Джон Гнатів «У день страти мого язика» | Публікації | Litcentr
23 Вересня 2019, 19:08 | Реєстрація | Вхід

Джон Гнатів «У день страти мого язика»

Дата публікації: 16 Січня 2017 о 12:07 | Категорія: «Поезія» | Перегляди: 1488 | Коментарів: 0
Автор: Джон Гнатів (Всі публікації автора)| Редактор: Ніна Паламарчук | Зображення: з архівів автора

Джон Гнатів — поет і перекладач. Народився 1990-го року у Львові. Співзасновник і учасник поетично-візуального проекту «Стихійні». Фіналіст перекладацької премії «Metaphora» сезону 2015-2016 рр. Учасник поетичних читань в рамках літературних фестивалів «Березневі коти» (2015), «Artgnosis» (2015), «Книжковий Арсенал» (2015), Мистецький фестиваль «Ї» (2016), «Форум видавців», «CODA fest» та ін. Окремі вірші увійшли до II-ої поетичної антології арт-фестивалю «Березневі коти» (2016).



Вершники дощу

Небо розколюється 
навпіл, наче перестиг- 
лий волоський горіх. 

Тріск! 

І його дві половини 
вже лежать по різні 
сторони дощу. 

Тріск! 

І змія блискавки ви-
повзає з горіха, щоби 
сховатися у підголів'я 

сирого дерева. 

Ти бачиш їх, примру-
живши гарячі зіниці, 
мов зерня, що готові 

тут же прорости, впав-
ши у мокру землю.
Там, на сірому 

горизонті, залитому 
водою музики, 
чорні вершники дощу 

женуть батогами 
своїх масних коней. 
Чорні постаті води,

нестримні духи вітру,
повелителі грому, вони 
прийшли на порятунок 

ночі, що горить 
сьогодні пекельним 
полум'ям вогню. 

Удар батогом! 

І хлине дощ з однієї 
половини горіха, 

Удар батогом! 

І ще десяток коней 
мчить галопом з іншої. 
Ти встигаєш кинути 

одне зерня 
у вологу землю, а 
з іншим у кулаку 

біжиш стрімголов до 
погорілого дерева. 
На завтра 

зерня, що випало з 
ока проросте горіхом 
зі сімома листками 

води, і стане коло 
вікна твого музикою. 

А інше, що ти його 
у кулаку затиснув, 
обернеться каменем 

дощу і впаде комусь 
на груди.


***

Я любив дивитися 
на яблуню, що росла 
побіля мого вікна. 

Щоночі її плоди сипалися 
градом і промовляли до 
землі щемким голосом болю. 

Коли одного ранку з яблуні 
впав останній плід - 
прилетів лелека дощу, 

звів на її верхівці гніздо, 
і вона вродила знову. 
Та, замість яблук, 

на її гілках з'явилися очі, 
і були вони трьох кольорів: 
Зелене око 

було кольором любові, 
червоне - кольором гніву, 
а чорне - кольором скорботи. 

Його я побачив найпершим. 
А коли з даху 
сусіднього будинку 

зірвалася спідниця вітру - 
очі попадали додолу, 
і дерево стало незрячим. 

Тоді, я вийшов 
на вулицю, подивився 
на нього востаннє, 

вишпортав свої очі 
й закопав їх у ямку 
під парканом, 

поливши сльозами крові.


***

скорбото,
моя кровна сестро,
не лишай мене 
на поталу
білим вовкам самотності.
ми ж бо знаємо:
усе закінчиться 
останньої літньої ночі,
коли фіолетова квітка дощу 
розплющить око і зронить долу
нетривку пелюстку часу.
тоді 
ящірка мовчання 
скине хвоста
ріка темряви стане дибки –  

я побачу тебе ув іншій тиші,
а до того 
я не знав тебе.


Сни

I. 

Я бачив сни, 
де колір смерті був 
кольором уст моєї любові, 

а меланхолія – 
тремкою квіткою 
на рівнім плесі її долонь. 

ІІ. 

В одному сні маленька хатка 
мого мовчання 
зітхала побіля цвинтаря 
її волосся, і я ходив 

найтоншою з його стежин. 

Заплющені очі мої бачили 
речі повні наготи,
розплющені вуха чули 
найгомінкішу з тиш. 

ІІІ. 

Тоді я бачив сон, 
де колір смерті був 
кольором голосу моєї любові, 

і колір той був вологої зорі. 

І повінню він здіймався 
наді мною, і лезом блискавиці 
полював в пітьмі, а я 

всякчас не пійманим лишався, 
акробатично балансуючи 
на лінії дощу. 

ІV. 

А потім я мав інший сон, 
де колір смерті був 
прозорим, і я носив його 
щодень, мов одяг, 

бо ні любові, ні маленької 
хатки у мене не було, 

лиш темна квітка на долоні. 

V. 

Тоді я прокинувся, 
і чорний ворон 
на одній з могил 
сказав мені, що мертві 

снів не бачать.


У день страти мого язика 

У день страти мого язика 
на темній Голгофі моєї гортані 
з'юрмилося безліч люду: 

На перших лавах, що їх розмістили 
на самій верхівці, красувалися 
Іменники, Прикметники, Числівники, 
Займенники, Прислівники, та 

інші високопосадові особи, які, 
однак не приховували свого хвилювання. 

За ними розташувався середній клас: 
Сполучники, Прийменники, та Частки, які 
перешіптувалися між собою і не могли 
поділити місць. 

Треті ряди зайняв клас нижній, а саме: 
Вигуки та Модальники, які 
в очікуванні екзекуції, 
сиділи, понуро схиливши голови. 

Вдягнене у чорну маску Дієслово 
виконувало роль ката. 

І, коли на плацдарм мого язика покликали 
Іменника, щоби виголосити вирок, 
він, гордо, підійшовши до його кінця, 
двічі прогорланив: «Демон! Демон!» 

Почувши це, Прикметники з перших рядів, 
усі хором підхопили: «Злий! Злий!»

Збентеженні Числівники та Займенники, 
зірвавшись зі своїх місць, 
майже водночас закричали від здивування: 
«Хто?», «Котрий?» 

Та так, що Прислівники, 
упавши з лав, у паніці почали закликати 
усіх до спокою: 
«Тихо! Тихо!» 

Сполучники, Прийменники, та Частки, що 
розташувалися одразу за ними, 
силкувалися заперечувати, 
недбало виголошуючи зі своїх місць: 
«Проте», «Не зважаючи на», «Нехай», 

«Прошу вас!» – 
раптом з третього ряду 
почувся пронизливий голос Модальника, 
який врешті прийшов до тями. 

Але Дієслово, з гострою сокирою в руці 
та єхидною посмішкою, яка 
вимальовувалась довкола його чорного 
рота, уже було напоготові. 

І, коли над моїм язиком 
нависла його зловісна тінь, а над головою 
в нього заблискотіло сліпуче лезо, і коли 
Дієслово таки виконало свій обов'язок –

усі раптом повернули свої голови назад, 

бо з останнього ряду пролунало слово. 
І було воно: «Ой».



0 коментів

Залишити коментар

avatar