Микола Антощак «Кроти у середньому вусі»
Дата: 19 Грудня 2018 | Категорія: «Поезія» | Перегляди: 2008 | Коментарів: 0
Автор_ка: Микола Антощак (Всі публікації)| Редактор_ка: Антон Полунін | Зображення: @ollielebrocqart
Микола Антощак – поет, журналіст, есеїст, літературний редактор, модератор літ. заходів. Народився 1990 р. в Бердянську. Учасник всеукраїнських та міжнародних мистецьких фестивалів «Шевченко-Фест», «Віршень», «Підкова Пегаса», «Малахитовий носоріг», «Поетичний травень». Публікувався в часописах «Перевал», «Хортиця», «Махаон» та ін., в Канаді, республіці Білорусь, Казахстані. Учасник Форуму видавців та Книжкового Арсеналу.
Лауреат премії видавництва «Смолоскип» та Міжнародної Україно-Німецької літературної премії ім. Олеся Гончара за рукопис книги поезій «Тисяча степових років» (2016). Гран-прі Молодої республіки поетів (2016 р.). Фіналіст поетичного конкурсу від Асоціації Українських Письменників (2018), Учасник «Антології молодої української поезії III тисячоліття» (А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2018)
Про силу що ні від кого не народжена
якщо б у тебе була
велика біла чашка
я б викрав її й намалював на ній
звіра з довгими щелепами
який женеться за меншим звірятком
із гострими вухами
ти брала б її до рук
повільно крутила
і щоразу тішилася
що перший ніколи не наздожене другого
ти б гадки не мала
хто це над тобою
так зухвало пожартував
але подумки дякувала
що гостровухе звірятко
все-таки в безпеці
а ще ти могла б
нашіптувати йому що захочеш
і таємниці не були б під загрозою
адже по-перше
як можна не довіряти
цим сумним очам
навколо яких усе прекрасне
навіть тріщини у землі?
а по-друге –
в нього немає часу базікати
бо треба бігти
а я буду щасливий
що мені вдалося
розповісти тобі найкрасивішу казку
про чорну сокиру
і білу стрілу
про силу що ні від кого не народжена
й не потребує джерела живлення
про те що кров мужніє у ногах
про надійний сховок для життя –
що б не сталося
Мир
усім кажу –
та ні не погано мені
це ви мене не знаєте
просто
а потім іду
на вулицю
шукати їжаків бідних
у яких ще не вибрано
кліщів
мама навчили плести корзиночки
з сухої трави
і наспівували мені малому
пісні поля і пісні ягід
у двадцятиліття
між двома світовими
я покладу до корзиночки
усіх їжаків зцілених
і буду мугикати
стану дідом без костура
стану чашкою без ручки
а ви беріть до рук
крутіть
ловіть сонце в мене
і хай мир буде у вашому
серці
Час коней (диптих)
1
приклав вухо
до тверді –
думав почую тупіт
або навіть як коні
на ім’я кличуть
на іншому боці землі –
груди квадратні як день
у краплях срібного поту
у коней
украдених в мене хтозна-коли
лежу
а вони кричать звідтіля –
прийде той
хто постукає в двері
без ніг і без рук –
упізнай
через поріг
пересади
2
які вони
красиві
білі з відливом жаги
і голови
у формі небачених
музичних інструментів
коли коні вибіжать
на пагорб
з-за спин їхніх
сонце встане
бог тоді
заграє на них незбагненно
стуливши вуста
руки заклавши за спину
і поки іржатимуть коні
річка
від чоловіка
дитину народить
так статися може
лиш
раз
***
єдиний раз
коли трапилося диво
в лісі нікого не було
з дерева
спустилася дівчинка
і витягла з моховиння
дитину
ледь меншу за себе
воно й не дивно – скажуть –
це ж ліс –
там завше нікого
нехай
але хто ж тоді
зав'язав малій шнурівки
за старим звичаєм
на вершині дерева?
Послання
надворі самі лише гори –
щоб ми позатикали пельки
заткни пельку ближньому своєму
як самому собі
якщо говорю мовами людськими
і янгольськими
а гір не бачив –
то я мідь
кимвал
утішайтеся голодом –
і Він виконає бажання ваші
обпалюйте волосся на руках
коли закурюєте –
і вам воздасться
надворі самі лише гори
і ще –
вороненя
***
як же це
красиво
дякую тобі
а я й не знала
що є такий плід
і як він називається
думала є тільки
біль
холод
яблука без роду племені
без голів
прийди до моїх дверей -
ти сказала -
посади на порозі
дерево
я хочу побачити
як вони народяться
як торкнуться своїх облич уперше
і увірують
Там де дерев нема
заходимо
на двадцять восьме коло
вже пів року
кроти не шурхотять
у середньому вусі
на десятому колі
закінчилася горілка
на тринадцятому протверезіли
на п’ятнадцятому
наші дівчатка самі почали
писати вірші
а на шістнадцятому
пішли від нас
заходимо на
двадцять восьме
я вже не пам’ятаю свого
красивого батька
брате уявляєш –
вона мені сказала якось
що мій батько дуже красивий
а я його випив охолодженим
а потім виблював у сніг
на околиці
там де вже
дерев нема
***
за чотири дні
до свого шістнадцятиріччя
ти втратила цноту
і це був ще не я
і тоді ще
скрипка була головною
ти сама цього схотіла
ти ж любила тільки дерева
і лежачи –
дивилась на них
і думала –
вони всі порожні всередині –
як ти
за чотири дні до
твого шістнадцятиріччя
Аматі відмовився
коли-небудь
ще когось учити
вийшов із лісу
з легенями
за плечима
Та кого я вчу української
є дівчина
яка приходить
у мій дім
коли захоче
вона каже що не має свого
вона каже що я вчу її української
вона каже такі речі
від яких просто усміхаєшся
і згадуєш
як було добре
колись
нічого
не боятися
а потім надсилає
фотку з мачете і квіткою
як у неї це виходить?
я так не можу
в мене кажани сидять
у голові
за очними яблуками
вчора
я поспішав додому щоб відчинити
їй двері
але не встиг
тому її впустив усередину
не я
і кажани почали вилітати
а один
виявився
мертвим
Одне на всіх
головний –
це той
хто вище дзеркала
рівно на голову
і ніколи не нахиляється
заходив учора
повиносив порожні пляшки
стільці в рядочок виставив
вийшов через стелю
заткнувши діру увігнутою лінзою
а ці всі
сиділи ще пів дня
і витріщалися мовчки
голови задерши
красиво як янголи
а я їх малював
з такою любов’ю
ніби в нас на всіх
одне сонце
ніби життя триває