Валерія Сергєєва — поетка, редакторка. З 2019 р. вивчає українську філологію в Національному університеті «Києво-Могилянська академія». Переможниця конкурсу «Стань письменником» у номінації «Поезія» (2019), лавреатка ІV ступеня літературного конкурсу видавництва «Смолоскип» (2021), переможниця конкурсу «Кримський інжир» у номінації «Поезія про Крим українською мовою» (2022). Більше текстів читати тут.

Розкажи, чий голос ві́зьмеш з собою на маленький ковчег любові,

як тоді на Різдво, коли першим фотоапаратом 

востаннє сфотографувала усі покоління сім’ї.

Не журися, журавко, – проказує бабця 

і б’є тебе між лопатки із милосердям судді,

щоб трималась струною і в розстрільнім вертепі тримала колядку,

як маніфест футуристів, як першу літеру в новому законі,

як віру усіх кірасирів, що лід під цим обладунком неодмінно не трісне,

що бите скло веселкових калейдоскопів не шкодить дитячому зору,

що всі колись прочитають подряпини на столі 

під світлом жарівок чи свічки з гуцульської трійці

і їстимуть хліб у хаті вишневій з мальованими лебедем і лебідкою –

вглядівши яких, серце твоє зіщулиться, як устриця від лимону,

і заспіває лебедину думу кришталевих пугарців, 

неначе у домі, де добре гуляють,

кладучи дерев’яну дощечку на три маленькі ослінчики.

Будь дароносицею, – впадає у річ ще один голос з-під срібних замків, –

не будь перекинчиком,

не забудь на ковчезі любові відшукати місце і для власної пісні.

Історії прийнято лишать чайові: 

дужики із чорницею, кілька лусок-монет 

із вилазки чорного археолога, 

бездіяльність пальців піаніста в грудневі морози. 

Серед усіх одалісок в сералі  

і новонароджених цуценят у під’їзній коробці 

вона вибрала нас, перевісила через плече, 

як ковзани на шнурівці, і принесла до вогню. 

Глосолалія в льолі, наїв невідворотного вибору – 

вирізає лікар камінь глупоти 

з чола птахів-гамаюнів, змушує зазубрити 

статті «Життя» і «Смерть» з енциклопедичного словника, 

і жовтіє на вишневому зрізі софія замість смоли – 

по одній краплині на кожну голову, 

щоб закріпити вінці і щопту гарячого попелу, 

обертаючи смертність весною –

на мить, але і від цього вдячно.

Зворушившись, вибухає склад зі снігоснарядами, 

замітаючи слід і скорботний подзвін по тих, 

хто не здолав переправу,

кого не взяли на плече.

Чеський бісер сорочки означує родимки,

маленькі чорні очиці на животі, 

лінії межи якими єднаються 

в оборонну гранату рубча́сту.

Колись сказала б, що схожа на 

горщик під верещаку, 

обмотаний дротом, 

чи опівдні наспаний рубчик 

від звіробою і полину.

Та тепер вже немає сумнівів: 

в животті вибуховий тротил.

Б’ють сорочки об каміння пралі,

вчаться, як правильно розбиватися.

Надусана хата літує.

Біла, як каша молошна, 

парка, як земля по зливі.

Скільки людей тяглося до тебе,

як валки чумацькі із Криму,

як вихори куряви із дикого Сходу.

На противагу 

стравоходам у хмарочосах

сміялася глиняно:

«Я бліндаж, але я і хатина».

Терпеливо пояснювала,

як перетворювать воду технічну

на ряхтіння живого срібла,

аби не вчили українську

за надгробними каменями.

І, спорожнівши, 

сама стала 

таким надгрібком.

той ким лякають дітей

викачує наші лона 

чи не зблисне бойовий ріг

що скличе лицарство ватри

той що відає таємниці

не знає що линóвище а не плоть

торкає райцем

глиняний коник є

та звук вже не тут

буде погоня залізнозубих

буде пастка

і роздирання на шмаття

але в гінекеї відчують

усе було недаремно