Мирослав Лаюк «Дитина і звір»
Дата: 05 Грудня 2016 | Категорія: «Поезія» | Автор_ка: Мирослав Лаюк (Всі публікації)
Редактор_ка: Євгеній Півень | Зображення: з аккаунту в fb Жені Моляр | Перегляди: 3391
Мирослав Лаюк народився 31 липня 1990 року у Карпатах. Закінчив Національний університет «Києво-Могилянська академія», навчається на PhD-програмі «Філософія і література» цього ж університету. Автор поетичних книжок «Осоте!» (Київ: Смолоскип, 2013), «Метрофобія» (Львів: Видавництво Старого Лева, 2015).
Лауреат премії «Літакцент року», першої премії літературного конкурсу видавництва «Смолоскип», премії «Коронація слова», журналу «Новая юность», Премії ім. О. Гончара тощо.
Казки про заблудлих дітей
В лісі темному поміж папороті ходить сірий вовк,
вільгі лапи ховає в листя, скручене в трепетні рурки,
обтирає мокру морду в ще теплий шовк
загубленої під диким горіхом куртки.
Пурпурні сніжинки залітають в тріщинки
між дерев, які тріскають, мов суглоби.
Діти загублені блудять в лісі: дві маленькі дівчинки,
хлопчик, ще одна дівчинка, ще – хто би їх порахував, хто би?
Хто би сказав, що роблять діти, там де вовки шастають,
де пряникова хатка, де печера змієва, де Баба Яга,
де сонце не світить, а хіба стікає по глиці пастою,
де сонце стає ланкою харчового ланцюга?..
…І Вона вибиратиме – пальцем тикатиме, вибиратиме точково,
вибиратиме, як вибирають бліх із кішки, –
дівчинка із замурзаним личком, хлопчик – без очка,
хлопчик, що з-під завалів, дівчинка, що пройшла сто кілометрів пішки.
Усі, в кого Вона забирає домашніх улюбленців, батьків і дім,
усіх веде в темний ліс – місце розгортання казки:
замість БМ-21 "Град" – з неба град, а також хатка, де ліжок сім,
замість системи "Бук" – медсестра, а в неї паща звірова з-під пов'язки…
Хто їх виловить, хто їх добрий виловить в цьому лісі,
хто на коні з хащ вивезе, хто їх вимиє, хто загоїть порізи
Хто вовчі криваві лапи до купи зв'яже, хто на дикім горісі
повісить звіра? Хто дітей в ліжечко вкладе, де у вікно нічого не лізе.
Принци, лицарі, воїни, мисливці –
браві, з медалями, зі шкурами барсів, стрункі, яснолиці –
лісом швендяють, сонце струшують з глиці,
нервово збивають шишки, палять по зляканій птиці…
Приходять за слідами маленьких п'ят,
заходять в печеру, в хатку, в лігво, в нору,
а там тільки курточки шовкові, бавовняні, синтепонові висять
і голос, зарубаний у кору.
Маленька дівчинка кричить на великого пса
Малесенька дівчинка кричить на великого пса,
командує, а собака слухається, схиляє пащу,
маленька дівчинка гарна, у неї справа красива коса
і зліва теж коса – ще краща.
Дівчинка сідає на звіра: «Поїхали, песе!
Поїхали, песе, через всі ці сплетіння будяків, як сплетіння мов»,
мала малюється помадою старшої сестри, до речі, поетеси
(яка пише про свою до старших хлопців любов).
Мала розкидає по асфальту з набитих кишень монети
з різними королевами й гербами – збирані нумізматом дідом Грицем;
дід помер ще в тім році, до речі, а баба Галя жива, прийняла естафету –
у релігію бахнулася, торочить цілими днями про вавилонську блудницю –
і тепер дівчинка у блудницю грається – все, як баба говорила:
звір – собака, правда, одноголова і безрога, а також – краса, гроші, всяке –
і сусідка, коли побачила дитину, випустила з рук крила,
куплені «Гаврилівських курчатах», а також куплені в переході раки.
Раки порозповзалися, як народи з колиски світу,
звір понюхав одного і далі пішов з дитиною на плечах.
«Боже, і у що тепер граються діти,
о мій всесвіте милий, ну що це за бля, що це, людство, за нах!»
І мала дістає золоту чашу – як казала бабуся, «для нечистот блудодійства»,
І та чаша – то золотий кубок тата Андрія, в дитинстві бігуна на ковзанах.
І дівчинка випускає чашу, чаша тріскає, вона не золота, чаша – гіпсова!
…Ну, хоч слів у сусідки навчилася… ах!
…І не буде на світі вже ніякої гри: буде ще дитинства трохи – швидкого, як пса,
дитсадок, школа, всі ці штучки, будуть по обличчі бити, будуть присвячувати вірші,
будуть брати за жону, називати мамою і бабусею, буде "подорожчала ковбаса",
буде маленька дівчинка велика, як і всі інші.
…Потім підуть танці з іншими пенсіонерами на літній сцені у парку,
буде "болить поперек", буде "завтра помру", буде "не здавайте у дім для похилих",
потім одного звичайного, як звичайність, дня між ребрами стане так парко,
ніби сигарету в живе тушать, так боляче, наче кожен рух – вивих.
Усі ці підгузки, нарізана цибуля, зради, всі ці смерті улюблених собак,
усі ці приємні миттєвості, якими можна виправдати все життя,
усі ці рахунки за світло, червоний лак, цукерки «Червоний мак»,
усе це життя – коротке, як без гарячої води миття, довге, як собаче виття.
І тепер, коли ти називаєш порядок овець, коли тобі уже зовсім не спиться,
що тепер називатимеш блудом, і який твого голосу буде тон?
Бо яку хвилину не пригадаєш – вона птиця,
бо куди ногою не ступиш – там аварійний балкон,
бо яку хвилину не пригадаєш – чуєш близькість мисливця,
бо куди ногою не ступиш – ніж в долоні, лаокоон,
бо яку хвилину не пригадаєш – від буденності гострішають вилиці,
бо куди ногою не ступиш – …вимкніть цій жіночці мікрофон!
бо яку хвилину не пригадаєш – та хвилина блудниця,
бо куди ногою не ступиш – там Вавилон.
0
