Ігор Астапенко «оніми»
Дата: 07 Грудня 2016 | Категорія: «Поезія» | Перегляди: 1870 | Коментарів: 0
Автор_ка: Ігор Астапенко (Всі публікації)| Редактор_ка: Євгеній Півень | Зображення: Thomas Jensen
Ігор Астапенко народився 16 березня 1992 року в місті Біла Церква. У2015 році закінчив КНУ ім.Т.Шевченка (Інститут філології). Нині - аспірант Інституту літератури НАНУ.
Публікувався в газетах: «Літературна Україна», «Українська літературна газета», «Україна молода», «Література і життя», «Гарний настрій»; альманахах: «Свій-й-танок», «Сполучник»; англомовній антології «Terra poetica». Учасник Книжкового арсеналу, Львівського форуму видавців, ГогольФесту, «Мистецької платформи», «Арт-ковчегу», фестивалю Об’ємної поезії, Міжнародного поетичного фестивалю «Terra poetica» тощо.
Окремі вірші перекладені італійською, російською, білоруською, англійською, польською, грузинською, чеською мовами. Фіналіст МРП (2015) та конкурсу «Dictum» од видавництва «Крок» (2015). Лауреат першої премії Міжнародного конкурсу «Гранослов» (2016). Автор поетичних збірок «Щільник» (2015), «Лихотомія» (2016).
ДАНИЛО
і приходив той день мов захеканий кінь
що підвода за ним що стезя перед ним
що над ним небеса пролітають як дим
що у ньому як тінь шкандибає амінь
ми шукали росу й цілували росу
і данило казав що ніколи не вмре
ми лягали як сонце у листя сире
і росли як трава виростає в красу
ми сміялись в траву і молились в траву
і данило казав що ми будем живі
і в холодній траві світлий сміх наш летів
як летить золотий доторк пальців до струн
і проходив той день ми вставали і йшли
наче тінь за конем наче кінь у траву
поки дзвін із дзвіниці не впав нам до вух
і не стали між нас поминальні столи
ми стояли й мовчали в своїй сумоті
як бадилля трави як свічки на столі
як данило мовчить у холодній землі
хоч казав що ніколи-ніколи в житті
ПЕТРО
ми казали петру не ховайся від нас
він був нижчий за всіх як і вищий за всіх
він приносив нам тишу немов оберіг
наче стрілка на спині приносить нам час
ми казали йому не ховайся від нас
у червоних кущах у кущах тишини
він мовчав як мовчиться опісля війни
ми кричали неначе наш бій вже почавсь
ми казали йому не ховайся від нас
бо віднайдеш себе у своєму страху
він був нижчий за всіх він стояв на даху
і мовчав бо був вищий за нас водночас
а тепер все не так все змінилось на раз
бо пройшло десять літ разом з ними ще три
ми донизу росли як росли догори
бо зростання це смерть що підходить до нас
а тепер все не так і змінився наш глас
бо тепер ми мужі а були пацани
я побачив петра він приїхав з війни
я побачив петра і від нього сховавсь
МАТВІЙ
я його добре знав як не відав себе
він до церкви ходив поки церквою став
він був чистий як чистим буває четвер
коли юда сміється зубами христа
він мене добре знав і за мене моливсь
я ходив між рядками ясних молитов
я був словом в рядку що дивилось у вись
і дивився униз той хто перший прийшов
ми жили через двір а тепер через час
він вінчав і відспівував доки його
не вінчали також із тією що враз
до відспівки веде і не знаю чого
але в церкві розсипався іконостас
й жовта свічка згубила жовтавий вогонь
ЖАК
ми його звали жаком хоч зроду іван
він іваном не хтів батько йваном був теж
в його тілі ховався сливовий туман
його батько казав: «якщо любиш то б’єш»
його мати казала: «як батько не будь»
в її тілі туман став дорослим дитям
жак ногами в дерева засаджував лють
а іван заряджав як гвинтівку взуття
і стріляли обоє ударами в рух
і звичайно що тільки один переміг
ходить-бродить між нами сполоханий дух
коли падає сніг коли падає сніг
ЛЮБОМИР
ми любили його яко ближніх своїх
і ні більше ні менше а рівно отак
він носив із собою заплаканий сміх
і сміявсь усередину а на вустах
струменіла вода що з очей дотекла
наче в риби що більше не плистиме вглиб
ми ховали гачки і пливли до тепла
він ловив нас як риб на зволожений хліб
ми ловили себе і ніхто не зловив
він усім натякав що ми тіні від нас
і коли в нашім морі стрясеться приплив
то не буде і тіней і сталось якраз
що піднялась вода наче диво із див
і лишилися тільки істоти без назв