Тарас Яресько «крізь воду»
Дата: 25 Листопада 2023 | Категорія: «Поезія» | Перегляди: 4842 | Коментарів: 1
Автор_ка: Тарас Яресько (Всі публікації)| Редактор_ка: Ніна Паламарчук | Зображення: Анна Ютченко
Тарас Яресько - поет, за фахом - лікар-невролог. Народився і проживає у м.Вінниця. Переможець Міжнародного літературного конкурсу «Гранослов» (2020). Переможець Міжнародного поетичного конкурсу «Гайвороння» (2021). Автор поетичної збірки «Нервослів'я» (2021), учасник антології сучасної української поезії «Молоді голоси» (2021).
***
де сухий очерет
кволе тіло ріки прицвяховує
де риби вербу
мов школярку за коси смикають
всі сто років самотності
де відбиті від лісової пісні слова
чіпляються за вітер
як насінини за пір’я птахів
але рідко коли долітають
й до середини ріки
там жінка вийшла і стоїть
жодного очерету не виламуючи
жодної рибини не полохаючи
жодного слова на вітер не кидаючи
тільки око її у воду
сльозу пускає
що доведе до повені
доведе
і висмикне ріка списи очерету з власних грудей
і риб’яче військо блисне лускатими тилягами
і втамує нарешті спрагу свою верба
і будуть ті
хто в сльозу не вірить
і ті хто вірить
***
чиясь ідеальна картина світу
висить на стіні вітальні:
зелень ріка небо що ось-ось
перехреститься трійкою птахів
згори вниз і справа наліво
стривай
якийсь артефакт темніє
на березі коло води
вглядаюся —
чоботи забуті стоять
вглядаюся ще — і стає помітною
крапля роси на одному мов доказ
досвітнього нишпорення
в сонній траві
глибше вглядаюся —
рентгеноскопом сітківки —
і вже в самій росяній краплині
вирізняється віддзеркалення
утробного сонця
яке ще ночує по той бік темряви
зі складеними докупи
пелюстками променів —
їх можна навіть спробувати
порахувати мов ручки та ніжки
втім краще припинити вглядатися
бо так легко вивихнути собі око —
ходити доведеться зі звихнутим —
аж всі витріщатимуться
***
подейкують
що біля протилежного берега
кола які розходяться на воді
позначають своїми радіусами
гучність звуку
на рибних вечірках
подейкують
що на протилежному березі
поглядом можна розітнути
шво обрію
яким небо і ріка зрослися
мов сіамські близнята
ходять чутки
що на протилежному березі
сонце з дівчачого ока
сльозу висушує
таку потайну і чисту
що як нею землю зросити
то виросте квітка
яка лише раз розквітатиме
та й те — як усі відвернуться
але як потрапити
на протилежний берег
коли завше є протилежний
до того на якому стоїш
***
вартова мураха
розгойдується на найвищій травинці
виглядає непроханих гостей
ранкове повітря прогрівається хутко
мов долоні долучені до обіймів
вітерець бере у заручники
місцевих метеликів —
горлянки квіток ризикують
захлинутися власним нектаром
сонце на небі вивішене
ніби прапор на передовій
встрягає костурами проміння
у кратери палих ягід малини
тіням від дерев незатишно
соваються ворушаться міняють форму
наче ніяк не можуть вмоститися
в колискове ложе світла
є кому помолитися є кого оплакати
стікає деревинний сік
з невидимого ока на зморшкуватій корі
вартова мураха
розгойдується на найвищій травинці
з висоти мурашиного огляду не розгледіти тих
кому сколені жіночі руки день і ніч сплітають
обладунки зі стебел троянд
***
вуха сов
чують шарудіння
в небесній проводці
коли мерехтять зорі
чують тремке серцебиття
під ще цілою шкаралупою
в гнізді вивільги
чують вібрації крил
самця шовкопряда який танцює
над своїм першим полум’ям
і тому
сови не сплять
жодної ночі
натомість вдень
надто багато гамору
за яким не чутно нічого
натомість вдень
потомлені сови
сплять
***
вітер
проходить крізь торговицю лісу
ножем крізь масло
маслом крізь ножі
тріпає мов шерсть вірних псів
шапки дерев
теревенить про щось дідівське
зі старшими з них
заганяє в розщелини кори
бліді голоси птахів
настояні на мовчанні
з потухлих шишок
зриває гамівні сорочки
з натуральної павутини
продуває вентиляційні отвори
замешканих дупел
не заздрить і не засуджує
тих хто всередині
ніколи не озирається
боїться лиш
проколоти легеню кинджальною гілкою
здувшись до легкого сонного подиху
на холодних ґрунтових вустах
не здатних вишептати
бодай ім’я
***
розворушується мурашник сонця
зрання розповзається довкола
світломаскувальний режим грудей
щось і далі ховає всередині від усіх
біля сточеного олівця пня
дубового кольору
лежить відстріляна гільза жолудя
сумно обом
язики променів зализують рани кори
незализане лишиться найтемнішим
провертається встромлений в рану промінь
із болем та ніжністю
хрипкий пернатий
з річними кільцями рубців на голосових зв’язках
заливає в горлянку вітер поміцніше
бродить здичавілим псом життя
відкладене на після війни
поволі стирається ім’я
на вицвілому нашийнику
***
надоєний місяць стоншився до серпика —
комашня стає у чергу за молоком
бродячий пес
нюшить сліди промінців у повітрі —
знеживлено до світанку
сонячну батарею кульбабок
чорно-біле кіно ночі
увиразнює найвагоміше —
якщо глибина мовчання
вимірюється кількістю несказаних слів
то яким проваллям мовчу я до світу
досі не розповівши
про скаменілі рештки викопних риб
застряглі в моїх пустельних грудях:
риби-меча
риби-молота
риби-серця
***
вже відчуваємо
як час витікає без кровоспинних
як від ударної хвилі крику крихкішає простір
як оскомляться розтоптані туристичні маршрути мови
вже відчуваємо
як дихання збивається в зграї
як почуттям припиняє личити стриманість
як вічнозелені байдужі до листопадів
як кремом проти зморшок розмазана живиця на їхній корі
як ще бережуть рожеві спогади всередині всохлих пуп’янків
старі незірвані діви троянд
як тополі знаками оклику лиш підкреслюють невимовність алей
як ніяковіють освистані вітром вуличні музиканти
як переступають могилки дощів перехожі з чорними квітами парасольок
як перший сніг вогнегасною піною скоро закриє сезон пожеж
як слова на захист свободи наїжачують голки наголосів
як марно просяться розпелюститись кулаки
як день сьомий завершується прикладанням рани до рани
як темрява ставить підніжку погляду
як хочеться світла в кінці світла
як чухаємо сторопілого звіра мови
за вушком ножиком:
нехай не лишається осторонь
нехай кровить
0