Олександр Мимрук «B-Sides & Rarities» (вірші, що не увійшли до «Річки з назвою птаха»)
Дата: 09 Листопада 2024 | Категорія: «Поезія» | Автор_ка: Олександр Мимрук (Всі публікації)
Зображення: instagram.com/mymruk.poetry | Перегляди: 1651
Олександр Мимрук — поет, культурний критик, журналіст, редактор. Народився у місті Благовіщенське Кіровоградської області. Нині мешкає у Києві.
Автор поетичних збірок «Цукровик» (2017), «Річка з назвою птаха» (2024), а також нон-фікшн книжки «Олег Сенцов» (2017). Співупорядник, куратор й автор передмови до видання «Екземпляри XX» (2021), присвяченому історії мистецької періодики в Україні. Твори перекладалися англійською, німецькою та французькою мовами.
Лауреат Літературної премії «Смолоскип», Премії НСПУ за «Найкращий поетичний дебют». Багаторічний редактор та керівник громадської організації «Читомо», яке займається висвітленням подій видавничої галузі України та світу, а також популяризацією культури й читання. Автор численних статей на тему літератури, мистецтва, архітектури й культури загалом.
B-Sides & Rarities
(Вірші, що не увійшли до «Річки з назвою птаха»)
*****
оптика вечора заломлюється гостротою кутів
ілюзії зникають
і тільки твоє лице у світлі ліхтарні
проступає на поверхні темряви жовтим овалом
тіні западають у вилиці
роблять їх гострішими ніж зазвичай
торкнутися нині
значить поранитись
тому я просто дивлюся у твій бік
стаючи свідком уповільненого зникання
дар бачити у всій повноті
зі всім справжнім і всім що було надумане
залишився далеко позаду
у країні де ніколи не кінчається серпень
де виноград огортає балкони
і закриває від сонця вогкі під'їзди
все що мав побачити
вже побачив
сміх між квітів
на шорстких поверхнях бетонного підвіконня
керамічна плитка відривається від стіни
і я викреслюю нею межі нашого часу
на закатаному в асфальт стадіоні
ще радісно співаєш пісню про дерева і вулиці
але нашу змову за спиною людства
скоро розкриють
уже розкрили
ілюзії зникають
глибокі западини очей набирають темряви
ніби колодязі що повняться чорною водою
напередодні великих змін
ще крок назад
і потопає трикутник твого носа
і квітка твоїх вуст захлинається
так і не промовивши найважливішого слова
вголос
*****
мить
коли я прокинусь
а ти вже далеко
плоди у садах
полягали
на теплі місця
*****
таємна назва того вірша
плодопад восени
а може
щось подібніше до вмирання
у потрісканій кружці сонця
заломлене світло
крізь прозору посудину дерева
проступає
як літо жевріє
ледь притоптане під ногою
листя багряне
*****
риштовання закутало стіну
виплекану в білому безголоссі
на сонці недільному
голим металом не сріблом
виблискує
день
коли не можна нічого робити
поховалися у квартирах
і солодко сплять
пополудні
стіна
наче поле засніжене з погляду птаха
вистигає на самоті
*****
в урочистому триванні світла
все ніби спинилось
хоч бери і фотографуй
повітря у цьому червні таке густе
аж дерева
вибухи зелені
застигли у мить найбільшого розростання
ліси б’ють по площах
на підступах до фабрик на передмісті
дорога на північ
криво пристріляна лісосмугами
нас тут уже не буде
коли прийде червоний серпень
останні снопи зрізати
поїдемо степом за сонцем вслід
і у дзеркалі побачимо
як позаду зростає найбільше дерево
що видніється за кілометри
фотокопія тільки у негативі
заплющ очі
і не дивися на спалах
*****
на цьому фото зображений чоловік
перед вечірньою зміною
у своєму єдиному парадному піджаку
у сірому каптурі на коротко стрижену голову
посміхається
обличчя темне
від алкоголю та технічного спирту
вогнистих сумішей
що підтримували його у важкі часи
а важко
як відомо
було завжди
на цьому фото зображена жінка
в білій хустині
зав’язаній спереду
така ж потемніла шкірою
від теплого щастя вільної праці
сонце залишило вічний відбиток
на її шиї та скронях
затаврувало
а це дід в зеленій сорочці
на чорно-білому фото усі кольори світу сірі
і навіть небо
і навіть трава
що вже казати про очі
вони й так були завжди сірими
чомусь дід не посміхається
а його пам’ятають веселим
життєрадісним
серед вічної темноти та болота
поміж високих цегляних труб та іржі вантажівок
каністр із солярою і запахів паленої гуми
і так десятки облич
пролітають спалахами
у забутих епізодах твого та чужого минулого
і паморочиться у голові
аж перестаєш розуміти
на що дивишся
чи у сімейний альбом
чи на знайомі овальні зображення
на хрестах
*****
штучні квіти
для найкращих людей
пластикові або з целофану
на стеблах
із мідного дроту
біло-рожеві
чи бузково-червоні
як діти на сірому
в синтетичних
ядучих дощовиках
вічні та молоді
*****
моя вулиця
за пів години до комендантської
тиха і урочиста
сповнена золотом липня
до литок і ліктів тіні липнуть
липовго верховіття
сяйво ліхтарень обрамлює крони
кроки чую тільки свої
бо твої вже далеко
у тиші сумирній без вітру
нічого не шелестить
лиш тичинки чорніють у квітах
стаміноїдами застигання
*****
у серпні
вже нічого не зміниш
прислухаєшся до важких діджитальних басів
під каркасами ЛЕП
у нічному полі
єдина зоря наша
перон освітлений вдалині
а коли спитаєш
яка музика нині
чи слово в моїй голові
то я необачно промовлю
теплий віє з півдня вітеряк ще кинеш виклик доліза мале біленьке понія віддав би все на світі
ще не видно наближення потяга крізь ніч
ще не знаємо чи збільшується напруга
а гудіння незмінне
все наростає
*****
спогад про будинок культури
мир
серед серпня
вночі
далеко від дому
(немає сенсу спатибо зараз знову почне гриміти)
здається
стояв він на шести колонах
(ордер доричнийчи якийсь подібний)
непорушні на вигляд
дуже прості квадратові форми
(бо круглі задорогі)
побитий хаос кераміки
замість декору на фронтоні
а на фризі тобі пишуть
ласкаво просимо
(тріумф безвідходного виробництва)
бібліотека
у лівому крилі
(перед стінами тамрозсипали виноград)
сцена з екраном
у крилі правому
(де під парканом до поштискніють запилені квіти)
урни для голосування
традиційно
у вестибюлі
(тоді ми ще мали звичкуходити й голосувати)
а сходи до миру
двоярусні й монументальні
пам'ятаю найкраще
збігав ними на гору
під захист портика
аби не втрапити під гарячий дощ
(хвала мистецтву рівноваги)
от і зараз чую
що вже загриміло
а білих колон все не видно
мир десь далеко
сьогодні
маю лиш спогад