Остап Кудлатий «Тиша пам'яті»

---

Остап Кудлатий — м. Львів, район Погулянка. Лікар ортопед-травматолог, в минулому лаборант імунолог, мамина квіточка. Лавреат конкурсів «Хортицькі дзвони» та «Шодуарівська альтанка». Тексти публікувались в літературних виданнях «Легіт», «Пнябзик», «Так ніхто не писав». Переможець літературних батлів від літературних угрупувань «Артефакт» та «ЄЩось».
 

---

Копійка з-під маршрутки

хтось покотив копійку під колеса
і зник – як повага до готівки
у диджітал світі
тепер копійка лежить,
ловить радіохвилі,
і транслює старі голоси
«зупиніть, будь ласка, на Франка»


тиша з тесаного дерева

повітря пахне мокрою корою
дихання – як вечір над сплячими пагорбами
долонею торкаюсь бруса –
і він, мов стара тварина,
стогне уві сні

вежа хилиться до неба,
наче хоче щось почути
з того, у що колись вірила

дах говорить тріщинами
дощ збирається в місцях, де колись сиділи молитви
листок шкрябає дерево, ніби сірник
але нічого не займається

вгорі сидить дзвін,
німий, як мовчання між «Отче наш»
і смертю

всередині –
запах сушених тіней,
старого воску
і чогось подібного до каяття

це місце
не пам’ятає імен –
лише хід чобіт
які прийшли
і не пішли

тутешня тиша не порожня –
вона повна того,
чого ніхто так і не сказав


Цвіт мертвих квітів (за мотивами пісні «Залишені квіти» Володимира Івасюка)

Ми живемо з тобою на одній вулиці
З різницею у сорок років.
За вікном той самий лист,
Змоклий від осінньої зливи
Затишним недільним ранком
Падає до ніг перехожих.
Бруківку замалювали синіми лініями,
Ліниво стукають об неї колеса 
Сучасних авто. 
Але асфальт хідників,
Порепаний та потрісканий,
Зберігає у пам’яті твої кроки.
Останній дарунок твого кохання
Уже давно розвіяв вітер перипетій,
Що випали на нашу долю.
Ти вже точно не повернешся,
Але гуляючи цією вулицею, я:
Закоханий після першого побачення,
Схвильований перед важливою зустріччю,
Втомлений ще перед початком
Робочого тижня,
Відчуваю, десь глибоко-глибоко
Тонку матерію, якою прошиті твої пісні.
Жовтий лист упав. Зелений ще не виріс.
Та дух твій живий у краплях,
Що стікають із цих дахів.
Мертві квіти, що ти залишив
Цвітуть…


Черевик

під ранок
світло повзе через
відчинене навстіж вікно
тонесеньким променем
і зупиняється на черевику

– не на парі,
а на одному
старому, з обдертою підошвою
та діркою в районі п’яти

черевик споглядав
п’ять останніх поцілунків на спомин
перед тим, як залізниця
потягла його далеко на схід
східцями він здіймався
на найвищу точку
напівзруйнованого будинку
коли ще він був цілим
і на тій, ще вцілілій нозі
йому усміхався брат-близнюк

його залишили тут ще у березні
разом із пальтом, курткою
рештою речей, що залишилися
і повідомленнями, які вже ніхто не прочитає

пил на шнурівках зберігає історію,
що говорить за себе сама –
із запахом диму, що в’ївся в тканину

на плитці видно сліди
від колись гарячої кави
(той, хто носив черевик,
не допив її 
коли збирався востаннє)

зараз у цій кімнаті тихо
але якщо стати саме в той промінь –
що лине наче із позаземних світів

почуєш, як стіни ще пам’ятають
залишки сміху
доторки пальців
і звуки кохання
що обірвалось назавжди


Акваріум пам’яті

Поверхня водосховища –
наче відполіроване алібі.
Хмари в ньому – мов сліди від пальців на старій фотографії.
Тиша давить,
мов анекдот, розказаний після похорону.
Повітря – з присмаком вологи і чогось
недоговореного.

Там, де колись був кущ калини, край обійстя
і старе русло річки – 
тепер табличка:
«Вода – це життя!»
– бездонна рамка абсурду.

На краю пагорба, 
що хилиться над бездоганно чистою гладдю –  
дід.
Сидить.
Під ним – ослінчик з дерева,
із тої самої хати
що тричі горіла,
і враз затонула.

Дід тримає в жмені
три горішки.
Він тепер наче попелюшка…
– Це все, що лишилось від батька,
криниці, і першого поцілунку.

Там, під водою – криниця,
що ховалася в рисах старого горіха,
наче щеня у маминій шерсті.
Шелест весняний у раз зупинився
у відлунні дерев’яного зрубу.
Зіниця кринична забула вже, 
як в посірілому небі вчаться літати
малі журавлі.

Тепер – тільки тінь,
що іноді приходить в тумані,
пахне бабиним повидлом
і димом із печі.
В снах діда
хрести кладовища танцюють.
Не від радості –
від болю,
що їм не лишили навіть
гідного спочинку.

Виринають втоплені голоси,
споглядають той пейзаж –
спокійний, чистий, рівний –
наче білилом стерті усі,
хай і не завжди вдалі,
спроби жити життя.
Це безкрає дзеркало – то алібі,
що залишили по собі
адепти Дикого Гону Прогресу.
А під ним – зморщена,
складчаста,
жива пам’ять.
Що шепоче крізь каміння:
«Для смерті 
достатньо 
простого
мовчання.»
 

---