Ростислав Кузик «Пісні марного часу» | Публікації | Litcentr
09 Березня 2021, 02:47 | Реєстрація | Вхід

Ростислав Кузик «Пісні марного часу»

Дата публікації: 29 Січня 2021 о 22:58 | Категорія: «Поезія» | Перегляди: 1226 | Коментарів: 2
Автор: Ростислав Кузик (Всі публікації автора)| Редактор: Сергій Стойко | Зображення: Ростислав Кузик


Ростислав Кузик - поет, перформер. Співзасновник та учасник поетично-візуального проєкту «Стихійні», а також літературного роз’єднання «Грань».

Переможець Всеукраїнського поетичного конкурсу «Гайвороння» (2016), лавреат конкурсів відеопоезії «Монокль» (2018, Фестиваль «Ї») та «Видимість» - конкурс відеопоезії на вірші Грицька Чубая (Форум Видавців, 2019). Своїм віршем представив Львів у міжнародному проєкті Міста літератури Рейк’явіка «Read the world» (Ісландія, 2018).

Учасник низки літературних та мистецьких фестивалів різних років: Book Forum Lviv, Книжковий Арсенал, Фестиваль «Ї», Місяць Авторських Читань у Львові, Дні мистецтва перформанс у Львові, Dro.Art.Days, «Тарас Бульба», тощо. Окремі вірші покладені на музику українськими black metal виконавцями.



Пісні марного часу

ранкова пісня

у такі ранки
заводи вкривають місто
димами
аби на мить
непомітним стало
його існування

у такі ранки
прокидаюсь безмовним
бо мова зостається
у сні
який ніяк не можу згадати

і в розпуці
до пустих грудей
вкладаю серце собаче
щоб відчути
найщирішу радість

але
у такі ранки
немає ні сміху
ні радості
повітря пахне
втомою і брудом

місто повниться 
заводськими димами
з найчорніших металів
металурги нам роблять
білі серця



обідня пісня

у час обідній днів погожих
випускають нас
із наших тіл
аби ми згадали
як виглядає сонце

ми схвильовані:
з наших долонь
проступає миро
а із горла вилущується
пісня –
ми ще не хмільні
але вже співаємо
голосами
сплітаючись

нас позбавлено пам'яті
тому ми безтурботні
тіла наші зяють пусткою
лежать на купах
як одяг у пральнях
в одних завиває вітер
у інших – в'ють гнізда птахи

ми щасливі
ми щасливі
бо п'ємо стиглі сонця
забувши
що невдовзі нас знову 
зачинять у наших тілах
і віддадуть
на поталу 
снам



денна пісня

у такі дні
замість голосу маємо
клуби чорного диму

світ безбарвний:
усі кольори зрубано
великими сокирами

у такі дні
дзеркала
не показують відображень
а лиш ріки мазутні

і мови також немає
бо замість слів
з-під язиків
сиплеться попіл

тільки наші зіржавілі тіні
завжди із нами:
волочаться слідом
як бездомні собаки
що ласки шукають



надвечірня пісня

у такі надвечір'я
ослабла ніч
входить у сад
наших тіней із
великим ножем

у такі надвечір'я
починається сезон
відсутності
немає часу немає крові
немає мого і твого імені
немає лету птахи і проростання
рослини 
немає розкладання й гниття
немає нічого окрім 
контурів бруду
і силуетів
згасання

у такі надвечір'я
серце вкривається
сіллю
а із вен можна сплести 
кошики для стиглих плодів

бджоли збирають
із квітів сажу

у саду нікого

квіти мороку
розпускаються
безшумно



вечірня пісня

у такі вечори
безпритульні в озерах перуть свої душі
щоб позбутись печалі

у такі вечори
вдови розвішують полотна жалоби на розквітлих деревах
аби їхній смуток також заквітчався білим

о моя люба
нащо тобі голос
якщо про любов говориш лиш пошепки

у такі вечори
намагаюсь згадати
як лунає твій сміх
і згадати не можу

на місто падає ніч
темні полотна майорять 
над тихими водами



нічна пісня

у такі ночі гучнішими стають
пісні марноти
що линуть із уст
захмелілих чоловіків

і чутно стає
як уві сні говорять померлі

у такі ночі
народжуються найкращі сни
вистигаючи повільно
як найстаріша зоря

а поки ніч непомітно минає для тих
хто серцем до неї торкнувся

вранці
сумні двірники підмітатимуть місяць надбитий
і свої захололі сни



пісні безсоння

І

ходить сон
коло вікон
моїх очей
і в шибки
зазирає
посередині черепа
ліжко пусте

ходить сон
коло вікон
а дрімота
коло плота
слізьми
квіти поливає

котиться ніч
як велика ріка
і викидає на
берег
світанку

чийсь
покручений одяг
і крильця бджолині
легкі наче світло

а всіх
хто необачно
ступав
побіля води
забирає собі
і далі несе
невідомо
куди


ІІ

ой спи
засинай
моє зболене серце
холодне
як древня зоря

спи
засинай
хай тобі не болить
світла
погаслого
рана

хай не турбують тебе
власні страхи
бурою
кров'ю
налиті

наснись собі сяйвом
теплим й легким
ти ж бо
наймолодша
зоря

я тебе вийняв
із зотлілих грудей
сну не
тривожачи
твого

спи моє серце
я для тебе зробив
колиску
із власних
долонь


ІІІ

старий і морок

блукає ніч із місяцем у роті
стежкою собачого виття
що у такі ночі
стає красивішим
ніж голос пташиний

блукають людські тіні
брязкають ланцюгами імен
відпущені на час сну
відв'язані від крихких стовпів тіл
вештаються коло плотів та вікон
зазирають досередини
і не можуть зрозуміти

хто це там безсонно дивиться в ніч
і не знає чи досі здатен щось побачити
не знає чи його очі справді розплющені 
чи піднялися повіки
важчі від надгробних плит

хто це викрешує дрібні іскри погляду
з каменю свого обличчя
хто сьогодні не повернувся
до тисячекімнатної оселі сну
до її коридорів
довгих і тісних як вени
хто це дивиться на них
але бачить лиш свою неспроможність роздивитися
бодай щось

над ранок
коли висохнуть плями зірок
і ніч місяць проковтне
погасне чорне світло тіней
а у псах знову проростуть
їхні голоси

посеред будинку лежатиме кімната
позбавлена важкого одягу темряви 
із відкритими ранами вікон
крізь які струменітиме солодке сяйво крові

а у кімнаті лежатиме чоловік
із заплющеними очима
які надалі дивляться в ніч



2 коментарі

avatar
0
1 Татьяна Горбатюк-Хворост • 11:24, 18 Лютого 2021
Браво! Декілька віршів дуже сподобалися завдяки художнім засобам!
avatar
Дякую!

Залишити коментар

avatar