ДУМКИ...

---

Порожній помоливсь стіні…

Як «штамп», як «двічі два – чотири»,

свій «Отче наш…» у напівсні

пробубонів у млі квартири.

Та не пройшовся по карнизу:

до Бога й вимог – голизна.

Бездонна двору глибина

аж гавкнула, як шавка, знизу

на погляд мій, що рвав затіння!

Спинили «ходики» ходу,

ждучи мого (мого!) падіння.

Ніхто не відав – не впаду!

Ім’я, що зроду прикипіло,

ще глибше вгризлося у тіло.

Так! Я відчув, як страх повзе,

мов грузнучи у штукатурку.

Злила в мензурку ніч мазурку..,

вмісила в тістечка Бізе..,

і залягла, як осад, в залі…

Їй мало інших було зал?

Невже не бачила – сповзаю

я тут і нині у обвал?!

Ні! Їй хотілось посиніння

і хрипу (щоби рвав гортань!),

записок «віщих» шарудіння

з марнотами дурних прощань.

Я ж припинив ісход зі слова,

переконавсь, що «Совість є!»:

її не вбили лячні лови.

І я вже знав – і ніч не вб’є!

Сичав: «Тому, чого жахаюсь,

шлю на погибель свій прокльон!

Ще не для того прокидаюсь,

щоб втрапити зі сну у сон

і гибіти в страшному сні,

жахіть сортуючи деталі!»

Здригнулись тіні на стіні…

Стіна сахнулась вертикалі…

Пітьма забилася у залі,

мій світ звільняючи мені…

І я відчув сталеві м’язи.

Мисль запекла, немов ропа:

«Із п’ядей цих «гарматне м'ясо»

більше в похід не виступа!

Досить паралічних розмов!»

Горлав на піку воскресіння:

«Й чужу пролити можу кров,

щоб вірити в земне тяжіння!»

А вже вертався день до мене.

Я чув – зі сходу він повзе –

із місячних сонат Шопена,

із аритмії нот Бізе…

---