прокидаючись в ліжку, в якому ти поруч спиш,

я намагаюсь тверезо оцінювати стан речей -

любов лише інколи досягає найлагідніших узвиш

без жодних дверей.

зазвичай, час впарює тобі дешевий товар.

у нього безкінечна кількість таких, як ти.

свої побажання можеш вписати у книгу скарг

і піти.

час розбирає тебе, ніби зламаний будильник, на деталі,

або розбиває об стіни високої, як кохання, багатоповерхівки.

те, як ти житимеш далі,

залежить від ціни, за яку ти придбаєш свою кіноплівку.

час це єдиний засіб минати.

ми вміщені у затісний флакон. ми звучимо в унісон.

кожен інколи входить в депресію, ніби в кімнату

з одними дверима - на балкон.

час постійно кричить, але це крик немовляти.

час це ріка, якій ти змінюєш памперси, мов немовляті.

я би хотів проживати кожного і тебе промовляти,

але ми не святі охопити усе. ми не на святі.

час закладається в тіло з зачаттям. час це внутрішній орган.

кожен із нас терорист-смертник - будь-чия смерть ушкоджує ближніх.

я споглядаю твої еротичні вигини із відчуттям боргу

і почуваюся зайвим, точніше - колишнім.

але, покидаючи ліжко, в якому ти спатимеш далі,

і виходячи із високого, як багатоповерхівка, кохання, на дорогу,

я обіціяю нам повернутися, але деякий час ночуватиму на вокзалі

для усвідомлення нашої святості. для перестороги.