Ірина Шувалова «коли все гасло, і тільки світилися ми одні» | Публікації | Litcentr
19 Липня 2024, 11:32 | Реєстрація | Вхід

Ірина Шувалова «коли все гасло, і тільки світилися ми одні»

Дата: 22 Червня 2024 | Категорія: «Поезія» | Перегляди: 1713 | Коментарів: 0
Автор_ка: Ірина Шувалова (Всі публікації) | Зображення: Ейко Хосое


Я дуже добре знаю і памʼятаю, як це: вишукувати своє поза межами свого. Впізнавати й пізнавати свою інакшість (свою самість) крізь призму чужих контекстів і мов: у текстах пісень англійською; коміксах та анімаціях, перекладених із корейської та японської; стрічках і книжках, знятих і писаних, як здавалося, будь-якою мовою, тільки не моєю. Відчувати, начеб у моєму власному культурному контексті немає й сліду нікого такого, як я. Довго не розуміти, що така позірна одноманітна стерильність – питома ознака культурного ландшафту, настільки спотвореного й брутально «зачищеного» століттями агресивної колонізації, що й самі мешканці цього ландшафту починають вірити в свою тотальну однаковість, боятися будь-якої інакшості як потенційної дестабілізації для і так загроженої спільноти. 

Я добре памʼятаю, як це: знати українську літературу без роману «Андрій Лаговський» Агатангела Кримського, без листування Лесі Українки з Ольгою Кобилянською, без «Доктора Серафікуса» Домонтовича. Я досі відчуваю майже дитячий захват, коли беру до рук квір-роман, писаний українською і виданий в Україні. 

Тому я й вирішила укласти до цьогорічного прайд-місяця невелику вибірку квір-поезій, створених мною протягом останніх (страшно подумати!) пʼятнадцяти років. Адже це тексти, виснувані українською в Україні, зсередини української літературної традиції і для українських читач_ок, але водночас і тісно переплетені з іншими культурними контекстами, які мені відлунювали й відлунюють досі: від Греції до Китаю. Якісь із цих віршів уже живуть своїм паралельним життям у перекладах іншими мовами, і я завжди прошу перекладачів не розгубити, не потопити в мовних відмінностях ті займенники й деталі, які нагадують про квірність: цих текстів – і мою. 

Сподіваюся, для когось ця добірка стане можливістю, якої я довго не мала: відшукати своє – у своєму. Мені ж, зі свого боку, хочеться, аби таких можливостей було дедалі більше. Аби нас було дуже добре чути – і дуже добре видно: ще здалеку. Адже ми – прекрасні.

Ірина Шувалова




частина 1. розарій


розарій

хлопчики-шльондри цілують підпахви троянд 
вусами пах їм лоскочуть сп'янілі троянці 
день осипається отже своє відстояв 
день осипається храмом чужих девіацій

мій содоміте солодкий, а хто тобі я? 
ніч на колінах — ніч має для того причину 
хлопчики-шльондри цілують підпахви троянд 
власник розарію їх роздягає очима

власник розарію має від всього ключі 
білі тіла розкриваються, мов табакерки 
ніч на колінах вилизує тіло свічі 
свічка тече але терпить тече але терпить

свічка засвідчує мудрість схиляння голів 
перед бутонами непогрішимої плоті 
зорі свої апріорі виводять вгорі 
мертві живих і прекрасних вистежують потай

мій содоміте солодкий, немає причин 
так хвилюватися тут-бо дадуть тобі раду 
власник розарію має від всього ключі 
янгол при вході з мечем полум'яним стирчить 
отже ти хочеш дізнатись ім'я цього саду?

(зі збірки «ран», 2011 р.)


змієборці

змії виходять із нір у хрустких алюмініях 
змії самотньо виходять із нір проти ночі 
а змієборці вдягають хітони хітинові 
густо і тяжко сурмою підкреслюють очі

змії кричать їхні крики вже зібрано в глеки
змії кричать голоси застигають в повітрі 
потім їх врешті відносить далеко-далеко 
потім вони остаточно зникають у вітрі

а змієборці тендітні лляні духовидці 
ці волоокі сини поколінь волопасів 
мідними ступнями зміям спотворюють лиця 
зміям ножами стинають розплетені пасма

а змієборці ці прапороносці затемнень 
зміям п'ять пальців заліза засаджують в тім'я 
змії кричать в них тіла застрягають між темряв 
в пальців і ніг тонкострунних багряних сплетіннях

змії пульсують стихають гниють просто неба 
їхні тіла мармурові щербаті колони
а змієборці маленькі криваві ефеби 
нігтями власні вузькі роздирають долоні

в норах ледь опієм тхне від загашених люльок
в норах ледь струни на скрипках тріпочуть, одначе 
хоч іще теплі тіла іще рани парують 
знов змієборці набряклі повіки малюють 
траурним чорним і плачуть і плачуть і плачуть

(зі збірки «ран», 2011 р.)


нарцис (із циклу «ефеби»)

нарцис собі сам наркотик сам собі вена 
нарцис він і центр і відцентровий рух він 
аби не украли цілунку із вуст припухлих 
слід хлопчика в дзеркалі оберігати ревно

нарцис собі кат і він же водночас жертва 
нарцис собі ментор нарцис свій слухняний учень 
таких ефемерних слід нескінченно мучити 
аж доки від ласк не впадуть на підлогу мертві

нарцис і стріла і лучник він стриж і стрижень 
і тридцять три серпанки м'якої плоті 
хлопчик-негайно і хлопчик-лиши-на-потім

пастка із напнутих жил і порізів свіжих 
туга стріпнулася плесом розбіглись брижі 
сам себе пестить і сам собі чинить спротив

з'їсти очима поглядом випити вкрасти 
випростати на піску розпростерти в листі 
цього себе чи його золотої масті 
сонячним променем випрямити на вістрі

нарцис зомліває не знає хто сам хто інший 
нарцис під собою нарцис у собі і глибше

вивернутий назовні метелик болю 
прохромлений наче голкою сам собою

(зі збірки «ран», 2011 р.)


гості

місяць готовий тісто місити з тіл 
тіні тонкими пальцями шкіру мітять 
хтось у саду криється серед квітів 
хто попри східну браму його провів?

чути як птах зненацька заголосив 
як шелеснув об одвірок рукав шовковий 
гість перевідав сонну оселю знову 
садом пройшовши плаття не заросив

я ще завчасу відкоркував вино 
місяць сміявся тицявся у вікно 
місяць мене соромив мене морочив

як я чекав і боявся цієї ночі 
хай потону - одначе лягти на дно 
тільки у ваших п'яних обіймах хочу

гoстей моїх я чекаю 
шовк на шовки пославши 
тишу наливши в чаші 
гості мої в дорозі 
спізнюються як завше

макові руки стебла 
лускають ламко сухо 
бризкають гірко хутко 
ніч прочиняє двері 
в темні покої духу 
в довгі кімнати смутку

міняться горизонти 
бамкають мідні дзвони 
губи холонуть рідні 
ніч піднімає комір 
перетікає місяць 
з мідних посудин в срібні

гості мої далеко 
п'яних вістерій шатра 
шарпає жовтий вітер 
з ким би поговорити 
гостям моїм назустріч 
час мені вирушати 
з ким би поговорити

ах як жонглюють зорі 
шаблями і ножами 
нáдвоє крають гори 
нáдвоє ріжуть ріки

з дому візьму в дорогу 
дві крижані монетки 
ті що поклав їх вчора 
ти мені на повіки

(зі збірки «ос», 2014 р.)



частина 2. сестро


ти прекрасна між жонами

ти прекрасна між жонами 
зі своїми плечима нервовими 
із розгубленими долонями 
і пташиним нахилом голови

коли ти різко зупиняєшся
над прірвою останнього вимовленого слова 
так наче хочеш сказати «лови!» 
знай я ловлю тебе я готова

ти прекрасна між жонами 
ти обираєш безпечні маршрути 
але асфальт під ногами плавиться асфальт тече 
знаєш я інколи так хочу торкнути 
своїми губами твоє прозоре вільшане плече 
що навіть не уявляю що з цим робити як мені бути

як себе змусити відвернути погляд змовчати всоте 
тримати пристойну відстань між ліктями і коліньми 
коли у тебе на віях іній 
коли у тебе під язиком медовий спокій

коли ти прекрасна
коли ти хліб молоко і олово 
безсила як янгол і розлючена як дитя 

візьми між долонь мою спантеличену голову 
і тримай її нескінченно довго 
притиснувши до свого серцебиття

(зі збірки «ос», 2014 р.)


cестро

а пам’ятаєш маленька сестро той час
коли не було нікого прекраснішого від нас

коли хоч скільки вогню і літа повз нас текло
а ми проходили крізь світ як крізь молоко

коли ми різали світло легко як масло ніж
і в серці серпня сотали спеку із довгих тиш

коли сахалися непривітно чужі міста 
і тільки пахнули гостро вітром твої вуста

коли здригалось між пальців серце таке мале
і щось займалось у теплій сутіні між дерев

коли ми вибухали у темряві як вогні

коли все гасло
і тільки світилися ми одні

(поза збірками, 2021 р.)


весна (із циклу «київ – нанкін»)

в моїй
попри-все-країні

жінка яку я не можу назвати на ім’я
чекає на весну і війну

вона дістає із шафи наше спільне майбутнє
прикладає його до себе перед дзеркалом
усміхається

і тільки коли на задньому плані
вмикається сирена повітряної тривоги
її усмішка блякне в’яне

вона неохоче опускає руки
згортає наше майбутнє
ховає його до шафи

не сезон



міста немає

радість моя місто яке ми торік
обходили вздовж і впоперек де трималися
за руки лежачи під непевними
зірками де боялися одна одної
торкнутись але загорялися водночас
таким ясним таким гарячим вогнем
що на стінах будинків танцювали тіні
цього міста більше немає радість моя

є тільки його скалічений двійник
який несе своє поторочене покручене тіло
обережно немов скляне

є тільки відлуння пісні
а пісні немає бо співця накрило
такою важкою чорною повстю
що крізь неї не роздивитися

ані непевних зірок ані рожевих місяців
ані зелених бань і рудих дахів
під якими танцювали
літніми ночами наші залюблені тіні
радість моя

і тепер коли нас
ось так розкидало світами коли
довкола нашого міста горять дороги
а в груди йому як у велетенський бубон
раз у раз вдаряють
металеві долоні снарядів

я певна що
на безлюдних вулицях
на спорожнілих площах
наші тіні і досі танцюють
досі тримаються за руки
досі обіймають
великі тіла дерев

на брамі заборовського
вінценосне серце
горить горить
і не гасне



з моєю печаллю

вона кладе під ковдрою
руку мені на стегно

несміливо так наче ми вперше
ділимо це наше звичне ліжко

а я прикидаюся сплячою
я – як і щоночі – думаю 
лиши
лиши мене наодинці 
з цією моєю печаллю

тією що знає моє тіло на дотик
ще краще ніж ти

тією що живе у мене глибоко в роті
де її не знаходить
твій обережний ніжний язик

тією що росте не назовні – всередину мене
як непрорізаний зуб від якого щелепа
пульсує тупим гарячим болем

печаллю яка щоночі лягає
з нами у ліжко 
щоночі між нами лежить

не зовсім меч бо не вміє різати чисто рівно
а радше іржавий кухонний ніж

що ним не розполовинити черствий буханець
але так просто відтяти кавалок пальця

річ спроможна тільки краяти здрібнювати
нівечити вкорочувати вилучати

лежить – тверда й невблаганна – 
між стулкою твоєї долоні
і стулкою мого стегна

не дає зімкнутися 
теплій скойці любові

(поза збірками, 2024 р.)


полеві на добру дорогу

вже й сліду не лишилося
від снігу а світло його
і досі мені срібно відсвічує досі вночі 
заходить знадвору крізь вікна
блакитнувата тінь когось 
близького далекого рідного
лягає блакитна рука попри руку мою 
блакитний сон упоререк мого сну
вуста насупроти вуст обережно беруть
усі наші видихи займенники імена
вкладають назад всередину нас о серце
не тріпочи не боли не бійся дороги
нікого не тримай може тільки згадку про сніг
живи в йому срібному світлі в його срібному світі 
в його тихому падінні яке
якщо від вікна відвернутися й заснути
триватиме вічно

(поза збірками, 2024 р.)


речі які танцюють (a birthday song)

хочеш я розповім тобі про
речі які танцюють сніг траву 
про чапель тонкі червоні ноги 
дощу розпущене довге волосся 
птахів кістляві зворушливі плечі 
мостів арки на шворках райдуг хочеш

речі які танцюють стануть ми а ми
станемо світло між віями листя
листя між пальцями світла 
між язиком і піднебінням ночі сірі м‘які нетлі
між твоїми ногами розлита чаша вогню між
сьогодні і завтра невпинний танок 
повітря ковток потопу потік польоту розрив 

тонкої завіси ранку що зачепилася 
за живоплоти сутені й скресла як скресає 
крига на рожевій ріці твого тіла
під теплими моїми губами 
речі які танцюють смакують і пахнуть 
солодше за решту гарячий камінь 
смішливі тремтливі пальці дорога 
взута в жовті пантофлі нарцисів
одноокий місяць одногруда гора

загорнувшися в шовкове 
шмаття світанку ти спи 
на відтятих рукавах моїх

поміж усіх речей які танцюють
найупійманіша
найневловиміша

(поза збірками, 2021 р.)



частина 3. одіссей не повертається


а одіссей не повертається
стільки ткання розпустила пенелопа
скільки сандалів зносив телемах
і нянька стара розгубила останні зуби
а одіссея немає не видко
залицяльники сплять ночами
просто на веранді
підклавши під голови зібгані плащі
пси скавучать і випрошують на кухні кості
лук служниці запхали в куток комори
полотном обгорнений від пилюки
він стоїть там як постать того
хто повернувся запізно
і став чужим у власному домі чия жона
більше не жона його і кого не впізнає ніхто
з нього запилюженого жебрака сміються
проганяють з подвір‘я чого мовляв прийшов
той хто повернувся запізно
волів би зовсім не повертатися от він і
не повертається блукає 
покоями дому свого лиш відлунням
лиш птахою залітає випадково б‘ється об стіни
пенелопа повільно накручує на палець рудаве пасмо
пенелопа знала небагатьох чоловіків 
але одного достеменно
з жіночих кімнат моря не видно
але чути як воно шумить набігаючи на камені
коли дме той вітер від якого вітрильники 
так радо танцюють від якого
чоловікам стає у грудях тісно у домі тоскно
так само й жінкам але що може жінка
хіба сидіти припнутою до прядки до верстата
як собака тоді як чоловік устав пішов
найкращим плащем обгорнувся сів на корабель поплив
на війну двадцять років удома не був тепер уже довше
а лози виноградні ростуть 
грона щороку зрізають 
дерева в саду обкопують
труять щурів у коморі
їздять не щороку але може десь щодва
поклонитися богам на материк
у котрийсь зі знаних поближніх храмів
діти ростуть стають не-дітьми
в кутиках очей пролягають тоненькі лінії
це сльози й сміхи протоптують свої стежки
в саду твого тіла 
ночами ти звично торкаєш себе 
нагадуєш собі щоразу що ти ще не скінчилася ні
що бурею поламана олива на схилі за твоїм обійстям
пустила пучок упертих нових гілок та чи родитиме
домом ходить незнайомий молодий бородань
каже що син твій
бронза дзéркала теж відбиває похмурий погляд
незнайомки яка на відміну від тебе
виплакала всі свої сльози ще років десять тому
яка потай готує вузол в якому ніж і торбина монет
довга вовняна накидка
і ще в потаємному згортку жменя намистин
придбаних у фракійської чаклунки
якщо сипонути такі комусь під ноги той зіб‘ється з дороги
чи не твоєму чоловікові гадаєш 
хтось влаштував таку приключку
твоєму чоловікові тому котрому ти жона
бо люди теж одне до одного
мусять бути прив‘язаними як собаки
мусять одне одного або вилизувати або кусати
а якщо вмерла хай боги боронять твоя пара
то слід мотузка перегризти 
яким тебе припнуто до трупа
й негайно до кого іншого себе перев‘язати
сидиш кулаки стискаєш розтискаєш
рабині по кутках злякано купками розбіглися й мовчать
он навіть клубок ниток що під верстат закотився 
подати не сміють
бо щось таке впізнають у твоєму обличчі
що чують і глибоко в собі але 
й помислити про те бояться
навіть та дорога сицилійка 
з родимкою на верхній губі
з якою ще місяць тому ти ховалася 
хихочучи за рогом будинку
теплу долоню притискаючи їй до гострих грудей
тепер уникає твого погляду вислизає з кімнати
пенелопо пенелопо та чий чоловік 
не повертається додому та чий чоловік 
не чоловік тобі більше бо ти не жона йому 
жона нікому хіба собі 
скільки разів ти випалу з вогнища жарину
носаком сандалії підгрібала дедалі ближче
до багато розшитої завіси як паленіла
радісно уявляючи собі шал полум‘я 
в кам‘яній клітці свого дому
тож краще тікай пенелопо іди зникай 
в густій іонійській ночі розчиняйся безслідно
як розчинився у синяві моря той один
колись тобі добре знаний
перед тим як іти озирнися 
востаннє на дім-свій-не-дім-твій
і в ямку під оливою де вже зібралася прикопати
свої обтяті коси поклади заразом ще й ім‘я своє
засип його червоною землею ітаки
а сама спускайся поспіхом до моря
стежкою між олив поки не свінув ранок
а там де погойдується на сизуватих водах човен
хто сидить на веслах
у сутені не роздивитись 
чи цвіте на невидимому лиці 
маленька цятка над вустами
і чи сміються вони
ці солодкі 
невидимі 
вуста

(поза збірками, 2023 р.)



Ірина Шувалова – поетка, перекладачка та дослідниця родом із Києва. Вона є авторкою пʼяти поетичних збірок українською, відзначених численними нагородами, а також книг у польському та англійському перекладах. Її збірку «каміньсадліс» (2020) було названо поетичною книгою року в Україні, а найновіша збірка поетки «кінечні пісні» побачила світ 2024 року. Твори Шувалової перекладено тридцятьма мовами та опубліковано в провідних міжнародних виданнях – зокрема, в Literary Hub, Modern Poetry in Translation, The White Review та Words Without Borders. 2009 року вона виступила співупорядницею першої в Україні квір-антології "120 сторінок 'содому'". Вона є докторкою славістики Кембриджського університету, де була стипендіаткою Ґейтс Кембридж, а також магістринею порівняльного літературознавства Дартмутського коледжу, де навчалася за програмою Фулбрайт. Ірина Шувалова мешкала в США, Великобританії, Греції та Китаї, а зараз живе в Норвегії, де викладає україністику в Університеті Осло. 

Офіційний сайт: www.irynashuvalova.com

Фото на обкладинці: Ейко Хосое (Eikoh Hosoe). Редактура віршів поза збірками: Олег Коцарев.



0 коментарів

Залишити коментар

avatar