Олександр Авербух – поет, перекладач і науковець. Народився в Новоайдарі Луганської області. Автор трьох поетичних збірок та понад шістдесяти добірок художніх перекладів з івриту, української, англійської, російської та на ці мови. Його поезію перекладено багатьма мовами й опубліковано в численних журналах та антологіях. Остання збірка Авербуха «Жидівський король» увійшла до фіналу Національної премії імені Тараса Шевченка 2023 року. Організатор численних наукових і культурних заходів. Зокрема, 2020 року організував фестиваль сучасної української поезії та упорядкував розділ шостого номера журналу перекладів Ukrainian Literature: A Journal of Translations, присвячений поезії учасників цього фестивалю. Співкуратор та архіватор волонтерського, культурно-дослідницького документального проєкту «Я пишу з війни», який збирає свідчення очевидців російсько-української війни. Має ступінь доктора Торонтського університету. У минулому був стипендіатом Девіс-центру Гарвардського університету та Гарвардського українського наукового інституту. З 2024 року професор україністики в Мічиганському університеті.

про тіло

міцно скручене  добре пригнане

 

про вухо туге

про міг би наосліп

про як з язика зняли

 

про добробут який стає дибки

про рівновагу яка втрачає себе

 

про тіло розчахнуте

повне безладних частин

 

про нього –

 

боже доки триматимеш язик за зубами?

скільки носитимеш ніч за плечима?

 

якщо ранок не розуміє твого мовчання

 

якщо подія не має кінця

 

якщо кроки мої полонені

а сади повні каміння

 

скільки рухів тілу лишилося

до краю домівки

 

якщо всі вулиці поневолено

а домашні ховаються

у корінні містечок

 

скільки ще разів їх не вбито

якщо птахи вкотре летять у зворотному напрямку

а обличчя сусідів давно навиворіт

 

про тіло і його частини

про голі кістки і висохлу шкіру

про пусті очі

про відірвані руки

про вирвані нігті

 

про збентежене тіло від

російського погляду

 

про кожну тремтливу клітину

що не витримує дотику спогадів

 

про день що обертається навколо себе

про час що не витримує очікування

 

про вітер який посічено сиренами

про хвилі відчаю що вишкрібають мілини жаху

 

скільки молитов нам лишилося

аби і твої вуха різало 

 

скільки обрубкуватих осель

має зажовкнути спілими яблуками

аби і твої очі пекло

 

про тіло яке не пригадує слів

про очі що відмовляються бачити бездиханність

про пам'ять що задубіла від люті

 

про око за око

про очі за око

про тисячу за одне

 

про сивий розпатланий ранок

 

про тіло за тіло

про тисячу за одне

 

про зотліле зерно

вічну пам'ять. про вічне життя

 

російські солдати спочивають

у ліжечках

дитячого корпусу 

новоайдарської лікарні 

 

пухленькі мутанти-велетні

сповиті у пелюшки мого дитинства 

російські солдати кирзаками    

вибивають кордони 

наших затісних колисок

 

витягуються 

роззявляють пащі

просять кашьі і ґречі

вдень і вночі

вдень і вночі

 

смокчуть нафтові соски 

пердять природним газом 

 

далеко від кастрамьі і рязані

російські солдати

уві сні скрикують 

 

розхристані

безголові

безрукі

ніби розтрощені ляльки моїх тіток

якими грався у дитинстві

 

російські солдати не дають собі ради

 

хто ними бавитиметься тепер

хто вдягне у светрик

натягне спідничку

пришиє відірвану голівку

вкрутить в пусте тільце ручки та ніжки 

розкидані по лабіринтах дитячого відділення

новоайдарської лікарні –

таких безкінечних і темних

таких совєцьких

таких моїх

 

це туди прабаба Рахіля

велика глуха руда жінка

принесла мене 

у вересні 85-го

на таємне обрізання

 

це там я обісцяв лікарці

що зроду не бачила такої піпіськи

обличчя. 

 

у лабіринтах дитячого відділення

новоайдарської лікарні 

на стендах 

великі шприци 

язикотримачі 

клізми

затискачі

ікони лєніна і кравчука

і ще якогось беззубого хлопчика –

 

усім трьом я молився аби у мене не було карієсу 

і до 12 рочків не їв солодкого

 

велике і темне 

як церква московського патріархату 

дитяче відділення 

дитячої лікарні 

дитячого новоайдару 

мало два дитячі поверхи

 

на першому 

зігнувши навпіл крихітне тільце  

і стягнувши штани

робили зішкріб на гостриків

 

на другому 

на холодне-холодне

і прозоре як дитячі спогади

скельце

вичавлювали

з мізинчика 

крапельки крові  

 

а нині у дитячих ліжечках

дитячого відділення 

новоайдарської лікарні

у визвольному перегарі 

під обламками імперської турботи

спочили російські солдати

 

і жодного беззубого хлопчика не зачепило

кажуть місцеві

що бачили

 

у дитячому відділенні 

мого королівства 

 

спокій і темну ніч

прозору як зраду

 

як дзюркотіння в очі

як божу росу

 

як слинявий поцілунок сусідів

 

як згарище перешкод

перед осліплими

 

від люті й туги

прокидатися без надії на повернення

розуміти новий простір навпомацки

напівтьмяне – є споконвічним

і видихати все 

що наснилося.

сіпатися 

як це ви мене розшукали 

ті хто вчора були мертві

сьогодні поруч 

обережно 

вдивляються 

з темноти, з німоти 

погляди, нахили 

напівусмішки...

шпарке шепотіння і дотики

 

поки ранок потроху вщухає  

аж серце повертається до себе.

нащо собі я такий?

як день хвилею не котиться далі

і все стає явним.

велич відступу життя – 

се ж вона прокидається! 

і моє зубожіло село

щоранку вертає до пекла свого.

встану здичавілий

проти дня

над синню Айдару 

голосінням безлюдного берега 

наші зачинені хати

наче обплутані в’язні

котрий рік

пориватимуться до нас –

хочу аби Ти пам'ятав

аби у гарячці свого божого марення

бачив усіх водночас

вдягнутих в тіло

нанизаних на сухі кістки

як пускав безхребетних до черева

як коріння безтямних дерев

рвало набряклі легені

як стягнув руки дротом

наче у день спокути

хочу аби у своїй безсонній божості

чув до скінчення себе

цей нестерпний збентежений крик

аби бачив

як взростив соковиту траву у ламких грудях

замість черствого серця

як згодував очі

братським могилам

ти знов помилився

бо запеклі уста

пришиті до підмогильного стогону

втратили волю молитися

прив'ялій увазі твоїй

ти знов помилився

кинувши на підвальну підлогу

не тих і не там

ти помилявся

раз за разом

коли голос заплямований

білою іржею

твого випробування

ковтав останні слова

як тобі там

нині і прісно сидиться?

коли чуєш ім'я своє

чуєш?

небо не витримує твого позіхання

і рветься на шматки людської зневіри

що тобі видно з престолу

твоєї байдужості

і ще, скажи -

як молитися твоїй втомі

тепер?