Юлія Голюк - авторка текстів, редакторка, комунікаційниця, майстриня самвидаву. живу і досліджую життя. роблю зіни: сто\лиці, світлотінь, це і є воно (більше робіт тут). родом із села великі дедеркали. вишиваю собі сорочку, веду щоденник. читаю. співаю. люблю народне наївне мистецтво.

там

де 

шелест очерету

з'єднується

із шурхотінням крил 

так

що їх вже не роз'єднати —

там 

починається моя мова

там

я живу.

вона каже так було завжди

не знали йшли навпомацки

каже треба вміти сховатися

в житті пригодиться

я тулюся глибше в шибку і стараюся загуснути

стараюся зібрати себе з того шо є

шо лишилося то

спирається на найпростіші спогади:

дим від згораного листя

ведуть за руку додому

я придумую як іти в ритм

йду з заплющеними очима

розплющую очі в великій кімнаті садочка

о. грає на баяні

всі співають

вона каже сміються бо ти краща

я може багато чого робила не так

але мені було добре

просто добре

я сідаю на ровер і починаю крутити

педалі починаю повторювати солодке

завжди радий тебе бачити 

ти чуєш свій голос він сильний

двадцять такий безтурботний вік

вона має талант вона вміє

я повертаюся бо ззаду за нами йде смерть

якщо м'яч стукатиме неритмічно вона нас зловить

я затримую дихання шоб мене не забрали

і видихаю на дні басейну

тато витягує за плечі наверх

ти красива

вона каже зосталася я сиротою

каже не можу вже того всього

але якось буде

як там погода як настрій

я намагаюся довше дивитись всім в очі

стискаю себе паском до нудоти в ліжку

знову сьогодні поїла

чому вони здерли моє лице на спільній фотці в класі

чому тебе бісять мої сльози

чому він хапає мене за руку

я дочитую розділ про ідентичність 

в автобусі на делятин жінка 

каже шось про церкви

я злітаю з ровера в сухі камінці збігаються люди

вона миє посуд і посміхається

ти мабуть не знаєш

мабуть..

проте

тіло знає більше

його пам’ять точна

безумовна

нічого не мало б нагадувати мені про..

але зі мною говорять вулиці

зі мною говорять погляди

говорити ні (ні, ні)

кров навчила прабабця

що відмовилася від сина

перед кгбістами

аби родину не вигнали до сибіру

і його тіло лежало в центрі села

на рідній землі

і по-троху в неї вростало

ставало нічим

моя шкіра вміє

берегти невидиме

її навчив прадід-бандерівець

якого розстріляли

тепер ніхто не знає

де б’ється його серце поховане

з якими братами

де могила його любови

мої очі навчилися плакати

разом із очима тих хто втратив свій дім

і тужить за ним

хто не знав свого дому ніколи

й ходить одірваним

і тужить за незнанням своїм і молиться

ми збиралися за столом я не любила їсти недомашню їжу

я пам’ятала що кожен дім мав свій запах

і високі ліжка і подушки одна на одній і дивно поставлене дзеркало

і колись же ж тост дай бо на другий рік дождати для когось не справдився

і всі ці жінки за столом регочуть і чому в нас немає братів немає чоловіків лише великий гурт жінок і всі такі..

і так чому ти...гм.. чом

в родині були й червоноармійці і самогубці а хтось говорив з деревами комусь відповідали вони? комусь?..

треба не так багато щоб почути голоси

пірнути в воду

квіти й кістки

квіти з кісток

кістки-квіти

квіти й..

вони неперевершені і голодні. 

в одного голос старого сухого дерева. я вибрала любити 

таке не страшно люди співають про таке

вже давно

жити зі своїм болем, танцювати з ним, постелити йому коло себе

і розказати. правда сама як ніч і 

я скочуюся нею в дику високу траву де 

все таке димне і сміється

 я так люблю як люди разом мовчать у селі

такі голодні до шкіри

 вони є довго йдуть за мною вже навіть без страху 

шо я їх бачу

з реготом забігаю в темряву вологого лісу 

— невже вам хочеться вмерти від моїх рук? 

голос розходиться з вітром

їхня кров починає бродити від передчуття дотику

людям так тяжко

людям так добре

я сміюся до них

і ніч загустає ніби намула в ставку попробуй зайди

сьогодні мене сповільнила дитина попереду на тротуарі

про що ви думаєте в вільний від думок про війну час?

думаю що думаю про війну занадто мало

це навіть не думки це просто прогулянка вигорілим полем

без планів на тривожний рюкзак

я так люблю життя мабуть піду доброволицею якщо буде повномасштабний наступ

не можу говорити без нудоти

я люблю повторювати слова як мантри

бо мене заспокоює моя мова

я говорю і думаю так багато щоб заколисати себе нею

я ходжу нею як вигорілим полем бо вона – моя земля що на мене чекає

і прийме моє тіло яким би воно не було

сьогодні мене сповільнила дитина на тротуарі

поки я думала про війну

сьогодні мене сповільнила дитина

чи стане мене на те щоб піти в доброволиці

з ким говоритиме земля якщо ми всі загинемо

чому злих людей не карають дерева

я люблю повторювати слова як мантри

бо мене заспокоює моя мова