Юлія Петрук «русанівські медитації»
Дата: Сьогодні | Категорія: «Поезія» | Автор_ка: Юлія Петрук (Всі публікації)
Редактор_ка: Євгеній Півень | Зображення: Юлія Петрук | Перегляди: 29
Юлія Петрук — київська поетка, мисткиня, дослідниця, організаторка подій. Народилася 1994 року на Київщині. Закінчила магістерську програму зі спеціальності «Філософія» у НаУКМА. Лауреатка літературної премії «Смолоскип».
ПРИТЧА (ПОЧАТОК)
на острові своєму
сонця ковтну натщесерце
відчувши заздрісне зиркання
ліхтаря
соняшники на острові вже не ті
сталевими стеблами підпирають чорні волосини
натягнуті попід хмарами
піднімають свої голови
коли сонце заходить
за квадратами нових гірських печер
і вперто їх опускають на світанку
аби було куди їй кожного разу
сідати
вона прилітає і дивиться на мене крізь вікно
а виходжу то дражниться танцюючи калюжами
стрибаючи з дерева на дерево
слідкуючи куди ж я іду
слідкуючи чи не дістала з кишені телефон
чи не знімаю її
«Ти будеш вік мене ловити,
щоб ніколи не піймати,
а лише тішитись»
а сьогодні на підвіконня
вужика чорного
з двома металевими головами підкинула
відгадаєш до якої звернутися?
БЕЗОДНЯ
я розчиняюсь у цій яскравій аж чорній безодні
замість очей розсипаний золотий горох
що намагається нанизатися
на бетонність мотузки
через мене проходять автівки і вагони
і хмари вдаючи що вони ще є
і чорна блискуча вода
намагається імітувати мої вогкі
розширені з подиву зіниці
і я взаємно намагаюсь імітувати
її блискучість і чорність
і в такт руху так само
похитуюсь
проте ти безодне
твоя блискучість і чорність
оманлива
навіть тебе безодне
пожирає час прибуття
навіть тебе безодне
ще зовсім дитиною він ковтає
і перетравлює
разом із суєтливим людом
що набивається зусібіч
і я гублю тебе
не відводячи погляд
ГІСТАМІННА ПУХНАСТІСТЬ І ДВІ МУРАХИ
гістамінна пухнастість
плямка біла
чіпляється ворсинками в сітку
ніби хоче аби її піймали
ніби хоче заплутатись
збитись зі шляху
закохатись
можливо навіть зачепитись
за щось
відбитись від своєї компанії
що вкрила вже все навколишнє подвірʼя
і весь хронотоп подій травневих
хоче замаскувати від поглядів зацікавлених
і тільки дві мурахи свідчитимуть
раптом що
раптом як
про
її пригоду
СОНЯЧНИЙ ПАКЕТИК
в абрикосову гілочку
пакетик білий зубами вчепився
і гойдається собі гойдається
забавку знайшов
у вікно заглядає хитається
в феба грається
сина свого виглядає
на кухонних столах
а під кущиком форзиції
хвостик проріс пухнастий
певно зайчик сонячний
загубив як за зубами
підстрибнув
пакетиковими
ВЕЧІР П’ЯТНИЦІ
вечір п’ятниці занадто тихий
чути тільки як муркотіння моторів
акомпанує талому туману
відволікає поки
хтось обов’язково невидимий
і обов’язково сьогодні
розкидає снігові брили
вздовж каналів
цитькає на річкових птахів
верболозить їх
вквітчає пір’їстими бутонами
чорні стеблини
робить все аби час
повільніше танув
і все це не більше ніж
маскування приходу ночі
аби ніхто не помітив
як сіра вода бреде потихеньку
на пасовище
***
ліхтар із будинком грається
кидає на нього погляди хтиві
підморгує каже
в мене є для тебе тисяча і одна
ловко зловлена комашка
придумати б тільки як тебе ними
прикрасити закомасити
та мовчить будинок
тільки повіки смикаються
щось мабуть сниться
***
дере
во по
тяг їсть
***
чорний пес з очима кольору
русанівської протоки
зупинився у підніжжя
нашої делікатної розмови
про сучасних поетів
і молоду картоплю
ніби хотів з’їсти нас
поетів картоплю чи
всіх одразу
і місяць розмазаний над нами
гляди так і крапне слиною пса
***
за мною тягнеться лист пожовклий
цокотить кігтями пса рудого
котрий приходив до мене крізь сон
у піщанистому повітрі півдня
тягнеться хрускотить
кваплячи мене подалі від бульварів
вглиб
і я розминаю
тебе масажую своїм тілом
втамовую
внутрішній нестерпний неспокій
котрий мучить тебе вже стільки століть
стільки років
пещу тебе доводжу до криків і схлипів
до стогонів і ти починаєш тремтіти
лист пожовклий скидаючи
ніби блоху
***
знадобилося тридцять років
аби помітити що дерева
будовою тіла
імітують свій листок
птаха в польоті це знає
я впевнена
коли вона простромлює
виструнченою стрілою
морозне повітря тіло її
нагадує першу пірʼїну
і от вона оминає дуб
оминає акацію
оминає катальпу
оминає мене
поки я струшую з себе
цю думку попелом на купу
мерзлого брудного снігу
і рушаю вперед
СУПЕРЕЧКА
одного весняного дня
мимоволі зовсім випадково
конкуруєш з водою
рухаєтеся в різні сторони
течія і антитечія
строфа і антистрофа
кожна в своєму напрямку
кожна у своїх справах
особистих
але в однаковому темпі
обходите острів
слідкуєте за суперечкою
між поколіннями
за суперечкою
птахів із хмарами рожевими
хто ж із них дужку
в кінці неба поставив
МІЖМОСТЯ
поміж двома мостами
пішохідними
давню знайому зустріла
хочеш покажу
початок свободи води?
ПАПЕРОВА ВОДА
канцелярські ножі плавців
розрізають гофрований папір води
зелений як і вечірнє травневе повітря
як і райдужки тих що бігають листочками
в пошуках слів
доречних
дотичних
дотепних
дотеплих
щоб розрізати холод
розрізнити доторк
зрозуміти погляд води
бо якщо вода це папір
то чому б не з’явитись там
парі очей
навпроти моїх
зелених
АЕРОНХІМА
світ засолодкий сонний
снить у каналах сонмом
сомів латаття білого
очерету і рогозу
час – лиш запас повітря
щоб триматися на плаву
сніг – лиш байдужий покрив
ховає трави наготу
і що б тут здавалося дивного
я – випадковий погляд
на сніг зникомий розхристаний
на світ засолодкий сонний
на аеронхіму часу
ПОВНЯ ВОДИ
але ж цікаво
як рухливість води поширюється
зліва направо
порушуючи сталість каналу
з боку мого погляду
повня води росте
чи зупинять її
хранителі острівного супокою
обителі бабок квакш і крижнів
зелені копитця латаття