Ґеорґі Ґосподинов «Усі наші тіла» (уривки)
Дата: 16 Січня 2020 | Категорія: «Проза» | Перегляди: 8340 | Коментарів: 0
Автор_ка: Остап Сливинський (Всі публікації) | Зображення: Max D. Photography, unsplash.com
Ґеорґі Ґосподинов (Георги Господинов) – болгарський поет, прозаїк, літературознавець, драматург. Автор п’яти поетичних збірок та восьми книг прози, серед яких «Природний роман» (1999, український переклад – 2012), роман «Фізика туги» (2012), збірки оповідань «Та інші історії» (2001), «І все стало місяцем» (2013), книга есеїстики «Невидимі кризи» (2012). Творив і співтворив графічні романи й кіносценарії, літературні містифікації та антології. Лауреат багатьох болгарських і міжнародних нагород, зокрема, літературної премії Центральної Європи «Ангелус» (2019). Проза і поезія Ґосподинова перекладені понад 20-ма мовами, а його «Природний роман» вважають найвідомішим у світі болгарським літературним текстом, створеним після 1989 року. Збірка «надкороткої прози» «Усі наші тіла» (2018) – найновіша на сьогодні книжка Ґеорґі Ґосподинова.
Чищення яблука
Є дії, які оживлюють минуле. Ось я чищу яблуко кишеньковим ножиком (колись його називали «цизориком»), спостерігаю, як спіраллю закручується шкірочка, витираю яблучний сік із леза. Моя рука пригадує руку батька, а та – руку діда. Не я пам’ятаю, а моя рука. Не я, а дід мій ріже яблуко. І всі втрьох пережовуємо з насолодою.
Страх коректорки перед помилкою
Так, смерть – страшна, але історія не про те. І професор боїться смерті, і продавець яблук, і таксист. Найбільший жах коректорки полягає в тому, що в її власному некролозі зроблять прикру помилку. І вона не зможе її виправити. Вона, яка ціле життя виправляла чужі помилки. Таке вона собі думає, лежачи в темряві і перебираючи подумки всі можливі огріхи в тексті. Пропущене тире у фразі «Життя – лише мить…». Відсутні апострофи в реченні «Ми завжди пам’ятатимемо людину, яка щедро ділилася любов’ю й теплом». «І» замість «ї» у «твої близькі». А найгірше: «ш» замість «щ» у слові «прощай». Останнє жахає її найбільше, її серце починає скажено битися, і…
«Прощай, прощай…» – то були її останні слова. Це знов і знов повторює її чоловік, замовляючи через день некролог:
Життя лише мить… Ми завжди памятатимемо людину, яка щедро ділилася любовю й теплом. Твоі близькі. Прошай.
Короткі миті слави
Був собі один чоловік, який страшенно хотів стати відомим. Насправді йому йшлося лише про одне: щоб лунало його ім’я. Але всі місця в залі слави були вже зайняті, а чоловікові завернуло на шістдесят. І тоді він знайшов порятунок: аеропорти. Завжди, коли йому доводилося кудись подорожувати по роботі, він до останньої миті сидів десь у кутку, аж доки гучномовці по всьому терміналу не починали оголошувати: «Пасажир Христо Дімітров Христов, будь ласка, терміново пройдіть до виходу номер п’ять…». Строгий красивий жіночий голос, який ніс його ім’я крізь різномовну юрбу подорожан. І ще раз, англійською: «Please, passenger Hristo Dimitrov Hristov…».
Лише тоді Христо Дімітров Христов вставав зі свого місця, широко всміхався кожному зустрічному, кивав пасажирам, наче даючи їм зрозуміти: ось я, це моє ім’я лунає з гучномовців, дякую…
Колекціоную неможливі історії
Як от:
Історія хмар ХІІ століття,
Історія бажання бути деінде,
Історія мух, народжених у 1968 році (і того ж року померлих),
Історія туги о шостій вечора,
Історія неможливих історій.
Ясна річ, моя колекція – порожня. Інакше й бути не може.
Небесне
Одного дня хмари над селом були такими красивими, що люди мимоволі на них задивилися. Вперше в житті вони глянули на них просто так, а не «дощитиме чи ні». Розглядали їх без причини, через їхню красу. Досі такого не траплялося: хмара собі – то й хмара, чого на неї дивитися. А тепер сиділи, витягнувши шиї, і не могли відвести погляд. Робота стояла недоробленою. Корови хитали головами, віслюк ворушив вухами – всі були здивовані несподіваним перепочинком. Минула година, дві. А на небі – диво. Що довше вони дивилися, то чудніших обрисів набували хмари. Ось там, угорі – тонка Марія, ось – дядько Ванчо Красунчик, ось учитель, ось сільський голова, ось доньки Лісничого, а ось і ти, треба ж! А оце – точно я.
Як викапані, навіть трохи красивіші, бо небесні.
Ось вулички, площа, трохи збоку – школа. Все достеменне, наче відображене в дзеркалі. Жива картина.
Боже, це ж тепер цілий світ нас бачить, подумали собі люди і збентежилися від цього більше, ніж зраділи. Так воно тут є: незручно бути красивим.
Ті, що внизу, дивилися й не ворушилися, ті, що вгорі, дивилися і не падали. Зненацька повіяв легкий вітерець. Хмари зрушили з місця, картина ожила. І всі бачили, як красуня Нада Карапачова покинула свого чоловіка й зійшлася з дядьком Ванчо Красунчиком, а наймолодша донька Лісничого схопила валізку й помчала до міста. І все, про що на землі лише шепотілися і мріяли, вгорі здійснювалося в усіх на очах. Здійснення небесне…
Елементарна граматика щастя
Ви помічали, що в підручниках іноземних мов, особливо тих, що призначені для початківців, усі герої – щасливі, сім’ї – дружні, вечори – затишні й спокійні: батько читає газету, мати прасує, молодший брат будує щось із кубиків на підлозі, старший готує домашнє завдання, телевізор працює, бабуся плете шкарпетки, кішка бавиться клубочком, а про дідуся я вже й забув… Повна ідилія. Неначе щастя є граматично найпростішим. Воно завжди – в теперішньому часі.
Хеле, яка хотіла стати рукавицею
Для цього є принаймні три явні причини:
– рукавиці завжди потрібні,
– вони барвисті,
– якщо ти рукавиця, то грієш кохану людину.
І одна прихована причина:
– згодом півроку відпочиваєш.
Навіть від коханої людини, додаю я, а Хеле сміється.
Туман
Незліченні стада туману цього ранку обліпили пагорб. Видніється лише монастирська дзвіниця, яка витягує шию, ніби щойно вилуплене курча. Звідкись ізнизу долинає дзеленчання дзвоників. Коли сонце розганяє туман, дзвоники віднаходять шиї й тіла корів.
Молоко
У дворі монастиря є корівник. Надвечір, коли корови повертаються, з корівника чути радіо. В кепську погоду, коли корови не виходять, радіо грає цілий день. Переважно місцева й класична музика. Люди вірять, що це добре впливає на корів, або, кажучи людською мовою, зростають надої. О кожній рівній годині по радіо передають новини. Корови замовкають і разом із сіном пережовують головні події дня. Майже щодня я купую там молоко: воно щойно видоєне, ще тепле й густе. Але вже кілька днів не ходжу. По радіо передають жахливі новини.
Старий і яблуко
(хроніка anno domini 1996)
Сьогодні, стоячи на задньому балконі, я побачив дещо цікаве. У мертвій точці пополудня (я завжди казав, що пообіддя – то глибока ніч дня) повільно, зі скрипом відчинилося вікно в сусідньому багатоквартирному будинку. І звідти несміливо вистромився якийсь дивний пристрій: палиця, до одного кінця якої дротом був примотаний металевий кухоль. Такий, яким черпають воду у ванній або підігрівають каву. Хто тримав палицю, видно не було. Інструмент поволі наближався до яблуні, яка невідомо звідки взялася тут, посеред житлового масиву. Щороку вона родила жменю дрібних кислих яблук. Невдовзі з вікна все-таки висунулася стареча чоловіча рука – дерево було не так уже близько. Старий підставляв кухоль під яблуко і посмикував ним, намагаючись захопити плід знизу, ніби ловив метелик сачком. Але яблуня не піддавалася. Вона була напівдикою, жилавою, призвичаєною до вітрів та ідіотів у цьому окраїнному кварталі. Рука старого втомилася, палиця почала тремтіти. Проте він так і не вистромив голову, не вихилився з вікна, хоч це значно збільшило б його шанси. Йому було явно соромно, що він дійшов до необхідності крадькома боротися з яблунею-дичкою. Цей сором робив двобій ще драматичнішим. Нарешті старому таки вдалося здолати вперте дерево, і палиця, тремтячи, повернулася назад у вікно. Я був єдиним свідком цієї битви і вирішив її записати.
Пізнє літо 1996 року, пообіддя, Болгарія.
Газета
Одного пополудня, поки я намагався заснути, моя донька (п’ятирічна) прочитала своє перше зв’язне речення. Вона повільно, по складах розбирала заголовок газетної передовиці, перш ніж я встиг вирвати газету у неї з рук:
Де-пу-тат на-звав ди-пло-ма-та кре-ти-ном.
– Тату, а що таке дипломат? – запитала вона.
Ангел непрочитаних книг
Десь є (я бачу їх, укладені стосом) усі книги, яких я не прочитаю. Ця вежа сягає хмар, а на самій верхівці сидить Ангел непрочитаних книг і баламкає ногами.
Деякі з цих книжок ще навіть не написані. Вавилонська вежа непрочитаного росте з дня на день і дедалі більше вражає.
Часом мені здається, що Бога можна осягнути через незнання.
Переклад з болгарської Остапа Сливинського