Мирослав Лаюк «Розмір Сонця» | Публікації | Litcentr
17 Вересня 2019, 09:50 | Реєстрація | Вхід

Мирослав Лаюк «Розмір Сонця»

Дата публікації: 06 Квітня 2016 о 10:50 | Категорія: «Поезія» | Перегляди: 2140 | Коментарів: 2
Автор: Мирослав Лаюк (Всі публікації автора)| Редактор: Антон Полунін | Зображення: litcentr.in.ua

 Мирослав Лаюк народився 31 липня 1990 року у Карпатах. Закінчив Національний університет «Києво-Могилянська академія», навчається на PhD-програмі «Філософія і література» цього ж університету. Автор поетичних книжок «Осоте!» (Київ: Смолоскип, 2013), «Метрофобія» (Львів: Видавництво Старого Лева, 2015). 

Лауреат премії «Літакцент року», першої премії літературного конкурсу видавництва «Смолоскип», премії «Коронація слова», журналу «Новая юность», ім. О. Гончара тощо. 


Гамлет

Офелія, моя дівчинка –
випала з шафи найперша,

розсипала зелені перлини свіжого лущеного гороху:
Офелією я називаю металеве горня
із зображенням гілочки розмарину. 

Решту треба викладати самому:
цегляний високоциліндричний резервуар для молока,
каструля наймешна, більша, більша, ще більша,

гусятниця, сковорода раз, сковорода два, 
ополоник, друшляк. 

Офеліє, дівчинко моя, ти спонукаєш світ до музики!

У правій руці – ополоник.
У лівій руці – виделка.


Розмір Сонця

 «Сонце завширшки як людська стопа» – 
приблизно так каже Геракліт.

І ця стопа – моя! Вона 25 років росла,
змінювала сандалі на черевики, черевики на чоботи,
змінювала старі кеди на нові –
щоб одного дня стати завбільшки з Сонце.

Але цілий космос значно більший –
він як небо,
хоча й уміщується в кільце з вказівного і великого пальців.
Це кільце прикладаю до ока,
приближую і віддаляю руку:
вселенна розширюється і звужується, 

розширюється 
і звужується...


Першовідкривачі не помиляються

Жага мандрів просто зносить голову,
як хмільний дух у селищах, 
що живуть за рахунок виготовлення міцного алкоголю.

…І вони йдуть уперед, аби дати людству цінні знання,
першовідкривачі. Першовідкривачі,
віднаходячи нові землі, приречені неодмінно на поразку. 

Вони складають перші карти,
і Африка виглядає як велика сливка, 
а Азія як поточена з боків паляниця,
ріки, вони ж насправді значно вужчі. 

Першовідкривачі часто приречені на те,
щоб виглядати недолугими, щоб бути недосконалими: 
у них немає фактів, крім фактів власних очей і власних чуттів.

Це інші приходять після, озброєні купами книжок,
озброєні приладами,
приходять по наміченому маршруту,
проходять по сливці і кажуть: це не сливка,

шановний, ви помилилися!

Ви помилилися, це не сливка, це гроно винограду.
Першовідкривачі часто приречені на поразку,
але Африка для них – це жінка, у якої вони – перші.
А перший раз немислимо помилитися,

адже неможливо помилитися, 
коли несила виправити. 
Бо тоді все життя, весь світ доведеться називати 

великою помилкою,
а не першим коханням.


Інша планета

Троянди, іриси, півонії, жасмини!, 
вам не варто тут рости – 
беріть своє коріння в руки, насіння в зелені фігурні жмені
і втікайте геть:
у цій понищеній землі більше немає місця життю.
 
Нарциси і гіацинти!,
виривайте свої цибулини і котіться звідси,
віддавайте насіння вітру, якщо це ще може мати сенс,
або одразу зсихайтеся.

На цій землі краще не рости, мої квіти!,
у цій землі стільки гріха, 
що порядна істота обпечеться йдучи чорним ґрунтом,
що звір відчує сморід здаля, якщо йому пояснити, що таке сморід
і чому це мерзенно,
що світ буде корчитися, наче його в груди ударили. 
Квіти мої, 
втікайте у космос, спурхуйте у повітря!,
ваша місія закінчилася на цій землі!..

…Вибираю собі нову планету.
Обтяв усі корені. Чекаю на галявині під лісом.
Спостерігаю пожежу міст попереду, темряву позаду.
А під ногою щось ворушиться:
піднімаю чобіт –

лілія.


П’ятниця

Буде такий час, коли все закінчиться.
І тоді якоїсь суботи ріки доведеться повертати назад, 
як старих, котрі переплутали екскурсійні групи.

Зелені сукні полів
ми порозвішуємо у середу на високовольтні проводи.

І тоді на дні озера дивитимемося на себе у дзеркало,
рахуватимемо зморшки:
ой, яка страшна втома...

І тоді не буде людей – тільки ландшафти – 
люди – вічно незмінні:

він понеділка до неділі, 
від сьогодні, 19 грудня 2015 року, до часів Геракліта:
з вершини тієї он гори 
скотилося каміння на
на 87 сантиметрів.

Буде такий час, коли все закінчиться, 
і тоді все треба буде повертати назад –

відновлювати лісопосадку, склеювати червоні чашечки
у білий горошок із золотистою обвідкою,

у четвер зичити в сусідів викрутку, 
у вівторок купляти у магазині лампочки,

а у п’ятницю

заводити нового кота і називати його так само, як і старого.


Усе частіше почали повертатися і розказувати 

Усе частіше почали повертатися і розказувати – 
ті. Нагадувати дідусів і бабусь, 
людей з історією,

котрі так само говорять про пережите,
неймовірні оповіді, факти і притчі, хочуть, щоб їх слухали,
щоб ставили їм уточнювальні питання, підтакували.

Один такий на вокзалі, з пов’язкою навколо голови, 
розповідав випадковим людям історію про музиканта:
той привіз на фронт скрипку

і, коли не було боїв, грав, у інший час – брав зброю і бився. 
Одного разу, коли наші зійшлися з їхніми,
він кинув автомат у кущ ковили, витяг з рюкзака скрипку

і заграв, дуже сильно, як бог. І вороги почали падати, 
просто наче від куль. Вони не розуміли, що робиться. І наші теж.

Але успіх був недовгим, бо на боці чужих
теж воював скрипаль, теж дуже добрий, він побіг у свій табір 
за інструментом, а потім почав грати ту саму мелодію –
і падали вже наші.

І так ці двоє грали,
аж поки навколо них не стало нікого живого…

Бо музика не знає, де добро, а де зло.

…Ну? Може, хтось хоче йому заперечити?
Хто наважиться?

Ветеран на вокзалі також висловив думку,
що тяга до війни – це таки в природі людській.
Бо якщо людина захоче, то, навіть взявши музику до рук,

убиватиме.

Хто має що заперечити?


Кімната

Я люблю цю кімнату, у ній так здорово!
О які чудові гардини, плиточка…

…Це стояння таке: ти солдатик з олова,
і не хочеш рухатись – ти не той, що ниточками. 
Краще бути оловом, краще так – без фокусів:
цей периметр плінтусів геть не є цікавим.
Ця кімната крутиться, вона зветься глобусом,
тебе звуть … стук – зліва і легеня – справа.

В цій кімнаті протяг розгойдав всі рами,
рот. Виходять-входять, всо-, але просочуються – 
і чергове збільшення на портретах днями
тих, за ким ридають згущеними ночами.
І щораз знов спиш, вимкнувши будильника:
жити і вмирати, завивати лисами…

І щорік на дверях біля холодильника
робить хтось помітки, циферки записує.



2 коментарі

avatar
* * *
ріс так що розривав надвоє кисень
і ріками тік кровавий озон (О2 - О3)
ріс так що прибивав усі рослини під собою
щороку давав життя тисячі малих дубків
але до осені нещадно убивав їх усіх як старий бог
це на тебе тикала вчителька
з вікна кабінету світової літератури
коли говорила про символіку у «війні і мирі» –
романі-епопеї на історичну тему графа толстого
вона трактувала епізод де князь андрій думав
що дуб тисячу разів правий
«нехай інші молоді знову піддаються на цей обман
а ми знаємо життя – життя закінчене!»
а я на загальній фотографії хлопців мого класу
єдиний із дванадцяти
хто не дивиться у об’єктив
бо зирить на гілля
яке ти простяг над шифером другого корпусу
і з твого гілля вилітають дикі голуби
ми виросли під тобою дубе –
колись
один із нас
зрубає тебе

Мирослав Лаюк, із поетичної збірки «Метрофобія»
http://starylev.com.ua/metrofobiya
avatar
***
часом кажу правду аби думали що обманюю
часом трясу аличу аби струсити пташок
часом сідаю на бордюр у голубину компанію
часом не читаю останню сторінку книжок

часом хочу аби очі мої осліпли
часом хочу помістити усіх голубів за грати
часом пишу верлібри
аби думали що не петраю римувати

вдаю дурня а вони насміхаються і не бачать сарказму
та коли дізнаються про свою біду -
більше не впускають мене на поріг

а я підходжу до найпершого храму
обертаюся і далі швидко іду
бо не маю милостині на всіх


Мирослав Лаюк, із поетичної збірки «Метрофобія»
http://goo.gl/5RqQiD

Залишити коментар

avatar