Марічка Сташко «зовсім тихий зву» | Публікації | Litcentr
30 Листопада 2022, 03:16 | Реєстрація | Вхід

Марічка Сташко «зовсім тихий зву»

Дата публікації: 21 Листопада 2022 о 17:07 | Категорія: «Поезія» | Перегляди: 291 | Коментарів: 0
Автор_ка: Марічка Сташко (Всі публікації)| Редактор_ка: Антон Полунін | Зображення: Марічка Сташко


Марічка Сташко — поетка, режисерка. Народилася в Івано-Франківську. Навчалася у Київському національному університеті театру, кіно та телебачення. Фіналістка конкурсів відеопоезії «Видимість» та «До слова: витіснене покоління» від CYCLOP. Вірші публікувалися в поетичному щомісячнику «Листок», журналі «Парадигма» та арт-дайджесті «Солонеба».
Перекладає з англійської, зокрема вірші Сільвії Плат.




/
зовсім
тихий зву
[к]
серед далекого попелястого ландшафту 
що тримає у своїй пам'яті
великий ліс

писк у вухах 
ніби від спалаху
виблискує лезом у темряві
кожногоразу як
стає тихо

кімната розширюється І наче набрякає
до іншого кінця не дійти
щось не дає

чи то страх
чи дерева між будинком і дорогою



/
двері
затікають досередини
проступають
наче
вимкне-
не світло

стихлих обіймів
тісне мовчання
як
пауза посеред музичної фрази
/безмірно прекрасної/
терпне
потім
довго поволі відходить
І
стискається
знову



/
умоїй.поштовій скринці стався вибух
той де влучило у житловий будинок
зменшена до листа
копія
розкололася
на друзки
від далекого звуку
залишок будівлі пульсує у грудях
новий роз'ятрений орган
стиснутий
у власних обіймах



/
дрібні шви
біля коренів чужих гір
завершуються виром будинків 
у небі над Поштовою площею
покриваючи 
тонкими червоними лініями 
всю відстань від зап'ястя 

[почерез зиму]



додому.

бачать не очі
бачить передчуття осілості 
у далекому тихому  містечку
де у спалахах на небі 
вчуваються спогади зі свого-ніби-чужого дитинства 

ми біжимо
і затуляємо собою
Горизонт



/
досить лише підвести погляд
там є усе
що замовкло і нанімо виривається назовні
роз'єднані зерна гранату
сонце
сідаючи
хапається за горизонт

небо
наче церковний дзвін
заповнює простір
звужуючи його до власних кордонів
І
вийшовши з цього звучання
усвідомлюєш себе ніби
щойно



/
пташка
б'ється у скло розкрилено
повертається

світло надто якраве для втомлених очей
кімнатазнову оголена
одягає фіранку як
наречена
ситцева вразливість
позичена у Myro Klochko
такої прекрасної в обіймах
повільно
розвівається
І
завершується разом з вітром


0 коментів

Залишити коментар

avatar