Остап Сливинський «Як дерево, що не існує без полум’я» | Публікації | Litcentr
01 Грудня 2021, 17:26 | Реєстрація | Вхід

Остап Сливинський «Як дерево, що не існує без полум’я»

Дата публікації: 25 Жовтня 2021 о 11:31 | Категорія: «Поезія» | Перегляди: 1421 | Коментарів: 0
Автор_ка: Остап Сливинський (Всі публікації) | Зображення: Остап Сливинський


Остап Сливинський (нар. 1978) – поет, перекладач, критик, есеїст. Автор п'яти поетичних збірок, понад півтори сотні есе, колонок, рецензій, оглядів в українській та закордонній періодиці. Твори перекладені 18-ма мовами.

Перекладає художню і наукову літературу з англійської, білоруської, болгарської, македонської, польської, російської мов. Серед авторів, яких перекладав, є Дерек Волкотт, Чеслав Мілош, Анджей Стасюк, Ольга Токарчук, Ґеорґі Ґосподинов.

Був програмним директором Міжнародного літературного фестивалю в рамках Форуму видавців у Львові (2006–2007), співкоординатором фестивалю «Дні перекладу» (Київ, 2015), куратором літературного фестивалю-воркшопу для молодих авторів «Прописи» (Івано-Франківськ, 2021). Брав участь у багатьох літературних та перекладацьких фестивалях в Україні і за кордоном.

Член редколегії польсько-українсько-німецького літературного часопису «Радар» (Краків). Викладає історію польської літератури у Львівському національному університеті ім. Івана Франка. Ініціатор і учасник синтетичних мистецьких проектів і перформансів. 



*  *
Кухня свободи – брудна
і засмічена, вибач. Лише щасливці
встигають за собою прибрати.
Лише найщасливіші з щасливців
тут готують для себе.
І все ж
тут неможливо прийти на все приготоване,
бо немає їжі, яка псується швидше,
аніж свобода.
І ті, що лишили на стінах свої рецепти,
знали, скільки разів доведеться
починати спочатку.
Ще одне покоління спалених каструль,
диму й пожежних драбин
для опівнічного відступу.
Ще одне покоління життя.
Як тіні, ми прослизаємо повз
чисті вітрини бістро, де під неоном
чекають на їжу чоловіки і жінки
в підозріло схожому одязі.



З циклу «ІМЕНА»

Жінки в Біблії рідко згадуються на ім'я. Жінки, імена яких згадуються, становлять лише 5,5–8 відсотків від загальної кількості всіх названих персонажів, чоловіків та жінок.

Українська Вікіпедія

1
А ще була донька Їфтаха, яку
батько приніс Богові в жертву за перемогу над аммонянами.
Чому ж ваш справедливий Бог не врятував її так,
як урятував Ісаака?
А може, Він вчасно прибув, обганяючи на мокрій дорозі
давньоюдейських божків, але останньої миті
не зміг пригадати її ім’я
(Богові не пасує говорити абстрактно)?
Може, дарма батько дозволив їй насамкінець
трохи розважитись з подругами?
Може, щоб розжалити Бога, треба було, як Ісаака, 
розбудити її серед ночі
й ще сонну гнати у гори?
Знаю, що скажеш, ребе: подруги жінці потрібніші, ніж ім’я.
Всі ці лотереї, ця рука з небесної сіряви, що скасовує вирок, 
ці шанси втрачені й впіймані – то чоловічі забавки.
Хай чоловіки розчаровуються, хай сподіваються чуда,
хай виглядають вогник на пагорбах.
Хай їхньою долею буде даремна надія.
Донька ж Їфтаха зайде рівно і тихо, без янгольських сурм,
ніби місяць над озером.

2
Попереду – лише Лот,
який віддав наших доньок хтивому натовпу,
щоб оборонити двох чиновників у відрядженні.
Віддав би й мене, але я застара.
Мої руки підтирали зади всіх наших дітей,
тож я була недостойна спекти хліба для ангелів.
Мій хліб – теплий, але брудний, 
як зроговіла шкіра на п’ятах.
Мій хліб швидко в’яне.
Йди – сказав він – я сам спечу їм хліби, бо 
чоловік для Бога
має бути тим, чим жінка для чоловіка. Тепер
я озираюсь на місто, 
бо там були скелі, на яких ми з подругами 
потай пили вино тихої осені.
Були білі тарелі, що холодили руки.
Раз у тиждень навіть мені, чужинці, можна було 
ввійти у зелений став, доки місяць робив нас сестрами,
і ми запалювались одна від одної, як осінні дерева.
Як чисто співали наші тіла, прокидаючись до ще одного
дня сонця, як високо підносили ми наше частування,
заказане їм, сатирам. 
І добре було часом прийняти їхнє незґрабне запрошення
й проїхатись на волохатій спині аж туди, де
під деревами літали короткі прощання.
І бігти довгою стежкою за голосами, доки спав Лот, і
співати донькам колискові мовою малих ханаанянок,
жіночим наріччям, яке згоріло разом із сукнями.
Тепер уся пустеля – порожній дім Лота.
І немає дверей попереду, і немає дверей позаду,
і немає вікон, за якими сушаться сорочки сестер.
Усе, що я можу – замовкнути так сильно, аби не чути
тих двох, що йдуть поряд, ніби конвой, так і не спитавши
моє ім’я. 



*  *
Дозвольте, ми будемо просто жити, хай навіть
мовою ваших втрат наше «жити» нічого не означає.
Ми будемо легко губити речі і легко їх набувати,
ми будемо чекати каву на вітрі,
а якщо й доведеться нам сумувати, наш смуток
не буде, як ваш, податком на додану вартість смерті.
Наші революції супроти ваших будуть 
як спалахи сірника в кратері вигаслого вулкана.
Ми не вміємо розважатись, як ви – як востаннє в житті,
боюсь, все останнє в нас буде лише востаннє.
Зате ми хороші плавці, хоч народились в мілкій воді,
скаламученій вашими стопами.
Ви, Мінотаври, що спите навзнак у серці своїх лабіринтів,
дозвольте нам подрімати калачиком на парковій лавці,
доки все стане невинним і тихим, ніби осінній пляж,
і писати під заплющеними повіками
вірш, що житиме пів хвилини.



*  *
Небо туманного ранку наприкінці лютого –
як смужка незасмаглого передпліччя того, хто спить 
невинно, хай навіть вбиває чи зраджує уві сні;
небо невинне.
Як немовля, що розлило молоко,
як кошеня, що дряпнуло руку господаря,
навіть над Біркенау, навіть над кабульським аеропортом –
небо невинне.
Перед тими, хто щулиться, коли в сусідній кімнаті
падає книжка зі столу – небо не винне.
Що найняло речників-недорік і
шахраюватих заступників – небо не винне,
воно не мусить розумітись на людях.
Що, біжучи довго, ми впадемо, а не злетимо –
небо не винне.
Я й «голе небо», під яким спав мій дід у час жнив
і довгих літніх гулянок, –
згортаємося калачиком так туго, як можемо,
і засинаємо обережно,
щоб одне одного не поранити.



*  *
Слово-подих, незавершене,
як рисунок дитини, яку зморив сон,
слово-помах у тумані причалу,
слово, яке формується на вустах,
ніби крильця комахи, що так і не знатиме, навіщо вона,
слово «напевно», яке щоразу стверджує й сумнівається,
слово беззахисне,
як старий собака, що втратив нюх і ходить за світлом,
слово, як гамір з вікна, повного чужої юності,
слово, яким починається кожна любов,
хай воно навіть сказане наприкінці,
слово, яке закриває повіки любові, –
воно залишиться, коли всі інші слова
розійдуться, як розходяться шви і знуджені гості,
і світитиме нам довго в півсутіні, півсвітанку.



ЯК ДЕРЕВО, ЩО НЕ ІСНУЄ БЕЗ ПОЛУМ’Я

Безконечність – зайва,
як пустир перед вікнами, де вічно гуляє пил
і сплять бездомні собаки. Колись
надто близько до безконечності 
побудували доми наші батьки.
Надто довго ми дихали нею, спали з нею
в обіймах, носили її в кишені, ніби каштан,
подарований дівчинкою, яка – коли б не життя –
стала б нашим життям.
Вона випадає нам з горла, коли ми співаємо,
випадає нам з рота, як хрип, коли треба назватись,
випадає з кишень, коли їх вивертають oті
на кордонах. Вони знають, що нас не можна впускати,
бо з таким багажем 
для нас всі кордони внутрішні, тобто неподоланні.
Ми лишали б її після себе, навіть якби вміли
за собою прибрати. Як газ, невидима, 
вона спалахує від найменшої іскри,
що між нами проскакує, і не хоче загаснути,
і чіпляється за нас, як потопельник, як полум’я,
що не існує без дерева,
або як дерево, що не існує без полум’я.



0 коментів

Залишити коментар

avatar