Тарас Яресько - поет, за фахом - лікар-невролог. Народився і проживає у м.Вінниця. Переможець Міжнародного літературного конкурсу «Гранослов» (2020). Переможець Міжнародного поетичного конкурсу «Гайвороння» (2021). Автор поетичної збірки «Нервослів’я» (2021), учасник антології сучасної української поезії «Молоді голоси» (2021).

  

якщо на початку вірша

дуло солов’я висить на гілці

то в кінці воно має висвистіти 

щоб розчуло навіть грибне вухо

почавлене ведмежою лапою

і поки міцніше стискаються

одна в одній пелюстки —

брижі кори зростають до хвиль

формуючи течію

і я не знаю як це назвати

інакше ніж повінь дерев

з дулами солов’їними навпереваги

з ямками з-під звільненого коріння

до яких припадатиме вітер

заліпленими листям вустами —

і я не знатиму як називати це

окрім як плекання пам’яті —

а згодом з опалих оленячих рогів

пошириться білий шум

і чорний шум доринатиме з тартаків

і змучені вертатимуться дерева

замурувавши в гілках своїх солов’їв

і всі подальші спроби розмурувати їх

я не знатиму як називати

інакше ніж 

сотворіння флейти

не виглядай у дзеркалі моху 

свої зелені роки —

світлофор серця не для тебе, вітре, ні —

переводь через груди ну хоча б от

крихкеньке відлуння з жолудя

яке шукає свій грім по батьківській лінії,

опиши мені подихом

шрами на найближчій корі

(оті що від годинникових 

стріл і стрілок),

поки гадатиму на скільки нот — 

щоб не вважатися плагіатом —

мають різнитися твій і мій висвисти 

крізь мурашник

з порогів якого

відкривається вид на місяць —

з відбитим на всю голову світлом —

який пролітає мов наша молодість

фанерою над порізом

ще кілька слів про мох

про його уповільнене існування

про мізерні шанси врости в повітря

про спроби вберегти від застуди камінь

("камінчику, синку, застібни мох, застудишся") —

ти так довго ходила навколо нього

перш ніж зуміла мохом почути світ:

іржання пізньої конюшини

в трансформаторній будці джмеля

вітер — це віра в нього,

переважання змісту над формою,

виставлена на загал нагота,

вітер — це буря на лікарняному

що смокче червоні соски шипшини 

налиті гнівом,

це сам собі ключ для виходу з себе

в гостинно розчинену порожнечу,

це шурхотіння полущеною

березовою корою — 

наче чорно-білою копією 

серцем вимазаного простирадла,

вітер це я — коли радше

відстань а не дорога,

вітер це ти — коли одночасно

і поруч і повз

вітри — на ринви покарані —

стугонять з металевим прононсом

ніби йоги коли ворочаються

на голках у своєму серці

в ніч що всиновлює гострі тіні

над півзарослою пуповиною стежки

зі щілинною смужкою світла на ній 

(мов розстібнулась подихати темрява) 

і з пульсом на сонних стеблеріях трав

що кочує у безвість

де томляться дотики 

які ми заборгували

й не можем сплатити —

мов теляча ніжність тополиного пуху

недоречна і неприкаяна

в часи бавовни і глиці

кує-не-кує —

а заново зібраний дощ

ляпасами отямлює маки

в яких завірусились зозулині луни

під право першої самоти

під безправ’я останньої

вигойданої важким сопінням

мов серце печерного звіра

який раз на рік 

виходить із темряви

вбирає морду в маковий цвіт

і смиренно вчиться рахувати до ста

перш ніж нагримати

на зозулю 

ну і нe чуй собі

ну і нe чуй —

поки вона —

з високою нотою в імені —

ставить назад за кожного

чорні свічечки насінин 

в спорожнілий підсоняшник

який шукає куди подівся 

один летючий голландець

що наобіцяв йому 

портрет з відрізаним кошиком

а лишив лиш рухомий 

жовтий ескіз у денному небі

де закатований світлом кажан —

різьбяр алмазного звуку —

взявши високу ноту пищить

мов несправний слуховий апарат

у єдиному вусі 

one Бога

немов каміння 

вплетене в коси джерелець

так лиця — усіх своїх — 

вплітаються в зоровий нерв

наносячись звідти де чорні ниточки 

вздовж і впоперек перепливають 

раптово розморгане око

чаїнками в молочному морі склери

які проступають наче контури літер 

на зворотному боці аркуша — лиш на світло — 

і я — ніби ота крихка самотинна гора

що ніяк не ладна вдячно вимовити ім’я птаха

осілого на порослих жерепом схилах —

марно силуюся обернути світло на мову

щоб перелічити нею вголос

усіх своїх

ланцюг пробує зірватися з ланцюга

а яблуневий цвіт — наче покраяні 

на дрібні шматочки бинти

розмотані одразу з усіх фараонів —

промокає собою ніч

в яку дефібрилятором блискавка

метається в пошуках

хмари у формі серця  

і не знаходить

але за ці коротенькі спалахи

вдається розгледіти більше

ніж при повному світлі —

і ланцюг квилить

металевим тембром на всі чотири

ланцюг зміїться звивається

на волю проситься

ланцюг — з іржею на кільцях 

від грозових сліз — 

врешті таки вириває себе

із мене

а я — лишаюсь

ходити і відчувати —

як в’їдається шурхіт,

як тактильна пам’ять підводить вітер,

як щуляться слимаки

(з класовою заздрістю до равликів)

завжди знаючи напрям поривів

по холодку в наслинених тільцях,

ходити і мружитися

осонням відкритих галявин –

цих мобільних станцій 

переливання світла —

ходити і мружитися

мов намагаючись не запустити у 

себе забагато одразу,

ходити і бачити 

серед стовбурів —

з пропускною здатністю серцевин

в одиницях вразливості —

як світло на землі пролите між

ґратами їхніх тіней —

так ніби дивишся на черевце оси,

ходити і підглядати

як промінці проникають зі зламом

у свідомість росин —

але самі лишаються там

награбованим,

ходити і чути

як браконьєрами в собі ловимо 

своїх степових вовків

чиїм висолопленим язикам

забракло б усієї вологи

щоб зализати обличчя вітру,

ходити і пильнувати —

як радість переховується десь тут —

на світлочутливому боці смутку

де різношерстий ліс

безуспішно старається 

витрусити зі свого листя

весь шум та шурхіт —

ходити і чути

ходити і мружитись

ходити і шурхотіти