Мартін Данеш «Розсипані слова»
Дата: 17 Липня 2020 | Категорія: «Проза» | Перегляди: 4601 | Коментарів: 1
Автор_ка: Мартін Данеш (Всі публікації)| Редактор_ка: Оксана Думанська
Мартін Данеш (Martin Daneš) – перекладач та письменник. У другій половині 80-х рр. емігрував до Парижа, і там вивчав журналістику і міжнародні відносини. Повернувся до Праги, і працював з французькими, чеськими та бельгійськими видавництвами. У 1991 році був дипломатичним радником Президента Чехії. Потім був шефредактором кількох відомих журналів, а у 1998 видав першу свою книгу.
Тепер живе у Бретані (Франція) і пише французькою: у 2014 опублікував свій перший франкомовний роман. Також перекладає французькою чеську прозу: Карела Чапека та Карла Полачека. Останній свій художній роман «Розсипані слова» Данеш, власне, і присвятив авторові легендарного «Нас було п’ятеро», видатному чеському гумористу, журналісту, сценаристу і письменнику Карелу Полачеку, що загинув у таборі Глівіце 21 січня 1945 року, і був одним з трьох найбільш важливих чеських письменників міжвоєнного періоду. http://martindanes.com/
Мартін Данеш
Розсипані слова
1
Попри те, що своїм завданням Карел вважав складання речень, він міг також із великим захопленням розбирати речення на складові. Так він відкрив, що бувають слова із подвійним буттям. Перше очевидне, друге інтуїтивне. Функція слів – нести якесь конкретне значення, проте часто вони викликають і найрізноманітніші образи. Шлях, яким слово стимулює людську образність, дуже виткий, а витрачати додаткові слова для того, щоб його пояснити, немає сенсу. Вистачить просто промовити вголос якесь слово і потім повторювати його, знову і знову, наприклад, двісті разів – і раптом, воно виявляє нові форми життя!
Звісно, не кожен може їх розбудити. Такий талант мають діти, його мали б мати також євреї і письменники. На протилежному полюсі перебувають ті, що ніколи нічого не пробудять, керманичі порожніх фраз, захоплені дресируванням слів у їхньому первинному бутті, серед них особливо вирізняються міністерські чиновники і політики.
За прикладом тих, хто ними користується, слова теж організовуються ієрархічно. Є слова шикарні, слова середнього класу і народні слова. До найексклюзивніших належить слово оскільки, як і будь-який офіційний пан, що в неділю прогулюється на головній площі маленькими кроками, ніби швець йому помилково зшив штанини вище, ніж було треба, і, вітаючись із перехожими, піднімає свого капелюха. Оскільки – це ще і редакторка рубрики культури, яка не визнає абстрактного живопису. Вона сухорлява, не фарбує волосся, говорить тихо і ніколи не носить каблуків. У неї вдома на нічному столику лежать «Думки» Паскаля. Оскільки – це вірменський торговець килимами з містечка в Азербайджані… У нього довге бліде обличчя, зарамоване у коротку чорну із сивиною бороду, його очі відблискують мертво, наче ґудзики на дамському пальті. Оскільки трошки схильне до антисемітизму і залюблене в орудний відмінок. «Неправда, що…» – каже воно, наголошуючи кожен склад.
Гордовитим словам пасує ледь відчутний пафос у голосі. Нафталіном пахне слово пісня − пласке, ніби катафалк, затягнений коричневим сукном. Не випадково пісні створюються під час процесів, на патріотичних зборах і фольклорних святах. Для задоволення люди співають радше пісеньки.
Так само і власні назви мають подвійне буття. Друге часто розбухає залежно від того, як сильно перше пов’язане з якоюсь особою чи місцем. Ось, до прикладу, Пардубіце, такий собі імператорський жезл, встромлений на краю болотистого шляху. Місто з великими амбіціям так називатися не буде. Можна бути певним, що до незалежної республіки зі столицею у Пардубіце ніхто у світі не ставився б серйозно. А якби у зв’язку із цим уряд вирішив переїхати до міста Градец Кралове? Це як обміняти шило на мило, бо нерозумно прикривати свої комплекси мегаломанською позою.
Ліберець – це вже зовсім інша справа! Про республіку зі столицею в Ліберці поважно говорили б і за океаном.
Але Ліберець зараз називається Райхенберг, а республіка, столицею якого він став кілька років тому, – Судетенланд. Задля наукової точності варто додати, що Судети не були незалежними і не тільки не називалися республікою, а й перебували від неї так далеко, як шпак від садівництва. Хто б хотів у цьому переконатися на власні очі, міг би піти подивитися з безпечної віддалі на табличку із чорною орлицею, яка тримає у кігтях хрест зі свастикою, вітаючи перехожих на прикордонних переходах.
Навіть імена осіб – це окрема тема для розмови. Райнгард Гейдріх – удар бичем, крижаний вітер, двосічний ніж.
2
Якщо хтось у Празі до цього насолоджувався ситуацією, після смерті офіційного імперського протектора всі жарти для нього скінчилися. Атентат на того, хто належав до верхівки нацистської ієрархії, провели чехословацькі парашутисти, висадившись із Лондона. Серйозно поранений Гейдріх потрапив у лікарню, де за тиждень помер від інфекції. Владний вакуум після видатного німця заповнив судетський німець Карл Герман Франк. Хоча за фахом він був продавцем книг, ніжним характером не вирізнявся. На всій території протекторату було оголошено надзвичайний стан. Гучномовці кожного ранку вигавкували довгі переліки страчених, у відповідь на смерть Гейдріха нацисти перебили населення кількох сіл, спалили їх, зрівнявши із землею. Якби німці захотіли, щоб чехи про них добре пам’ятали, то їм це вдалося принаймні на сімдесят п’ять подальших років.
Для Карела і Дори, здавалося, змінилося небагато. Наприклад, заборона виходити вночі, яка з’явилася із введенням надзвичайного стану, для них діяла вже третій рік. Наскільки було можливо, Карел намагався обернути удари долі на свою користь і використав багато протиєврейських наказів для переходу до здоровішого способу життя. Євреям заборонили купувати цигарки? «Бачу, що ви про мене дбаєте», – зрадів він і кинув курити. Ще складнішою була ситуація на ринку з алкогольними напоями, які через військові обмеження стали недоступними для більшості пражан. «І це на краще, – вирішив Карел, – я не питиму!» Новоспечений абстинент і некурець бував багато часу на свіжому повітрі – без Кавулі, але завжди із портфелем у руках – і вночі спав міцним сном.
Завдяки успіху своєї – точніше Радової! – нової книги, Карел тепер мав щомісячний, хоч і невеликий, прибуток, а інфляція швидко зменшувала вартість ренти, яку він мав платити колишній дружині. Вона до того ж переїхала з Праги до рідного Карелового Рихнова незадовго перед тим, як заборона для євреїв подорожувати туго прив’язала її до провінційного міста.
Одного ранку Дора принесла лист із штампом із Рихнова і адресою, написаною нерівним, вуглуватим почерком старої руки. Він був від Батєрки, яка незабаром після свого останнього візиту до Праги повернулася з Міланом із Брода до Рихнова і відтоді часом їм писала, щоб повідомити останні родинні і світові новини. Розкриваючи конверт, Карел ніби ізсередини почув запах пампушок, які ніхто не випікав так добре, як його мачуха.
Не дуже густо записаний аркуш паперу він спочатку швидко пробіг очима і вкінці побачив ім’я Мілан. Перше, про що він подумав, – Батєрка передає йому вітання від найменшого брата, про якого було відомо, що він не любить писати. За мить він зрозумів, що помилився. Батєрка у листі без подальших подробиць писала, що Мілан кудись поїхав, зазначивши те саме і про нерідну Карелову сестру Берту: вона поїхала.
Оскільки без дозволу влади євреї не могли залишити місце свого проживання, було очевидно, що Мілан і Берта не могли просто так взяти і кудись помандрувати. Замість слова «поїхали», який Батєрка очевидно вибрала з обережності, у цьому разі більше пасувало би інше: вивезені. Ну і зовсім точно звучало б: були депортовані.
Дора з Карелом уважно стежили за тим, що відбувалося навколо них, тож вони не могли не помітити, що ряди євреїв, особливо із сіл, хоча останнім часом і празьких теж, постійно рідшають. Кожен, хто через єврейську спільноту отримав наказ збиратися в дорогу, міг узяти з собою особисті речі вагою до п’ятдесяти кілограм. Покинуті квартири забирали нацисти, на повернення ніхто не розраховував.
До цього часу так їхали тільки чужі люди чи знайомі, з якими у них не було тісного контакту. Тепер це вперше заторкнуло власну Карелову родину.
Карел знову засунув лист у конверт і подумки побажав, аби його милому братикові на новому місці було якнайкраще.
3
На євреїв Протекторату, які вже кілька років не могли працювати за фахом, неначе на нероб, було накладено трудову повинність. Робота не оплачувалася. Розподіляти діяльності, недостатньо добрі для арійців, були зобов’язані єврейські громади. Про Карела довго ніхто не згадував; празькі єврейські багатії, здавалося, не могли собі уявити, як відомому письменнику дають у руки мітлу і наказують мести вулицю, або ж змушують його у підвалі складати протигази для цивільної оборони. Врешті Карел отримав-таки лист зі штампом Празької єврейської громади. Всередині був формуляр із заповненими від руки даними: ім’я, місце, дата і час початку роботи. Печатка закривала нерозбірливий підпис.
Дора, яка досі не отримала жодного виклику на роботу, вмовляла свого друга спробувати за тим підписом дізнатися більше про майбутню місію. Однак Карел, який нерадо сварився з будь-ким, тим паче з нерозбірливим підписом, вирішив, що дасть долі можливість його здивувати.
У зазначений день він встав трохи раніше, помився і поголився, одягнув чисту сорочку, костюм і взяв капелюха. Коли вже зачиняв за собою двері, на нього загукала Дора: хай почекає. Він трохи постояв на порозі у черевиках, поки до передпокою не повернулася Дора зі словами «твій перекус!» і подала йому паперовий пакетик.
Карел вийшов із дому і холодним, похмурим ранком пішов на трамвайну зупинку, де став на самому краю платформи, подалі від групи громадян у пальтах без нашивок. Ворота Ольшанського кладовища позаду повільно виринали з імли, неначе другий берег ріки Стікс.
Людей на зупинці все більшало, вже зовсім розвиднилося. Раптом біля Карелових ніг вигулькнув горобець. Він скакав по бруківці і завзято піднімав до нього голову. Карел, знервований раннім вставанням, холодним вітром, який дмухав йому в лице, та згадкою про невідому свою мету, розчулився:
– Чого ти від мене хочеш? Ти колись у дзеркало дивився? Не пнися, горобче. Горобець – ще менш потрібна істота, ніж єврей. Хто у наш час дасть щось горобцеві? Не знаєш? То я тобі скажу: ніхто нічого. Зараз кожен сам за себе…
Скрегіт залізних коліс на повороті розворушив натовп на платформі, з-за повороту виїжджали вагони одинадцятої лінії. Карел облишив горобця, де був, і підійшов на кілька метрів уперед. Почекав, поки всі зайшли, а потім заскочив на відкритий майданчик третього вагону. Поїзд почав рух, Карел зміг роздивитися на всі боки. В кабінах з дерев’яними лавицями по колу сиділи пасажири. Євреї могли користуватися тільки задньою частиною з товстим паном у капелюсі, жінкою із парасолею та двома насупленими робітниками у комбінезонах, однак його більше притягувала передня − із блондинкою та вуграстим підлітком. Хто б не хотів порушити заборону, особливо таку безглузду?
Карел повернувся праворуч, підняв ногу… У цей момент у кабіні з’явився контролер, запитав, чи їде він прямо, чи буде пересідати, і залізними щипчиками прокомпостував його квиток. Карел взяв квиток і лишився стояти; двома дірками на квитку (день і час) його бажання переходити кордони вивітрилося, як ефір із лабораторної колби. Він визирнув надвір і зрозумів, що до мети поїздки лишилося усього кілька зупинок, сідати було вже без сенсу. Ймовірно, він увесь день буде на ногах, то треба тренувати витримку…
На зупинці посеред Вацлавської площі виходила та дівчина, через яку він щойно мало не порушив заборону; проходячи повз нього, вона зміряла поглядом із голови до п’ят. Раніше, коли на нього звертала погляд якась молода пані, Карел роздувався з гордощів, а сьогодні навпаки − відчув сором, бо він здогадувався, що дівчині або його шкода, або ж вона ним гордує. Він не міг визначитися, яка з цих можливостей гірша, і подумки звернувся до всього дівочого племені з такою промовою:
– Дівчата, не дивіться на мене так – на мені ви нічого не побачите! Наприклад, у моєму конкретному випадку обгортка може розповісти про зміст геть усе. Я звичайний єврей старшого віку, такий, що у жодному з ваших навіть найдивніших снів не може згодитися. Мені справді не спадає на думку нічого, чим би я міг вас здивувати, тому дивіться краще на ці шикарні празькі фасади за вікном…
У цей час вагони вже зупинилися на Мустку, і Карел зіскочив на платформу.
Він прослизнув вузькими вуличками Старого міста на вулицю Майзела (на табличці було написано Філіпа де Монте), зайшов у дім номер 18 і показав консьєржу свого листа. Він думав, що той відправить його кудись, де йому видадуть мітлу, робочу форму і відправлять знову на вулицю. Однак цього не відбулося. Консьєрж перед ним виструнчився, і поважно повідомив, що на нього чекають. Незабаром з’ясувалося, що його чекає тільки така собі пані Руженка, яка завела його до комірчини зі стільцем і письмовим столом із двома рядами розеток. Після того, як Руженка пішла, Карел сів на стілець і поклав лікті на поверхню столу.
– Життя – постійний колообіг, – подумав він по-філософськи. – З урядового кабінету двадцять років тому мене вигнали через мій творчий талант, а тепер, здається, я знову до нього повертаюся.
Йому було цікаво, що ж буде далі. Але нічого не відбувалося. За годину він відчув себе по-дурному, бо доводилося просто так сидіти і дивитися у стіну, тому він встав і пішов шукати пані Руженку. Щойно він зайшов до кімнати, де вона працювала разом із кількома колежанками, ця пані встала зі стільця і усміхнулася до нього. Карелові в цей момент не спало на думку жодного розумного формулювання свого прохання, тож він спитав, скільки має працювати.
– Ми закінчуємо о п’ятій, – з радістю відповіла Руженка. – Я забула вам сказати, що папери у верхній шухлядці.
Карел подякував і, повернувшись до своєї комірчини, оглянув стіл. У шухлядках знайшовся папір, перо, олівець, гумка і стругачка. На поличці біля вікна лежали запилюжені книги на івриті. Він зітхнув; цієї мови він інколи не вивчав. Попри це, взяв одну з книг і почав гортати. Головне, не забути завтра взяти із собою щось почитати…
Увечері Дора чекала на Карела мало не під дверима.
– Розказуй…що там було? – запитувала вона занепокоєно.– А що б мало бути? – коротко відрізав він. – Класична бюрократія. Сиджу собі на одному місці в кімнаті величиною із цей передпокій.– А яка твоя робота?– Прошу тебе, що, по-твоєму, я можу робити?– Звідки мені знати?– Власне, я й сам не знаю, – визнав сумно Карел. – Поки що ніхто мені нічого не сказав.
Дора ненадовго задумалася і врешті мовила:
– Це має сенс. За такі гроші ніхто не може хотіти, щоб ти надривався на роботі.
4
Йозеф дуже пишався тим, що його призначили директором міської школи у районі Праги Нусле. Він здогадувався, що до цього доклалися пани з місцевого відділку Служби безпеки, і пообіцяв собі перетворити школу у зразковий інститут, який вестиме чеську молодь до відданості імперії. На новому робочому місці жоден масариковець не вставлятиме йому палки в колеса, і якщо раптом йому не вдасться досягти своєї мети, він зможе дорікати тільки сам собі.
Йозеф дуже сильно помилявся: нацисти не мали нічого спільного з його призначенням, натомість йому прислужився масариковець, якого він так ненавидів. Все склалося таким чином. Директор міської школи у Горніх Почерніцях Їндржіх Голец відвідав знайомого чиновника з празької шкільної адміністрації і гірко йому поскаржився на одного представника «Влайки» (чеська фашистська організація – І.З.) у своєму колективі, який псує йому життя. Чиновник знизав плечима. У звичайній ситуації він би порадив директорові вхопити милого фашиста за шкибарки і викинути за двері, але у протектораті і мови не було про звичайну ситуацію. Врешті він пообіцяв про це подумати, і якщо раптом… Йому справді було шкода цього доброго чоловіка, і коли він за кілька тижнів дізнався про звільнення директора міської школи в празьких Нусле, йому здалося, що варто спробувати прибрати бунтарського фашиста з Почерніців на звільнене місце; можливо, він отямиться, коли дізнається, як важко у такий час керувати навчальною інституцією! Він попросив директора Голеца надати особову справу фашиста та рекомендації і підніс колегам пропозицію призначення Йозефа Рейтгара на головування школи у Нусле. І все вдалося! Традиційний чеський метод «підкидання вгору» задовільняв усіх причетних. Незабаром однак виявиться, що всіх, окрім самих учнів школи та їхніх батьків.
Протягом перших тижнів на новій посаді Йозеф постійно снував нові і нові плани; ось як зараз, йдучи сходами до хлопчачого класу на третьому поверсі, де був урок чеської. Від самого початку своєї місії він зосередився на впровадженні нової дисципліни для учнів та колективу вчителів, і, на його подив, уже були помітні перші результати. Він, звичайно, сумнівався в тому, що вчителі послухалися його настанови починати кожен урок нацистським вітанням, але потім він помітив страх у очах – особливо старших – членів колективу і подумав, що інформація про це раніше чи пізніше все одно дістанеться до нього, і тоді він можливих бунтарів запросить до директорської, щоб спитати, чи мають вони щось проти Адольфа Гітлера…
У коридорі на третьому поверсі він постукав тростиною по підлозі: тюки-тюк, тюки-тюк, тюки-тюк… Йому здалося, що цей імпровізований ритм чимось схожий на негритянську музику, і він улесливо посміхнувся. Зупинився біля дверей, з-за яких лунала какофонія дитячих голосів, кілька секунд потримав руку на ручці дверей, а потім швидко відчинив і увійшов досередини. Шум відразу припинився, а хлопці підскочили зі стільців. Йозеф підійшов до дошки, повернувся на 90 градусів, виструнчився обличчям до класу і викинув праву року нагору.
– Heil Hitler! – прокричав він.– Heil Hitler!
Йозеф із задоволенням почув багатоголосе відлуння і ліс піднятих хлопчачих рук. Він насолоджувався цією дивовижною миттю, коли всі вони – він, директор, і його учні – застиглі у жесті симбіозу між сьогодні і завтра. Але це не могло тривати вічно. Він опустив руку, розслабив тіло, і хлопці із голосним скрипом стільців по паркету усілися за парти.
Йозеф, все ще стоячи, сказав:
– Перш ніж перейти до теми уроку, поговоримо про ситуацію на східному фронті. Хто хоче почати?
Він роззирнувся класом, у якому панувала могильна тиша, очі у всіх були опущені, неначе за молитви. Однак ніхто не молився, хоча, може, й так, але тільки за те, щоб його, не дай, Боже, не викликав директор. Вони неначе забули про той час, коли всі – хіба що без тих найбільших тюхтіїв – грали у парку в Нусле у солдатів.
– Лудеку, – звернувся Йозеф до найкращого учня за першою партою, який розчарував його, бо – як і всі – втупився у парту.
Хлопець піднявся і затуркотів; радше за все, він знав, що його викличуть, бо говорив швидко і не затинався.
– Країни Осі під керівництвом героїчного вермахту успішно наступають під Сталінградом. Тільки за останній тиждень було вбито 778 російських вояків і пошкоджено 53 танки. Завдяки одночасному руху німецьких військ із півдня та заходу росіяни опиняються в пастці і починають панікувати.
Йозеф стиснув руки у кулаки і показав, як саме закривається ця пастка. Потім, махнувши рукою, вказав учневі, що той може сісти, і продовжив:
– Дякуємо Лудеку за короткий опис ситуації на полі бою. Його дані дуже точні, неначе він щойно повернувся з фронту. Зверніть увагу, наскільки це символічно: надії Сталіна на власний порятунок загинуть у місті, що носить його ім’я! А ви, хлопці, добре собі запам’ятайте, що перемога Третього рейху над Росією буде і вашою перемогою. Чому?
Замість лісу піднятих рук, він знову побачив хлопців, що невинно опускали очі до землі, тож він відповів собі сам:
– Тому що наше майбутнє тісно пов’язане з майбутнім німецького народу!
У тиші, що панувала в класі, було б чути, як падає булавка, хлопці здавалися втомленими і сумними. «Десь так виглядають і російські військові, що відступають під Сталінградом», – подумав Йозеф і наказав учням відкрити підручник чеської мови на сторінці сорок п’ять.
5
Від входу до шкільного вестибюлю Йозеф попрямував до стінгазети, яку він тиждень тому наказав розмістити біля сходів. Вона показувала ситуацію на східному фронті. На схематичному плані битв були чорні стрілки наступу вермахту, прикріплені так, щоб після подальшого просування військ їх можна було легко посунути вперед.
За кілька кроків стояв найкращий учень Лудек із ще одним учнем, і вони про щось жваво дискутували. Раптом обидва замовкли і застигли, ніби вони побачили з’явлення Пречистої діви в Лурді.
Їхня незвична поведінка так вразила Йозефа, що він забув про своє початкове бажання перевірити новини з фронту, пройшов повз стінгазету, а потім минув і хлопців, навіть не відповівши на їхнє привітання, і вирушив сходами, розмірковуючи над явищем, на яке він сьогодні вже не вперше звернув увагу: будь-коли, щойно він наближався у шкільній будові чи поблизу неї до групи школярів, в той же момент замовкали всі розмови. Спочатку він вважав це виявом поваги і ставився до цього досить честолюбно. Але потім прийшов сумнів: чи не розмовляють ці молоді люди про нього? А якщо так, то що вони говорять? Він не знав відповіді на це питання.
Йозеф піднявся на третій поверх і зупинився на краю коридору, втупивши погляд у пожовтілу шкільну стіну. Він подумав, що щойно повівся, як боягуз, коли відступив перед двома шмаркачами з третього класу гімназії. Неначе він у паніці втік із поля бою, де у нього була велика кількісна перевага над суперником. Йому здалося, що для того, аби зберегти самоповагу, потрібно повернутися туди і все виправити. Не вагаючись, він обернувся на каблуках і рішуче пішов назад на перший поверх.
– І він дав мені ляпаса! – Лудек продовжив розповідати, коли ноги директора зникли на сходах.
Однокласник серйозно покивав головою, неначе хотів сказати: «Ось тобі, на що заслуговуєш».
– Уяви собі, мій власний брат! Що із ним сталося? Ніби я винен у тому, що мені тут доводиться зігувати.– Не треба було йому про це розповідати. Хто не тут, той цього не зрозуміє, – продовжив однокласник. – У них у школі не зігують, це я точно знаю. Нам це доводиться розгрібати…– Інші такого не роблять, це мені і брат казав. Ми ж не в рейху, щоб у школах зігувати. Він сказав, що якщо я брешу, то хай мені язик відсохне. А якщо я не триндикаю і справді в класі разом із усіма зигую, то це наша спільна відповідальність, і хай мені тоді відсохне рука. І вдарив мене двічі, наче так і треба, з кожного боку по разу.– А ти що на те?– А що я мав, по-твоєму, відповсти? – закричав Лудек. – Брат старший на п’ять років, працює на фабриці, сильний, наче бик… Я спитав його, чи він не здурів, а він сказав, що якщо хтось тут здурів, то це я, і що я мав би радіти, бо за всі ті сотні арештованих і страчених чехів ці два ляпаси – це наче батьківська ласка.– Шкода, що твій брат – такий тупий, – сказав однокласник. – Мої батьки добре знають, що тут у нас відбувається, і їм би й на думку не спало у чомусь мене звинувачувати. Тато казав, що хоче мене записати до іншої школи, але таку заяву потрібно чимось пояснити. Зараз мені до школи двісті метрів, тож на велику відстань у моєму разі послатися не можна… А те, що тут керує божевільний нацик, написати в заяві не можна…– Я знаю, – погодився Лудек, – у всьому винен…
Однокласник помітив дерев’яну тростину, яка разом із чорним напівчеревиком показалася нагорі сходів, торкнувся плеча Лудека і обережно прошепотів:
– Ціпок!
За кілька секунд директор вже стояв просто навпроти них і кричав своїм верескливим голосом:
– Чого ви тут повитріщалися, хлопці! Якби ж хоча б роздивлялися стінгазету… – він махнув рукою на дошку, що висіла на стіні. – Але ви просто так витріщаєтесь, а невдовзі вже й урок. Лудеку, чому ти ще не в себе в класі? І ти теж? – звернувся він до учня, імені якого не знав.
Хлопці мовчки попрямували до сходів. Тільки коли вестибюль спорожнів, Йозеф зміг підійти до стінгазети, яку він так щасливо вигадав. Він із любов’ю дивився на план бойових дій із чорними стрілками, що позначали рухи вермахту. Він довго розглядав мапу, просто-таки витріщився на неї і не міг відірватися… Задоволений вираз змінився на похмурий.
– Якось дивно, – тихо пробубонів він у бороду, неспокійно крутячи головою. – Справді, дуже дивно. Неначе стрілочки від останнього разу хтось посунув на кілька сантиметрів назад…
З чеської переклала: Ірина Забіяка. Редактура: Оксана Думанська.
Публікацію та переклад уривків здійснено у рамках фестивалю Місяць авторських читань 2020 онлайн, що відбудеться з 1 до 31 липня 2020 року за підтримки Українського культурного фонду. Почесний гість МАЧ 2020 – Угорщина. Дивитися трансляції авторських читань Немета Ґабора та інших авторів можна на сторінці фестивалю у Facebook.
-1