Ґеорґі Ґосподинов «Старий і море»
Дата: 03 Квітня 2018 | Категорія: «Проза» | Перегляди: 3801 | Коментарів: 0
Автор_ка: Остап Сливинський (Всі публікації) | Зображення: pxhere.com
Ґеорґі Ґосподинов (Георги Господинов) – болгарський поет, прозаїк, публіцист, драматург, редактор. Автор п’яти поетичних збірок та стількох же книг прози, серед яких «Природний роман» (1999, український переклад – 2012), роман «Фізика туги» (2012), збірки оповідань «Та інші історії» (2001), «Невидимі кризи» (2013), «І все стало місяцем» (2013). Творив і співтворив графічні романи й кіносценарії, літературні містифікації та антології. Лауреат багатьох болгарських і міжнародних нагород. Проза і поезія Ґосподинова перекладені понад 20-ма мовами, а його «Природний роман» вважають найвідомішим у світі болгарським літературним текстом, створеним після 1989 року. Оповідання «Старий і море» походить зі збірки «І все стало місяцем» (2013).
Старий і море
Вже на самому початку мушу сказати, що в цій історії море не з’являється взагалі. Так само, як і риба завдовжки вісімнадцять футів. Тим більше, що я ніколи не був бозна-яким фанатом Гемінґвея. Здається все ж, що Гемінґвеєві пасувало би бути оповідачем цієї історії. Треба зазначити, що вона – цілком правдива і доволі свіжа, хай навіть усі продавці історій, включно з шахраями і перекупниками, саме так нахвалюють свій товар. Що ж, почнемо.
Був собі один старий, жив у своєму будинку в селі, і ось уже спливав вісімдесят четвертий день, відколи він уперся, що не продасть будинок, доки живий. Донька, що переїхала жити до міста, знайшла фірму, фірма знайшла покупців, покупцями були англійці, гроші пропонували пристойні; крутилися довкола й інші охочі. Будинок був у гарному місці, на пагорбі, з видом на гори і просторим подвір’ям. Але сама будівля вже потроху здавала позиції, потребувала солідного ремонту, треба було перекрити дах і замінити деякі крокви. Старий, проте, не мав сил ремонтувати будинок сам, а найняти когось бракувало грошей. Наближалася осінь, і після першого ж дощу в одному з кутів розповзлася вогка пляма.
«Не дочекаєтеся, – сказав собі старий. – Ось, продам дещо, призбираю трохи грошей і полагоджу». Відсилав ні з чим сільського голову, який що два дні до нього заходив, аби перевірити, чи норов старого часом не вгамувався. Кілька разів виростав на порозі разом з англійцями, але старий щоразу відрізав сухо й категорично. «Чужу армію привів, га, Петирчо (так звався голова)? Е-е, мене не злякаєте. Скажи цим людям, хай собі шукають будинок деінде, тут їм нема чого робити». Голова додав, що люди дають добрі гроші, і назвав таку суму, якої старий у житті не бачив. «Місце їм сподобалося, – пояснював голова. – Будинок знесуть, та він і сам розвалиться, так що бери гроші і їдь до доньки, доки вони не передумали». «Будинок не мій, – відповідав старий. – Батько мій його будував, а в батька я вже не запитаю». Далі повертався спиною й зникав між високих трав занедбаного подвір’я. «Не дочекаєтеся», – повторював собі подумки і чудувався англійцям, які так легко покидають свої батьківські доми й окуповують чужі. Та ж у цьому домі жили інші люди, хіба ні? Живих ти ще можеш вигнати, живу людину легко довкола пальця обкрутити, а от із мертвими що зробиш? Як їх виженеш? Отак дивувався старий.
Дощі ставали дедалі затяжнішими, волога просочила цілий кут і всю північну стіну, гроші танули на очах. І тоді, на вісімдесят п’ятий день, старий вирішив продати, що можливо, з меблів і домашнього начиння, аби рятувати будинок. Десь роздобув шмат картону, примотав його дротом до хвіртки і написав великими літерами: «Продається», а нижче дрібнішими: «телевізор».
Повернувся до хати і вимкнув телевізор. «Треба відвикати від нього», – подумав собі. Але ніхто не захотів купити телевізор ні наступного дня, ні ще через день. «Гаразд, – сказав собі старий і оглянув кімнату. – Треба ще щось продати». Зупинився на обідньому столі: надто велика розкіш для самотньої людини. Взяв ручку і дописав на картонці: «і міцний дерев’яний стіл з двома стільцями».
Відтоді перестав їсти за столом. Його виставлено на продаж, треба звикати. Присідав на ліжко і їв швиденько на колінах, що було. Можна, як виявилося, обходитися й без столу. Протягом наступних днів охочих купити стіл не знайшлося. У людей були столи. Тоді настала черга ліжка. То було старе залізне ліжко з міцними пружинами і мальованим узголів’ям. «Кожен би хотів таке ліжко», – сказав собі старий. Взяв ручку і дописав на картонці: «і залізне ліжко з мальованим узголів’ям із лебедями».
Написав це, і коли зайшов до кімнати, ліжко для нього більше не існувало, як перед тим стіл, два стільці й телевізор. «Звикну, – сказав собі старий, – я ж усе одно сплю, як горобчик». Зсунув матрац на підлогу, загорнувся в кожух і цілий вечір лежав так, не склепивши очей. Ніхто не купив ліжка з лебедями.
«Добре, – сказав старий. – Не хочете столу, не хочете ліжка… Чого ж ви хочете? І вирішив розпрощатися з буфетом. Буфет був найціннішою річчю в домі – з міцного горіхового дерева, різьблений. Подарунок від кумів на весілля. В нижньому лівому кутку було написано: «На згадку, 1937 р.». Старий повиймав звідти речі, які громадив роками, – поточене молями ганчір’я, тарілки, ложки. Поскладав у кутку. Потім видобув комплект одягу – нову сорочку й жилетку, приготовані для його останньої дороги; так робили в цих краях. Вийшов надвір, довго сякався в носовика, і лише посмикування плечей зраджувало, що він плаче. Потім узяв ручку і дописав на картонці: «і горіховий буфет, хай мене Бог простить».
Ніхто не захотів горіхового буфета. Через кілька днів старий зважився на останній відчайдушний крок. Іншого виходу в нього не було, він не мав більше чого запропонувати. Добре вичистив піч від попелу, напуцував плиту і димар, узяв ручку, вийшов надвір і на вже геть тісному чистому шматку картону написав: «і піч з 2 кубиками дров». Трохи подумав і додав унизу карячкуватими літерами: «більше нічого не маю».
Так минув іще тиждень. Старий їв на колінах, сидячи на підлозі, телевізора не вмикав, на буфет навіть не дивився, ввечері лягав спати на дошках, а вранці йому було дедалі важче впоратися зі своїм закостенілим старечим тілом. У печі більше не палив.
У листопаді потік охочих купити будинки різко зменшився, англійці повернулися у свої фортеці, а якогось дня сільський голова, проходячи повз дім старого, прочитав на шматку картону:
«Продається телевізор, і міцний дерев’яний стіл з двома стільцями, і залізне ліжко з мальованим узголів'ям із лебедями, і горіховий буфет, хай мене Бог простить, і піч з 2 кубиками дров, більше нічого не маю».
І в ту ж мить кинувся до дверей.
Переклад з болгарської – Остап Сливинський