Катерина Бойко «а світ широкий-широкий»
Дата: 09 Листопада 2021 | Категорія: «Поезія» | Автор_ка: Катерина Бойко (Всі публікації)
Редактор_ка: Сергій Стойко | Зображення: Анна Ютченко | Перегляди: 3587
Бойко Катерина — поетка. Народилася 08.12.1990 р. Друкувалася в антологіях, альманахах, газетах та журналах: «Гарний настрій», «Склянка часу», «Дзвін», «Запорізька Січ», «Українська літературна газета», «Німчич», «Золота пектораль», «Жінка», «Славянин», «Харків Літ».
Має перемоги і відзнаки багатьох конкурсів: «Кальміус» (2018), Міжнародна слов’янська премія (2018), «Витоки» (2019), літературний конкурс ім. Григора Тютюнника (2019), конкурс нестандартної поезії ім. Миколи Біденка (2020 р.), «Гайвороння» (2019-2021), «Гранослов» (2020 р.), «Смолоскип» (2021 р.). Стипендіатка стипендії Президента України (2021 р.).
Авторка поетичної збірки «З льону і шовку».
а світ широкий-широкий
***
я буду дивитися
як іде дощ
[крізь хитавицю громовиння
кольчугою тіла довго
споглядатиму
як з Великого Возу
розкладається
Велика Вода
по вінця наповнює
трюми берегів
ламкими вивихами паводку]
взую
найзручніші постоли
й подамся слідом за ним
коли раз – в калюжі
втопився місяць –
збиваю об нього
коліна
***
сонце грається
зі мною в піжмурки
я з глини
сонце із воску
між двома верстатами
пряжа тягнеться
в одну куделю
(чи то божу бороду)
наче глина у віск
переплавлюється
***
ніч купальська
вибілює окраєць місяця
настоює тіні зірок
в полумиску очеретянім
поки дівча розчісує коси
чорнилом посріблені
а світ широкий- - - - - - - -
широкий
вінками купальськими
увішаний
аж очерет одіж
на собі розтинає
коридори й дзеркала
зношеними пустелями підошов
рахує зуби коридорів,
які кутиками штахетин
розрізають світло
на рівнодзеркальні дольки.
в першому дзеркалі –
сіль і слова, вистроєні
кривими рядами.
в другому дзеркалі –
потріскані обличчя хлібин.
на дні третього – цукор.
на дно долоні
зграями злітаються вітряки,
щоб нагадати,
що все коридори, все дзеркала
в половинці горіхової шкаралущі.
камера схову
здорожений пустельник
з обелісковим усміхом і
червоноокими сузір’ями
в пасовищі волосся
в окремій камері схову
(двері якої підпирають
пазухи безкінечності двох вісімок)
переховує чорнильні
гіацинти слів,
і скручені в ієрихонські труби
бинти доріг.
жорнами тихої революції
перемелює відчуття
приходу інших дорослих
з повними легенями сарани,
яка щоразу все зжирає,
залишаючи під дверцятами
пазухи безкінечності
двох вісімок.
вихід
спершу я хотіла намалювати ніч,
але в мене не вистачило чорної фарби.
взялася малювати сад, але яблука
давно достигли і, зчесуючи соковиті
животи, пали ниць.
спробувала намалювати небо –
блакитна фарба гарчала, форкала, бо
намагалася відкусити великий палець.
я подумала, що варто намалювати двері, але
…
……
……
………
дверей ніде не було –
лише круті сходи.
тоді я намалювала коло.
гладеньке, як місяць уповні.
налите, наче яблуко.
глибоке, як небо.
ось тобі й двері.
0