Остап Сливинський (нар. 1978) – поет, перекладач, критик, есеїст. Автор п'яти поетичних збірок, понад півтори сотні есе, колонок, рецензій, оглядів в українській та закордонній періодиці. Твори перекладені 18-ма мовами.

Перекладає художню і наукову літературу з англійської, білоруської, болгарської, македонської, польської, російської мов. Серед авторів, яких перекладав, є Дерек Волкотт, Чеслав Мілош, Анджей Стасюк, Ольга Токарчук, Ґеорґі Ґосподинов.

Був програмним директором Міжнародного літературного фестивалю в рамках Форуму видавців у Львові (2006–2007), співкоординатором фестивалю «Дні перекладу» (Київ, 2015), куратором літературного фестивалю-воркшопу для молодих авторів «Прописи» (Івано-Франківськ, 2021). Брав участь у багатьох літературних та перекладацьких фестивалях в Україні і за кордоном.

Член редколегії польсько-українсько-німецького літературного часопису «Радар» (Краків). Викладає історію польської літератури у Львівському національному університеті ім. Івана Франка. Ініціатор і учасник синтетичних мистецьких проектів і перформансів. 

Кухня свободи – брудна

і засмічена, вибач. Лише щасливці

встигають за собою прибрати.

Лише найщасливіші з щасливців

тут готують для себе.

І все ж

тут неможливо прийти на все приготоване,

бо немає їжі, яка псується швидше,

аніж свобода.

І ті, що лишили на стінах свої рецепти,

знали, скільки разів доведеться

починати спочатку.

Ще одне покоління спалених каструль,

диму й пожежних драбин

для опівнічного відступу.

Ще одне покоління життя.

Як тіні, ми прослизаємо повз

чисті вітрини бістро, де під неоном

чекають на їжу чоловіки і жінки

в підозріло схожому одязі.

А ще була донька Їфтаха, яку

батько приніс Богові в жертву за перемогу над аммонянами.

Чому ж ваш справедливий Бог не врятував її так,

як урятував Ісаака?

А може, Він вчасно прибув, обганяючи на мокрій дорозі

давньоюдейських божків, але останньої миті

не зміг пригадати її ім’я

(Богові не пасує говорити абстрактно)?

Може, дарма батько дозволив їй насамкінець

трохи розважитись з подругами?

Може, щоб розжалити Бога, треба було, як Ісаака, 

розбудити її серед ночі

й ще сонну гнати у гори?

Знаю, що скажеш, ребе: подруги жінці потрібніші, ніж ім’я.

Всі ці лотереї, ця рука з небесної сіряви, що скасовує вирок, 

ці шанси втрачені й впіймані – то чоловічі забавки.

Хай чоловіки розчаровуються, хай сподіваються чуда,

хай виглядають вогник на пагорбах.

Хай їхньою долею буде даремна надія.

Донька ж Їфтаха зайде рівно і тихо, без янгольських сурм,

ніби місяць над озером.

Попереду – лише Лот,

який віддав наших доньок хтивому натовпу,

щоб оборонити двох чиновників у відрядженні.

Віддав би й мене, але я застара.

Мої руки підтирали зади всіх наших дітей,

тож я була недостойна спекти хліба для ангелів.

Мій хліб – теплий, але брудний, 

як зроговіла шкіра на п’ятах.

Мій хліб швидко в’яне.

Йди – сказав він – я сам спечу їм хліби, бо 

чоловік для Бога

має бути тим, чим жінка для чоловіка. Тепер

я озираюсь на місто, 

бо там були скелі, на яких ми з подругами 

потай пили вино тихої осені.

Були білі тарелі, що холодили руки.

Раз у тиждень навіть мені, чужинці, можна було 

ввійти у зелений став, доки місяць робив нас сестрами,

і ми запалювались одна від одної, як осінні дерева.

Як чисто співали наші тіла, прокидаючись до ще одного

дня сонця, як високо підносили ми наше частування,

заказане їм, сатирам. 

І добре було часом прийняти їхнє незґрабне запрошення

й проїхатись на волохатій спині аж туди, де

під деревами літали короткі прощання.

І бігти довгою стежкою за голосами, доки спав Лот, і

співати донькам колискові мовою малих ханаанянок,

жіночим наріччям, яке згоріло разом із сукнями.

Тепер уся пустеля – порожній дім Лота.

І немає дверей попереду, і немає дверей позаду,

і немає вікон, за якими сушаться сорочки сестер.

Усе, що я можу – замовкнути так сильно, аби не чути

тих двох, що йдуть поряд, ніби конвой, так і не спитавши

моє ім’я. 

Дозвольте, ми будемо просто жити, хай навіть

мовою ваших втрат наше «жити» нічого не означає.

Ми будемо легко губити речі і легко їх набувати,

ми будемо чекати каву на вітрі,

а якщо й доведеться нам сумувати, наш смуток

не буде, як ваш, податком на додану вартість смерті.

Наші революції супроти ваших будуть 

як спалахи сірника в кратері вигаслого вулкана.

Ми не вміємо розважатись, як ви – як востаннє в житті,

боюсь, все останнє в нас буде лише востаннє.

Зате ми хороші плавці, хоч народились в мілкій воді,

скаламученій вашими стопами.

Ви, Мінотаври, що спите навзнак у серці своїх лабіринтів,

дозвольте нам подрімати калачиком на парковій лавці,

доки все стане невинним і тихим, ніби осінній пляж,

і писати під заплющеними повіками

вірш, що житиме пів хвилини.

Небо туманного ранку наприкінці лютого –

як смужка незасмаглого передпліччя того, хто спить 

невинно, хай навіть вбиває чи зраджує уві сні;

небо невинне.

Як немовля, що розлило молоко,

як кошеня, що дряпнуло руку господаря,

навіть над Біркенау, навіть над кабульським аеропортом –

небо невинне.

Перед тими, хто щулиться, коли в сусідній кімнаті

падає книжка зі столу – небо не винне.

Що найняло речників-недорік і

шахраюватих заступників – небо не винне,

воно не мусить розумітись на людях.

Що, біжучи довго, ми впадемо, а не злетимо –

небо не винне.

Я й «голе небо», під яким спав мій дід у час жнив

і довгих літніх гулянок, –

згортаємося калачиком так туго, як можемо,

і засинаємо обережно,

щоб одне одного не поранити.

Слово-подих, незавершене,

як рисунок дитини, яку зморив сон,

слово-помах у тумані причалу,

слово, яке формується на вустах,

ніби крильця комахи, що так і не знатиме, навіщо вона,

слово «напевно», яке щоразу стверджує й сумнівається,

слово беззахисне,

як старий собака, що втратив нюх і ходить за світлом,

слово, як гамір з вікна, повного чужої юності,

слово, яким починається кожна любов,

хай воно навіть сказане наприкінці,

слово, яке закриває повіки любові, –

воно залишиться, коли всі інші слова

розійдуться, як розходяться шви і знуджені гості,

і світитиме нам довго в півсутіні, півсвітанку.

Безконечність – зайва,

як пустир перед вікнами, де вічно гуляє пил

і сплять бездомні собаки. Колись

надто близько до безконечності 

побудували доми наші батьки.

Надто довго ми дихали нею, спали з нею

в обіймах, носили її в кишені, ніби каштан,

подарований дівчинкою, яка – коли б не життя –

стала б нашим життям.

Вона випадає нам з горла, коли ми співаємо,

випадає нам з рота, як хрип, коли треба назватись,

випадає з кишень, коли їх вивертають oті

на кордонах. Вони знають, що нас не можна впускати,

бо з таким багажем 

для нас всі кордони внутрішні, тобто неподоланні.

Ми лишали б її після себе, навіть якби вміли

за собою прибрати. Як газ, невидима, 

вона спалахує від найменшої іскри,

що між нами проскакує, і не хоче загаснути,

і чіпляється за нас, як потопельник, як полум’я,

що не існує без дерева,

або як дерево, що не існує без полум’я.