Євгеній Головатюк – журналіст, журналіст-розслідувач, репортер, репортер-аналітик, бізнес-аналітик, бізнес-репортер. Народився в Києві. Мешкає в Києві. Лауреат третьої премії Смолоскипа 2005р. Переможець премії «Привітання життя» 2005р з книжкою «Пам'ять, або вірші для тих, хто не планує довго жити». Після того не публікувався.

 

На нашу річницю вона відрубала

Мою останню ногу і кинула її левам.

Першу я відтяв собі сам коли 

спустився з гір з порожніми руками.

 

Вона завжди вимагала від мене чогось більшого

і тримала левів поруч

аби я поводився від-по-ві-даль-ні-ше.

Згодом мені довелося позбутися двох рук, однієї печінки і 

десятків глеків крові. А кострубаті вуха 

до сих пір порозкидані

мушлями в клітці: леви нехтують їжею 

що застрягає між зубів.

 

Я не чинив спротиву і був готовий заради неї віддати всього себе.

 

Якось вона вернулась з полювання з 

охапкою шаблезубих зайців,

що продовжували кудись бігти, 

калатаючи задніми лапами в повітрі. 

Згодувавши їх левам вона відчинила клітку. 

Леви поласували здобиччю однак з 

місця не зрушили.

 

Певно в цьому був якійсь хитрий задум, лихо глянувши

в мій бік вона підхопила моє безноге тіло

наче колоду і понесла

до саду де помістила на конопляну гойдалку.

 

Пам’ятаєш як ми вперше злягалися отам, біля Жовтої скелі,

спитала вона з плейстоценським акцентом. Ти ще сказав, що закохався. 

Так, відповів я, ми тоді полювали один на одного.

 

А ще ти казав, що життя надто коротке аби 

витрачати його на мене.

Цього разу я мовчав, потупивши очі

 

Ну що ж, в твоєму житті більше 

не буде трагедій крім цієї любові, додала вона і зникла в печері.

 

Я залишився гойдатися в присадку.

 

Червоне сонце саме ховалось за пагорб коли

за спиною пролунав голодний лев’ячий рик. Я міцно стис

повіки і серцем що повнилось любов'ю знову відчув

Як мої стопи ковзають по мокрій траві.

Ми лежимо голі і нам сняться сни

Нам сняться сни і тиша громадиться над нами

В майбутньому наші нащадки 

пов'яжуть сни із пам'яттю, 

а пам'ять із досвідом.

Але оскільки ми перші люди 

То не маємо ані пам'яті ані досвіду 

Відтак нам сняться лише інстинкти:

Поки ти заносиш руку для удару 

я встигаю вичесати бліх з-під пахви.

 

Нарешті зважуюсь і запрошую її на каву.

Зустрічаємось в центрі міста на розі 

колишньої Пушкінської і Прорізної. 

 

Вона, висока й огрядна, без 

жодних ознак шиї

трохи спізнюється і займає за столиком

одразу три вільних місця. Усією своєю

поведінкою демонструє байдужість,

креслить горнятком дугу

перед тим як надпити. 

 

Я пропоную переміститись до мене. Вона 

киває на знак згоди. 

Щойно сівши верхи вже за мить 

влітаю у прочинене вікно.

Від гіперзвуку закладає вуха і перехоплює дух.

Накриваю на стіл і ми мовчки вечеряємо рибою,

а потім йдемо до ліжка. 

 

Уві сні вона важко дихає і

кричить якоюсь чужинною мовою:

Хоч більшість цих слів не мають сенсу.

Потім вгамовується і світиться зсередини

ніби прозора субмарина.

 

Її акуляча голова мирно лежить на моїй руці.

Іншою рукою я раз за разом встромляю 

ножа глибоко в приборний відсік.

 

Ти більше нікого не вб’єш! 

Ти більше нікого не вб’єш!

Ти більше нікого не вб’єш!

Заляпана мастилом лампа хитається над нами.

Дикунка яку ми полонили на наступний день 

опанувала мову предків

І влаштувала заколот. 

Нікому й на думку не спало чинити спротив, щось 

божественне чулося у її розумі та манерах.

Зійшовши на трон вона з легкістю 

оволоділа звичками ворожих племен  

і ми виграли всі війни які почали.

Кров що струменить рікою варта поваги,

а не страху, сказала вона. І злізши

з дерев ми витесали весла. 

Лиш декілька лун їй знадобилось щоб навчити 

нас креслити думки і підтиратися папороттю.

Ми змайстрували трипалі виделки та одяг для ніг, 

Осідлали черепаху і прикликали 

Бунтівних богів до порядку.

Великі дикі коти стерегли наші домівки зимою,  

а регламентоване рабство стало ознакою людяності.

Два сезони я вірно служив її 

улюбленим коханцем і купався в насолодах як в молоці.

Та одного разу з неуваги забарився із застібкою на вечірній 

Сукні і вона присоромила мене тридцятьма ударами мачете.  

Тепер комахи і жуки роються в ранах

На моєму тілі, що мирно обертається над обіднім вогнищем.

Ми й гадки не маємо про призначення, які виконуємо,

пояснила вона дітям, що пороззявляли роти навколо.

Вони стануть першими серед нас,

хто навчиться дмухати на гарячу їжу.