У різні роки членами фестивального журі була низка помітних письменників (без перебільшення, ідеться про справжню еліту сучасної незалежної білоруської літератури!). Серед них – Ольгерд Бахаревич, Адам Глобус, Віктор Жибуль, Людмила Рублевська, Дмитро Строцев, Андрій Хаданович. Перемагали на Фестивалі Микита Воронцов, Ольга Гронська, Стась Карпов, Марія Мартисевич, Тетяна Свєташова та інші, а загалом у фінал виходило 240 авторів із 450 віршами. Зокрема, 2015 року абсолютною тріумфаторкою стала Роксолана Жаркова зі Львова. До речі, у 2021-му вона ввійшла до числа призерів разом з іншими українцями: Вʼячеславом Левицьким і Оленою Степаненко.

Такі факти не є випадковими: за період існування Фесту в ньому взяли участь 22 поети, які пишуть українською мовою. 

Сподіваюсь, українські читачі із цікавістю ознайомляться з кількома віршами своїх співвітчизників, які були відзначені журі, а часто й створені спеціально для нашого заходу.

Власне, хай сама зима нагадує наснажливий поетичний фестиваль!

дотики сонця наскрізні рулади –

сяє мелодія мов олів’є…  

доброго ранку мій снігопаде!

доброго ранку кохання моє!

в світі де паморозь липне до віття

в світі де ми безнадійно чужі

я тебе викликав з того століття

де на розп’ятті точились ножі

так у сюжеті з’явилася жінка

ніби наврочена ніби тонка

ніби принцеса ніби сніжинка

ніби прекрасна ніби така

щоб вимовляти їй – у піднебіння:

сонні молитви тихі слова

і проростати корінням – в коріння

й жити під кригою ніби трава

щоб захотілося бути для неї

голосом вітром криницею – так…

щоб на порозі тремтіли лілеї

і розпорошував зерна вітряк

плутати легко – примари принади

з першої спроби і з другої теж

доброго ранку мій снігопаде!

доброго ранку – не відбереш!

хай собі тихо лягає на шубку

хай собі щось там шепоче і хай

срібла насипле на першу маршрутку

ти лише будь – не минай не зникай

ти лише сипся – з вершин цього саду

з брів хмарочосів – по волі вітрів

доброго ранку мій снігопаде!

знову не видно наших слідів

тож починаємо – з першого кроку

з першого видиху в свіжий озон…

ніби монетку тримаєш епоху

ніби сніжинка висить горизонт

 

маленька людина

вдягнена у вир історії

як цибуля у хутра

 

висить на стрілці годинника

видовжує хребет часу

спльовуючи гіркоту повсякденності

в очі звіру машинки кушнірської

 

для кого розкладені всі ці іграшки

якщо цього року ніхто не народився

хоч ми поставили по ялинці в кожному місті

і так довго славили мовчання неба

що воно розридалося крижаними зірками

 

для кого розстелені шкури в мертвій печері

і чи не час наповнити пташиним криком наші ліси

якщо їм ще не відрубали всі зелені голови

 

отче наш

чи ти ще пам’ятаєш ім’я своє

Хлопець попереду мене

йде з букетом лимонних тюльпанів.

До парубкової долоні

туляться квіткові талії,

аж Роза Люксембург заздрісно прорізається

з табличок на сусідній вулиці свого імені.

А він поспішає,

та маршрут видається незмірним,

ніби той лютневий вечір.

Світлофорна червона сторожа

конвоює примітливо хлопця,

адже що удієш?

Так воно, відзначати Свято закоханих,

коли дівчина живе на проспекті Дзержинського.

Мабуть, почуття не завадять міцні, мовби кастет.

Напевне, точно витриваліші за той квітковий жмут

і стрімкі, наче куля, що здатна розтрощити череп

(лиш сусідній вулиці Щорса

зрозуміло, що це).

Розі Люксембург, напевне, геть непереливки

у місцевому вуличному товаристві:

Щорс, і Дзержинський, і безіменні землеміри,

хіба Лермонтов завіявся звідкілясь.

І, звісно, ще дівчина, що чекає на хлопця

у Свято закоханих.

Так і йдемо:

він,

я,

кілька перехожих,

безпорадних, мовби тюльпани-блондинки о цій порі.

І в хисткому целофані вечора

наші постаті туго затягнуті

проспектом Дзержинського.

Уже ранково морозить, але дерева тримають зелену моду,

повнять повітря шурхотом літніх суконь,

що день – то відвертіших. Листя танцює в польоті, нас обсідає погода

вечірніх барів,

холодних запʼясть,

занедбаних кухонь.

І що ж там за люди такі теплі живуть за стіною? Що за гарячі душі,

чому вони так співають, чому сміються в зимовий цей нéсвіт?

Як вони вміють не помирати, мов равлик у безнадійній своїй мушлі,

як вони одягають посмішки на обличчя свої промерзлі?

І вечір за вечором: втома, глінтвейни, talk-show,

передчуття зими в завіконних звуках, у кожному кроці на сходах.

Нас обсідає погода, кохана, погода-зима, погода-подертий-шов,

погода першої смерті, я-завтра-тебе-наберу-погода.

Але що ж це за люди такі за стіною живуть, що їм все одно?

Погода ламає усіх, перебороти її – ніяк,

а ці життєрадіють так, ніби і не опустяться потім сюди, на дно,

ніби на них не чекатиму тут

я.

світло бринить як серце велике боже

світ обіймають білі бинти покути

трії царі – де ви є? загубились може

в сяйві яке нізвідки веде в нікуди

білі на білому всепереможним болем

тонко і колко спадають на плечі, груди

гляне зоря у ясла – а у яслах голо

тільки сліди босенькі по білім грудді

тільки чорніє хрестик на шиї неба

високо – аж вривається вдиху шворінь

що ж ти, дурненька? новин тут уже не треба

сплутались всі дороги під самий корінь

ластівко-щедрівничко, не падай, нащо?

гірко пропалює сніг калинова крівця

ходить отара у білій пустелі натще

не сколихнеться твердь під ногами вбивці

в чаші страждання чавляться грона гніву

в чаші терпіння топиться віск надії

ластівко люба живи, дочекайся дива –

серце Маляти все огорнути вміє

вони – загадують, коли бачать, як падає з неба

зірка, я ж – коли недóпалки з верхніх

поверхів, іноді напівмісяць, іноді світанок,

іноді захід сонця, іноді під твою подушку 

 

вони ховаються від сонця за окулярами,

ти ж ховаєш його у долонях, я ж кладу 

свої тобі в кишеню, клáду під твою подушку 

 

вони завжди ставлять крапку над «і»,

перевернуті знаки оклику, я ж ставлю 

знаки питання, ставлю коми, ставлю 

під твою подушку 

 

вони вдягають буднéві маски поверх

гримас святкових, я ж ховаю посмішку,

ховаю посмішку 

щодня 

під твою подушку

Колись до тебе прийдуть троє – 

У цей вечір, зимовий вітер скавулітиме за вікном

як мале щеня,

замітатиме морозяним хвостом сліди

що ведуть туди,

де ще можна відчути теплий подих на дотик,

долоні замкнених вікон,

розкриті ніздрі димарів.

Вони прийдуть – у першого зранене плече,

із відкритої рани тече вода,

в якій б'ють хвостами сріблясті слова – 

падають на сніг та стають мовою.

У другого із пустих зіниць вилітає попіл,

падає на груди

звивається змією диму, спалахує й стає птахом думок

Третій – схожий на зиму.

Білі очі ховаються під хмарами брів,

холодні пальці чіпляються за кору дерев

лишаючи на ній знаки

які прочитають зорі

цієї зими.

Там купалися ще дітьми.

Тепер згадує той Йордан –

Прорізання гладесеньких криг і німотність дзвінкої води.

Вона знала, що явиться Бог.

Зцілить кожну з невидимих ран.

А потім казала йому: Не бійсь, сміливіше іди…

Йди за мною! – сміялась вона,

поки зводив судомою страх,

Поки ноги не чули дна, а руки губили тепло.

І короткі її слова заплітались в північних вітрах,

А потім ніхто не знав, то приснилось йому чи було…

А потім ніхто вже не міг зігріти його молитви.

Бо там десь, на тій глибині, він прожив своїх десять життів.

Тільки висох улітку той став –

вже не знайдеш його між трави.

І як раптом забув би її,

нагадайте, що він не хотів.

 

Далекий спогад, що ізнов приходить

із білим снігом, із колючим вітром,

і оживає мій дитячий подив

перед великим і незнаним світом.

…Рядно соломи і коцюбка в мами:

«Ходімо, доню, наш садок будити».

І я зі сну тремтливими губами

цілую ті різдвяні оксамити

городу у снігах і темінь-тиші, – 

а мама йде, мені сліди лишає,

і зірка нам з небесного узвишшя

щось таємниче й гарне повідає.

Запалюємо дідуха, 

                                   і мама

коцюбкою торкається до вишні,

і сливи, й груші…

                            Й тихими словами

рече наказ їм:

                       «О дерева пишні,

вставайте, прокидайтеся, не спіть,

плоди солодкі літечком родіть!»

Так тричі…

Я, вчарована тим дійством,

тамую подих – не злякати б душі

дерев…

                Так по-чаклунськи світить місяць,

і ворушиться, мов сміється, груша.

Усе – живе, все слухає і чує,

усе вбирає в себе ніч різдвяну

і по-своєму таїну святкує…

Дідух згорів.

  Якась врочиста мама

підходить і мене, малу, за руку

бере, – 

рука її шорстка й гаряча;

в сусідів теж вогонь,

                                    ранкові звуки

сильнішають – і я ті звуки БАЧУ.

І бачу, як у сні зітхає слива,

як зорі літо нелегке пророчать, – 

і щось в мені високе й нелякливе

уперше небу помолитись хоче.

У тиху ніч, коли уся родина

блаженно спить, а піч іще не згасла,

вертаюся зі свята у сусідів,

де господиня відтворила чар

безжурного і затишного кола.

Лишається закінчити роботу,

закрити словники, згасити світло

і вийти у морозяний едем.

А там – уже ні яблук, ані листя,

старезна яблуня зимує, наче спогад,

увесь потрісканий попід вагою часу,

і гойдалка найменшої дочки –

проста, немов їй бозна-скільки років.

До неї з ґанку 28 кроків,

третина карамельки,

два коти.