Вікторія Оліщук «переписування тиші»

---

Вікторія Оліщук — поетка, літературна редакторка, вчителька української та просто поціновувачка химерних слів і словосплетінь. Випускниця КНУ імені Тараса Шевченка (спеціальність «Літературна творчість, загальне та порівняльне літературознавство»).

Авторка поетичних книжок «по-нас-і-нині» (2020), «восьме від-чуття» (2021). Співавторка екозбірки оповідань «Острів людей» (2020),  «Як тебе не любити» (2022). Добірки віршів і фрагменти прози опубліковані в різних журналах та альманахах, зокрема в журналі «Дніпро» та альманасі «Перша кава» від кнайп-клубу «Купідон». Окремі тексти були представлені на виставці «Nidum. Розмови про дім і не-дім» у Перемишлі. Деякі поезії перекладені польською, фінською та естонською мовами.

Учасниця резиденцій Borderland («Пограниччя/Україна») в Красногруді, в Українському народному домі в Перемишлі (Польща), у Story Villa в Гейняваарі (Фінляндія). Лауреатка Президентської стипендії для молодих авторів і митців (2019, 2020). Переможниця Всеукраїнського конкурсу імені Григора Тютюнника та інших. Учасниця літературних фестивалів «Біденко-фест», «Імпреза по-самчиківськи», «Ірпінський Парнас», Форуму молодих літераторів і проєктів «Творчий ковчег», «Твоя поетична листівка».
 

---

•
що ти відчуваєш коли думаєш про гору 
цікавість 
мозолі на пʼятах 
захоплення 
страх 
спрагу 
любов 
красу 
виснаження  
чи все відразу 

і якби тебе спитали яку гору було найважче підкорити 
то без роздуму були б вигуки 
говерла чи шлях до несамовитого 
чи ще якась хитромудра гора
можливо схил у селі коли ти дитина 
і все здається таким величним і недосяжним 
проти тебе з розбитими коліньми та зчухраними ліктями 

але після приборкання всіх цих вершин
найнеприступнішою залишається гора 
дбайливо виплекана тобою у твоїй же голові 
з цими горами найважче 
жодних путівників 
жодних підказок 
нуль інформації про висоту й складність 
нуль блакитних кружечків-вказівників 
у кожного й кожної своя унікальна гора 
і саме ці височини зазвичай лишаються так ніким і не відкритими 
страшно бляха

але якщо все ж таки вирушити 
то гора може виявитися пагорбом 
де росте густа тінь побоювання сумнівів та обовʼязково чужих! страхів 

от тобі й гори 
от тобі й походи


•
спотикається сон об щебет птахів 
як об колючий щебінь мізинець 
сердешний 
боляче боляче 
чому вони галасують о третій ночі 
а як же комендантська 

ведуть свої бесіди в густій зелені верховіття про те 
що затяжні дощі 
що кубла мокнуть і ледь встигають висохнути    
про пташат які от-от вберуться в пух
про те що тепла ніяк не діждуть 
а так кортить 
у горлі вже дере від травневої стужі 
 
мабуть це їхня найбільша турбота міркую собі 

чи відають вони щось про війну в українських птахів 
пташат 
пташеняточок 
і що ті змушені не спати через залізне птаство що сипле вибухи 
а як багато з них більше ніколи не прокинеться 
якби ж то тільки пташки 

от і втихли вклякли  
мабуть підслухали мої думки 
і не мають що прощебетати на це


•
від втрат не сховатися 
всі ми якось пробували 
програли 
втрати не маліють не никнуть не стихають 
вони вплетені в спомини
холодні голоси яких прорізають духоту днів  
давишся давишся 
а вони не кінчаються ніяк

куди сховатись від болю який не вміє стихати  
куди подітись від туг які сидять на плечах 
і махають тугими ніжками 
набивають незримі синці 
нема кому подмухати 
нема 

скрапує потом і соком черешень червень
споглядає собі


•
забула як вітер говорить
пізнаєш заново його промовляння розпатлане
від якого можна втратити здатність втрачати
особливо себе 
доторки вітрові вимивають смуток із кожної шпарки
найкрихітнішої найкрихкішої

пам’ятаєш як тебе малу забули покликати гратися
і тобі здалося що ти самотня-самотня 
як вітер у полі з якогось віршика з читанки

ти тримала в долонях пір’їнку й дмухала щоб та здіймалася полетіти
і звідкілясь взявся він
шелестом котився в тебе під вухом 
підігравав розраджував

і ви бавилися такі безтурботні й незалежні
і спинявся світ зі своєї шаленої круговерті 
щоб помилуватися вами
тоді ти збагнула що вітер може бути не такий як у книжці
а вільний-превільний сильний і норовливий 

і от ти лежиш розпластана й скривджена 
невже ти забула як підкидати пір’їнку
дихати 
дівчинко
дмухай дужче
ти сама вітер
дівчинко


•
глянь усі слова навколо зі зламаним хребтом 
сердешні 
це ж кожен крок як страта 
кожен вдих як поранення 
скільки ще так ітимуть 
будь ласка спини їх 
стримай нестерпну ходу 
прошу
вони більше нічого не скажуть 
серце їх розлетілося на скалки 
розкололось на німоту 
спини травмовані голоси 

благала я себе 
і сама себе не чула 
здається моя прохолола чулість не витримала


•
як стає любов 
крапельками кришталю що стрибають долу лицем 
і не в силі нікому їх спинити 
тісним обіймом немовляти
воно ше нічого не вміє 
окрім як стискати міцно-преміцно
ледь шелестким сплеском цілунка 
повним тепла що народжує літо 

і ти такий пластиліновий і водночас безумовно живий 
найгостріше відчуваєш усю тремкість і незбагненність бути

любов дихає 
а я завмираю 
аби вона не надумала випурхнути з мого серця 


•
тиша між нами — лезо 
така гостра й тонка що ненароком і поріжешся
може саме тому ми так непохитно мовчимо 
стікаючи теплими ріками спогадів 
втікаючи від сам на сам
аби не поранитися ще дужче 

тиша між нами — крихка порцелянова чашечка 
яка при доторку чогось гарячого завжди істерично тріскається  
зойком бринить
надламується

цупка й густа тиша
її глибина може заховати в собі любов цілого світу 
а нашій у тому німому безмежжі забракло місця
трісь


фінське смузі 
візьміть півтори години дощу
додайте чашку сонця 
дві столові ложки тиші 
жменю люпину (тільки не кажіть про це місцевим)
дві жмені бузку 
пригорщу конвалій 
влийте декілька  мілілітрів трепету від незвичного звучання мови 
але без причини затишного
додайте доброзичливості ніжності усмішок
добряче потрусіть червневим тиховієм
присипте щебетом чорного дрозда вівсянки та горобців
для декору можна додати кілька комарів 
це якщо дотримуватися локального рецепту 
але й без них смакує теж дуже навіть неймовірно 
споживайте маленькими повільними кроками 
під розлогий густий спадень 
рекомендовано кожного літнього дня 
смачного 


•
прочинила вікно 
щоб впустити жменю співу невидимих невідомих пташок 
хай вищебечуть хату на гарний сон 
хай 
запах надвечірʼя прохолодний терпкий сіро-зелений 
вʼїдається в шкіру голочками ялини 
яку весь день купав дощ 
і ми обидві змокрілі й колючі стоїмо по різні кордони вікна 
споглядаємо вишите білим небо 
на ньому безліч слів і всі іноземною
і мовчимо переписуючи тишу усіх довколишніх лісів 
щойно народжених квітів і випадково заблукалих ведмедів 

сироти шкірою гострі  
всюди ялини ялини 
я крізь марево сну лину 
леденію
зачиняю вікно 
добраніч

 

---