнаємо своїх,
до снігу молимося, снігу чекаємо на ваших перонах і станціях,
в снігу заспокоюємося і засинаємо.



0 коментів

Залишити коментар

avatar