ДУМКИ...
Порожній помоливсь стіні…
Як «штамп», як «двічі два – чотири»,
свій «Отче наш…» у напівсні
пробубонів у млі квартири.
Та не пройшовся по карнизу:
до Бога й вимог – голизна.
Бездонна двору глибина
аж гавкнула, як шавка, знизу
на погляд мій, що рвав затіння!
Спинили «ходики» ходу,
ждучи мого (мого!) падіння.
Ніхто не відав – не впаду!
Ім’я, що зроду прикипіло,
ще глибше вгризлося у тіло.
Так! Я відчув, як страх повзе,
мов грузнучи у штукатурку.
Злила в мензурку ніч мазурку..,
вмісила в тістечка Бізе..,
і залягла, як осад, в залі…
Їй мало інших було зал?
Невже не бачила – сповзаю
я тут і нині у обвал?!
Ні! Їй хотілось посиніння
і хрипу (щоби рвав гортань!),
записок «віщих» шарудіння
з марнотами дурних прощань.
Я ж припинив ісход зі слова,
переконавсь, що «Совість є!»:
її не вбили лячні лови.
І я вже знав – і ніч не вб’є!
Сичав: «Тому, чого жахаюсь,
шлю на погибель свій прокльон!
Ще не для того прокидаюсь,
щоб втрапити зі сну у сон
і гибіти в страшному сні,
жахіть сортуючи деталі!»
Здригнулись тіні на стіні…
Стіна сахнулась вертикалі…
Пітьма забилася у залі,
мій світ звільняючи мені…
І я відчув сталеві м’язи.
Мисль запекла, немов ропа:
«Із п’ядей цих «гарматне м'ясо»
більше в похід не виступа!
Досить паралічних розмов!»
Горлав на піку воскресіння:
«Й чужу пролити можу кров,
щоб вірити в земне тяжіння!»
А вже вертався день до мене.
Я чув – зі сходу він повзе –
із місячних сонат Шопена,
із аритмії нот Бізе…