Марина Пономаренко - Поетеса, сценаристка. Народилася 1984 року в с. Григорівка Київської області. Живу в Києві. Закінчила Київський національний університет театру, кіно і ТБ ім. І.К.Карпенка-Карого за спеціальністю «Драматургія кіно і ТБ» (майстерня Богдана Жолдака). 

Фіналістка конкурсу «Кримський інжир-2021» в категорії «Поезія українською мовою». 

Твори публікувалися в журналі «Київ», збірці «Кримського інжиру», «Антології літераторів Київщини», «Українській літературній газеті» та ін. Статті публікувалися на сайтах «Обозреватель», «Наш Київ», «Вікенд у Києві» та інших.

– Дівчатка, учіться триматися за порожнечу, – 

Казала бабця й курила одна за одною сигарети

Бабця нагадувала упиря чи іншу яку нечисть

Бабця була офіційно Галею, всі називали її Гретою

Вона працювала колись канатоходкою в цирку

Вона поводилась так, ніби на неї завжди світили софіти

– Триматися за ніщо, за дулю з маком, за бубликову дірку, –

Казала бабця. – Цього я навчилася в цирку країни совітів.

– Триматися за порожнечу, намацуючи стопою

Опору, болючу й таку тонку, що її ніхто й не бачить

Порожнеча, дівчатка, це те, що залишатиметься з тобою,

Коли решта світу згорить к чертям собачим, –

Бабця видмухувала струмінь задушливого диму

Її губи були нафарбовані яскраво-червоною помадою

Її три онучки були сильними, маленькими і худими –

Якраз такими, щоб ходить під куполом по канату

І зараз дівчатка тримаються, аж пальці зводить судомою

Тримаються, поки їхні життя випалює ворог,

За порожнечу, що залишилась від рідного міста і дому

Тримаються, намацуючи стопою тонку, болючу опору

«Гітлера, Сталіна пережила, і цього переживу, 

Скільки там того діла», —

Баба Христина збирає траву, 

Складає у пазуху, ближче до тіла

Тіло таке, що незручно очам

Дивитися на його вузлуватість

Зимою у хаті її завелось потерча

І, схоже, лишається веснувати

Бабина хата стоїть край села

І люди обходять її стороною

Баба Христина зовсім не зла

Просто може рукою одною

Зарізать свиню, чи скотину яку

І начаклувать урожаю на осінь

Може поглянуть в лице мертвяку

І воскресить, коли дуже попросять

Серце її полином поросло

Воно ще з молодості кострубате

Ворожі солдати, що йшли на село,

Усі спотикалися об її хату

Об малесенькі вікна і дверці

Об горщик із пилом далекої зірки

Плутались у бур'яні її серця,

Билися головами об одвірки

Баба хоронить їх у лісі

І патиком позначає могили

«Треба ж таке, лізуть і лізуть», — 

Лається й миє руки із милом

І не припиняючи тихо бурчати

Баба в вікні запалює свічку

Маленькі, залякані потерчата

Вилазять з могил і тікають на пічку

І баба співає їм колискові

«Люлі-люлі, мої дурненькі

Ніхто за вами не плаче у Пскові

Навіть у неньки серденько не тенька»

І такі потерчата нікчемні, нещасні

Горнуться бабі Христині під бока

Крізь бабину хату тече ріка часу

Повна зірок, темна й глибока

Кобиляча голова 

Стукає в двері – тук-тук-тук:

– Пересади через поріг! Раз-два!

В лівому вусі мунштук

В правому вусі ростуть тютюнові сади

В зубах цигарка

– Пересади! – Кричить. – Пересади!

Пересаджую. 

– Це гарно, –

Каже Кобиляча голова,

Спльовуючи слова 

Крізь зуби, в зуби не заглядай, гляди

Зуби у неї у три ряди

Великі кобилячі зуби

Вона, хоч не дарований, але кінь

– Насип мені супу, –

Каже Кобиляча голова. 

– І м'яса в тарілку кинь

Давай, насипай-наливай,

Неси вареники й паляниці

Я буду їсти, ти будеш дивиться! –

Кричить Кобиляча голова

Я думаю: "Та треба нагодувать, 

Коли таке діло”

Вона наїлась і потім сиділа, 

Посьорбуючи вино із Бордо

І раптом каже голосом Марлона Брандо:

– Я зроблю тобі пропозицію, від якої ти не зможеш відмовитися

Марисю, – каже. – Чуєш, Марись?

Я твоїх ворогів копитом хрясь, 

А потім зубами гризь, –

Кобиляча голова на столі розляглась. –

Такі тепер твої вороги.

Хвалиться: 

– Хтось без голови,

Хтось без руки, хтось без ноги

Руки-ноги літають навколо – лови!

Хочеш побачить? Вистачить духу?

Лізь мені в праве вухо,

Вилазь через ліве вухо

Що дивишся?! – Верещить вона. – Лізь!

Я пролажу крізь вуха і потрапляю в ліс

По лісу валяються кості

– Бачиш, яка короста! –

Лається Кобиляча голова. 

– Через ті кості в'яне трава

І виростають отруйні гриби

Ти кості своїх ворогів загреби

А потім отут замети

Я так подумала, саме ти

Годишся для цих справ, –

Ірже Кобиляча голова,

Виковирюючи рештки страв

З-поміж своїх зубів. 

– Ти пару кісток прихопи собі, - 

Радить Кобиляча голова. – Як сувенір

Бо скажеш кому – то не повірить!

І ми з Кобилячою головою так реготали, аж до сліз

А з нами й увесь ліс

А може й увесь світ

Реготав від болю і злості

І я думала, що це найвеселіша з усіх робіт –

Прибирати ворожі кості

Здається, 

Я знайшла твоє серце

У ньому було все це, 

Про що ти говорив:

Темні двори,

Непевні шляхи,

Старі страхи,

Мертві граки,

І тріщини,

Також було кострище, 

Був дим, він піднімався вище

Ще вище, і ще

Вогонь залило дощем

Дощ був льодяний і протяжним,

Дощ нависав над пляжем,

Знаєш, тим, поблизу аварійного мосту

Серце лежало собі, просто

Забуте,

Загублене

Чи залишене

Була тиша,

Було чути, як воно б'ється 

«Прикольно, – подумала я, –

Як же живеться тобі без серця.

Напевне, це зручно й тихо

Ніщо не болить на вдиху,

Ніщо на видих не падає в п'яти

Напевне, цього не треба боятись

Напевне, це зовсім не боляче,

Просто безсонячно»

Дощ ішов, здається, він був солоним

Серце лягло мені у долоні

Дуже природно й логічно

Я поклала серце в наплічник

Воно лежить тепер між ключами,

Мечами,

Блокнотами,

Бджолиними сотами,

Шовковими хустками,

Білими гусками,

Томами античних трагедій,

Зубом ведмедя,

Фляжкою з віскі, з якої, здається, тече

І купою інших речей,

Які я ношу за спиною

Твоє серце завжди зі мною

Твоє серце

Іноді б'ється

З моїм у такт

І це так, так, так,

Так тепло і так чудово,

Ніби прийти з-під дощу додому,

Висушить ноги, ввімкнути улюблену музику

Тим часом я застібаю на гудзики

Мокрий до нитки одяг

При нагоді

Я поверну тобі серце

З урахуванням останніх тенденцій,

З урахуванням прогнозів погоди,

Мати два серця – занадто затратно й немодно

Зима цього року — наче старі погреби

Темна, похмура, повна вологи й журби

Посеред тої зими розлігся сільський базар 

Там баба Надька хоче купить картуза

Бабі Надьці наснився її дід Іван

Геть молодий, років зо двадцять два

Дід усміхався, сяяло сонце, шуміли гаї

Дід дивився на бабу замріяно, наче вперше побачив її

Дід стояв серед лугу, навколо цвів молочай

Дід сказав: «Надю, моє золоте дівча!

Іди поцілую тебе, іди пригорну

Всеньке життя я кохав тільки тебе одну!»

Раптом насунулись хмари і почалася гроза

Дід забідкався: «Надю, у мене ж нема картуза»

А тоді випав сніг і розсипався по землі

Баба прокинулась.

Баба лежала купою снігу в ранковій імлі 

Над базаром висять насуплені небеса

Тут продається чарзілля і ковбаса

І філософські камені, й квашені огірки

І еліксири, що повернуть молоді роки

Кажуть, можна купити кохання, чисте, наче роса

І ще на базарі можна купить картуза

Картузи продає баба Манька, закутана у хустки

Голос у неї прокурений і хрусткий

Манька говорить: «Надько, віриш мені чи ні

Бачила я Івана твого уві сні

Він стояв серед поля й навколо така благодать

І каже мені — Маню, хочу тебе осюди забрать

І обійняв мене так, як умів лише він один

Надько, хіба ж ти не знала, що він до мене ходив?

То ж про нас все село й увесь хутір гудів

Твій Іван обіцявся по мене прийти через сорок днів»

Баба Манька сміялась, мекаючи, як коза

Баба Надька стояла серед базару, стискаючи картуза 

Уночі падав сніг і загоював рани на тілі землі

Тихо було, як буває під час снігопаду в селі

Люди спали спокійно, як гори, що їх укриває сніг

Баба Надька все думала: «Іване, як же ти міг

Я ж тебе так кохала, що солов'ї прилітали слухать мої пісні

Я ж була така ніжна, як ліс, що прокидається навесні

Я ж була гаряча й безмежна, як поле, що у червні чекає дощу

Якщо Маньку першою забереш — я тобі не прощу»

Баба заснула.

Залишалося сорок днів до кінця цієї зими

Справжнє кохання не помирає. Помираємо тільки ми

Слухай. Ця історія більше про той світ, але й трохи про наш.

Жив собі був поет. Не просто поет, а як водиться, ще й алкаш

Слухав голосно музику, тримав шолудивого пса

Коли напивався, то йшов на балкон і кричав на небеса

Він кричав: 

«Що ти хочеш від мене, навіщо в моїй голові стільки слів?!» 

Сусіди йому викликали під настрій поліцію чи лікарів

Поет мав купу коханок. Здається, було їх чотири чи може п'ять

А ще — поет писав свої вірші, від яких хотілось літать

Ті вірші були такі, знаєш, що їх читаєш — і ніби в кімнату заходить бог

Йому казали: «Чувак, ти геній!» 

Він говорив: «Та пох»

Коли він писав свої вірші, його ніби гризла люта зграя химер

Можливо, від їхніх укусів він і помер 

І ось він стоїть десь на тому світі, навколо — якісь бур'яни

Він думає: «Ну, де ангели, де чорти, де всі вони?

І взагалі, що це таке — це пекло чи все-таки рай?»

Раптом із неба лунає голос. І голос цей каже: «Копай!»

«Де копать?» — Уточнив поет. 

«Ну, звідси копай і по горизонт.

Посадимо бурячки. А то тут виріс якийсь осот»

І поет копає. І жодних віршів, жодних слів і жодних химер

Думає тільки: «Спека яка, капець. Краще би я умер

А, я ж і так умер, і таки я потрапив у пекло за всі гріхи»

Коли він так думає, чути, як зверху хтось каже: «Хм, хи-хи»

А потім надходить вечір, сідає сонце, тьохкають солов'ї

Поет лягає на перекопану землю і так він любить її

Його поливає дощ, теплий і літній, над вухом ніжно шуршить

Поет собі думає: «Це краще за все, що я чув. Це краще за всі вірші

Таки я потрапив у рай! Невже я життя прожив без гріха?»

Коли він так думає, то зверху хтось каже: «Хм, ха-ха!»

І поки поет копає, химери його тихо сплять

І тільки коханки його перечитують вірші. 

Усі чотири коханки. 

Чи може п'ять.

 «То що нам хотів сказати автор?» —

Питає Марія Іванівна і дивиться на портрет Шевченка

Учні мовчать. Тиша дзвенить у повітрі над партами

А Марії Іванівні стає сумно і щемко

Усі у дитинстві мріяли буть космонавтами чи принцесами

Чи ганяти м'яча, чи зніматися у кіно, чи сидіти на касі

І тільки Марія Іванівна мріяла бути частиною літпроцесу

І щоб вірші про неї читали десь так у дев'ятому класі

І щоб ті вірші були напхані синекдохами і гіперболами

І були неодмінно силабо-тонічними

І щоб там її зуби порівнювали із перлами

І її душу — з гарячою південною ніччю

Щоб там ішлося про очі, що світять, мов неонові вивіски

Про тонесенький стан, наче в ікон героїнового шику

Щоб ті вірші хотілось у чорні блокнотики виписать

І читати їх пошепки, і вчителі б за це шикали

Марія Іванівна довго шукала собі поета

Хотіла бути йому літредакторкою і музою

Вона ходила на літвечори, знайомилась в інтернеті

Але їй траплялися нездари і лузери

Вони римували кров із любов'ю, плечі з вечором

І метафори їхні були важкими й потворними

І ще їхні вірші збивалися з ритму, завжди недоречно

І залишалося загадкою — що автор хотів сказать своїм твором?

А зараз Марія Іванівна сидить в учительській, перевіряє диктанти

І від її погляду літери в зошитах стають стрункішими

А вона хотіла б сидіть у барі типу «Бармен-диктату»

І слухати вірші. Спеціально для неї написані вірші

І Марія Іванівна думає: «Боже, я бачу цей світ з морями і горами

І в ньому себе, і все, що я не зробила, і все, чого я не варта

Боже, що ти мав на увазі, коли мене створював?

Що ти хотів мною сказати? Що ти хотів сказати — як автор?»

Якби Пітер Брейгель жив на Троєщині

Прокидався би вранці, снідав би голубцями тещиними

Закусював би маринованим огірком чи кислицею

Виглядав у вікно. Бачив, як на сніг виходять мисливці

Такі вони наїжачені, сонні, збентежені

Ідуть крізь двори, оточені вавилонськими вежами

Ідуть, ніби хресна хода, і впихаються до автобусів

Пітер думає — «Це достойно живопису»

У Пітера в кухні — негуляний пес і гори брудного посуду

Пітер проводить ранкову розмову з господом,

Каже щось типу: 

«Господи, глянь же на мене дурного і передчасно сивого

Ти правда задумав цей світ із житловими масивами?

Із цими бродячими псами і голосними сусідами?

Ти правда задумав людей пустоокими, п'яними, ситими

Ти правда придумав цю їжу, приправлену глутаматом натрію

Господи, хіба не мав би я народитися десь у Фландрії?»

Пітеру знову снився Антверпен і вітряки над болотами

Пітер плакав у сні над нежитим життям і неписаними полотнами

Але зараз п'є чай і не так вже й страшиться прийдешнього

Зрештою, люди приблизно однакові — у Фландрії й на Троєщині

І все ніби окей, лише на стіні, на шпалерах з рожевими айстрами

Красується «Тріумф смерті» пензля невідомого майстра

Сьогодні бачила Ноя

Він заходив у бар

У той, де треш і угар,

Той, що ми обходимо стороною

Вигляд у Ноя не дуже,

Йому все давно байдуже, 

Він став циніком і фаталістом,

Він пив найдешевший віскі,

І я спитала: «Що там потоп?»

І він сказав: «Завтра потоп.

Завтра. Купи-но мені ще сто,

А краще двісті грам віскі.

Нап'юсь до свинячого виску»

І я спитала: «А що ковчег?»

І він сказав: «А що ковчег…

Ставай у чергу.

Хоча, глянь-но мені в обличчя,

Я нікого з собою не кличу».

Ной пив і більше не піднімав очей.

Нема цього разу ковчегу

Межа століть – ніби річка, над нею розбитий міст

Злочини, що входять в історію, відбуваються в центрі міст

Почалися пожежі. До неба летять пісні, прокльони й дими

Початок століття чорний, як лють молодої вдови

Межа століть – ніби глибока подряпина вздовж хребта

Земля перестала бути тривкою, її під ногами хита 

Годинники збились. Хвилинна стрілка замінена на річну

Нам доведеться закінчить двадцяте століття вручну

По селах, де зараз бої, проходить межа століть

Час зупинився на лінії фронту і довго там стоїть

Час доведеться штовхати, бо він злякався і знавіснів

Наступне століття почнемо ми. 

Наші прокльони

Наші пісні