Марина Горбатюк «писати біль»
Дата: 24 Листопада 2024 | Категорія: «Поезія» | Автор_ка: Марина Горбатюк (Всі публікації)
Редактор_ка: Євген Півень | Зображення: Марина Горбатюк | Перегляди: 1119
Марина Горбатюк (2001, Чернівці) — поетка, художниця, PR-менеджерка, аспірантка філологічного факультету Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича. Вірші друкувалися в антологіях «Присутність» (2021), «Стежки війни, стежки любові» (2024). У 2022 році вийшла дебютна поетична збірка «Книга мовчань».
|placebo|
Світ
починається линвами рук, межами вигинів тіла,
колами поглядів, доторків, слів –
сходиться клином.
Білі уламки –
в спини
бʼють когось кулі-рими.
В надрах твоїх осінніх
темна важка печать
цілиться в скроню й квітне
десь біля вуха – маком,
десь біля серця – міна
цíдить з нутрá життя
соки твої розрідлі.
Чуєш, холоне вітер?
Чуєш, у венах тихне?
Чуєш, тут темно так…
Чуєш? Ти чуєш? Бачиш?
Час цей такий нестримний,
хоче кудись рушати –
тягне за руки. Тільки
дім свій – пристанок марень –
мусиш нести у шкірі,
наче затвердлий панцир,
що вже розпався. Так.
Коле і хоче вийти, вирватись з тебе –
більше:
більше не пишеш світло.
Крики твої сумлінні
на роздоріжжях тихнуть.
Світ
починався з дна.
Світ починався з вилиць.
Світ починався з вулиць,
з гострих холодних спалень,
з теплих сімейних кухонь.
Світ
починався з кроків.
Світ
починався з хрипів.
З темряви й ранку.
Болю
стане іще на всіх.
Світ – це плацебо.
Ти ще
важко хворієш світом.
Хочеш його віддати
в руки чиїсь.
Відтак:
світ би згорнувся в коло,
став би рідніший, ближчий –
з відстані сотень рóків
все видається іншим.
Чуєш, ти чуєш?
Ми ще
мусимо світу дати
наші розбиті вíрші,
зведення, списки втрат.
Світ починався болем,
першим сонорним криком
виходу поза межі
простору міжжиття –
час повертати світу
все, що йому належить.
Час повертати.
Тиша
ллється із тебе.
Так.
27.09–02.10.24
|лексико-семантичне|
Колись
слова доростуть,
навчаться ходити
гранатовим вістрям старого ножа –
і ти заговориш
про темряву й світло,
про втрату маршрутів і векторів. Так:
про доброго бога,
про ідолів віри,
про колір любові
і запах трави,
яка пробивається пухом з-під шкіри
обмерзлого ґрунту – і тягнеться. Ти
складаєш, мов пазли, позначення, знаки –
приходять до тебе у тріпові сни
холодні, як сніг,
блідолиці примари
іще ненароджених духів землі.
Тіні вже входять в порожню кімнату
тонких лабіринтів свідомості – і
наповнюють шумом збитих сигналів
всі порожнини й прогалини. Ти
вкладаєш у лоно майбутнього світу
зелені зогнилі отруйні плоди,
і довго чекаєш, неначе причастя
до ери прийдешнього, що навкруги
несеться вже відблиском світла.
Змовкаєш.
Втамовуєш подих. Приборкуєш світ.
Вдивляєшся в очі навпроти –
примари
загойдують чіткість впізнаваних рис.
Бліді силуети зіниць проростають
до стінок вербальних позначень.
Тремтить
прозора повіка – і в землю вростає
загублена вія.
Слина
і сіль.
08–12.10.24
|tenebrae|
Сплітаєш гілки під кроною дня,
що завтра розкриється квітами. Памʼять
голкою ввíйде у стовбур життя,
вoдами синіми буде здійматись
поміж углибин – вільно текти
вгору до простору міжпотойбіччя.
Доти – наповнюєш росами свій
келих прозорий. Час протиріччя
вже розгортає сувої, і ти
досі снуєш цим розрідженим киснем.
Крапаєш,
довго стікаєш униз –
парою хочеш там статися, димом.
Мокра земля видихає, тремтить,
рясно зволожене лоно стискає –
дерево дня напувається і
падає з тріскотом дóлі –
у хмари,
в білі долоні, в непрóсвіток, в ніч
в довгі печери і чорні провалля
темряви.
Темряви стане для всіх.
Коренем сточеним в сніг загортає
вирване тіло – вологе й липке
дерево памʼяті. Дерево-памʼять.
Хочеш лишитися тут чи ніде –
втім, відступаєш. І падаєш.
Далі.
04.09–21.10.24
+++
Ця срібна округла повня
краде в тебе спокій ночі,
тікаєш у себе, хочеш
набутися перших звуків
своєї нової правди –
і губиш її, і вкотре:
між вилиць, углиблень, впадин
ти кажеш: «Весна з тобою
[ще осінь, зима і літо],
бери собі все, що можеш.
Бери собі сили, світло,
Лиши мені голос. Тишу».
Бери собі все, що візьмеш.
Бери собі. Боже, досі ж
стікають обличчям ріки
твоїх первозданних зрошень –
ці зливи такі невпинні,
спадають на землю й хочуть
втопити будинки, змити
нас із тобою. Тіні
чатують на всіх дорогах.
Стискаєш в долонях холод –
краєш сріблястим лезом
ніжну прозору шкіру.
Небом пливуть тумани –
і ми пливемо за ними.
23–26.10.24
|mare interbibĕre|
тобі надáли імʼя
наче
поря́дковий
номер
встромили його під шкіру –
тож мусиш тепер із ним
молитися
їсти
спати
сміятися в чорні ночі
дивитися як вмирають
у небі
бліді
зірки
вмирати і жити –
з ними ж
тебе
нарікають
морем
штовхають у білу піну
занурюють в шторм і штиль –
не хочеш
боїшся
[досі]
ступити
в холодну воду
отямлення мить нестерпна
легені такі крихкі
тікаєш від себе
просиш
врятуйте мене –
волога
змиває
із мене
шкіру
вливає ув очі сіль
тебе
називали
морем
щоб ти
підкорила
море
а ти
підкорилась
морю –
і тонеш
у ньому
[втім]
12.11.24