Ксенія Чикунова «тихе, безіменне»
Дата: 25 Травня 2020 | Категорія: «Поезія» | Автор_ка: Ксенія Чикунова (Всі публікації)
Редактор_ка: Євгеній Півень | Зображення: Ксенія Чикунова | Перегляди: 2668
Ксенія Чикунова – філологиня, поетка, перекладачка, студентка Школи журналістики Українського католицького університету. Учасниця Міжнародного літературного фестивалю в рамках Форуму видавців, фестивалю «Острів Європа», інклюзивного проєкту «Почути». Живе у Львові.
неділя
На місці вчорашнього самогубства
вранці виріс будинок.
Місто навчилося відроджувати свої
кінцівки,
ніби ящірка, якій діти щоночі
відривають хвіст.
Білий місяць ховається у шпарині
між тобою і цвинтарем.
На кухні тихо,
хоч ніхто вже не спить.
Робітники полишали свої обіди
просто на колії, але теплий пиріг ще
пам'ятає доторк жіночих рук.
Білий дим розпускає волосся над ринком.
Продавець овочів за звичкою
заплітає йому косу, як робив це своїй дочці.
На вечерю сьогодні ніхто не прийде.
Вистигле тіло дівчинки ховають
на потім.
мале пастуша
білі вівці хутко бігли небом
спритно долаючи борозни
залишені
чи то трактором
чи то літаком
маленький хлопчик лежав у траві
та зосереджено намагався
полічити всіх тих бігунів
раз за разом збиваючись
він супився та починав
свій відлік знову
«де ж ти небесний Пастуше?
чому ніколи не показуєш свого обличчя?
п’ята шоста сьома…»
«чому я маю лічити твоїх овець?
тобі зовсім нема до них діла?
тринадцята чотирнадцята п’ятнадцята …»
«усі ті вівці – твоя проблема!»
«де ж ти?
де ж ти…
і чому я
сам…»
тихе, безіменне
хтось знову
вкрав нашу літню ніч,
щоб сховати до своєї скрині,
обережно склавши удвоє
не підозрюючи,
що скриня – дірява
та, звісно ж,
навіть не здогадуючись,
що світанок покарає злодія,
забравши усе награбоване
***
коли ми були дітьми
мали таку звичку:
вертати додому через поле
кожної весни та літа
взимку ж воно нас лякало
тому ми не підходили до нього й близько
але одного разу зазирнувши у очі сліпцеві ми зрозуміли:
чорний ґрунт є зіницею
великого зеленого ока
що сліпне із першим снігом
тепер ми щовечора приходимо до поля
із відрами повними води
щоб поле мало сльози
бо очі –
очі плачуть
хоч і не завжди
сльозами щастя
Errare humanum est
я маюперетикане жилами тіло,вбоге свідчення того, що я існувавЯцек Подсядло
«квіти бодлера народжуються злими й мертвими» –
так записав ти у своєму щоденнику
а вже навесні
у лісі за містом
поміж сполоханих першоцвітів
вони знайшли бліде знерухомлене тіло
твого здорового глузду
і почалось:
некролог у газету
причина смерті
хто скаже рідним
кому дістанеться спадок
де той бісовий заповіт
ексґумація та повторні
експертизи
чомусь у них тут так заведено –
прирівнювати смерть здорового глузду до смерті особистості
«збожеволів» – так записав хтось у твоєму щоденнику
а ти лиш всміхнувся у відповідь
та сховав квітку фіалки поміж тих сторінок
Анна
тонка червона лінія
це знак твого
безсмертя
так казала тобі твоя бабуся
коли ти – малеча – бігала босоніж
під старими вишнями
однак що ти робитимеш
коли сонце врешті зайде
за темну смугу
що на горизонті
чи зірвешся з місця і бігтимеш
чи відкриєш усі вікна навстіж
чи розіб’єш увесь посуд вщент
чи станеш і подивишся сутінкам
у глибокі
чорні
очі
що робитимеш
коли червона лінія зникне
разом зі світлом сонця
котре забере із собою
і цей
останній
день
точка відліку
сніг тягарем
лягав на плечі дерев
прогинаючи їхні спини
ламаючи чорні хребти
ми стояли по різні сторони ріки
тої що вже ввібрала у себе
останню осінь
ми стояли не дивлячись один на одного
прислухались
та намарно намагались
полічити
усі ті переломи злощасних самотніх
дерев
але натомість
чули лиш відлуння того
що ламалось у нас
всередині
вдома
сьогодні
вечір вимастився у солодкому меді літа –
не відмити до самої осені
я повернувся додому стомлений і спраглий
а ще смердючий та розпашілий
як перестигла груша яку доїдає оса
привідкриті двері лазенки відламують
свіжий шматок теплого світла
на кухні бурмотить щось старенький
бабусин радіоприймач
я дивлюсь у дзеркало
але бачу лиш чуже відображення
здається ми ще не знайомі
привіт
***
там, де закінчується наш маленький садок
і починається буяння соковитої нестримної зелені
хата діда Мирона
він завжди повторював, світлячки –
це душі тих, хто вже відійшов
старий щовечора сідав на траві під вишнею
та розмовляв із ними, називаючи кожного на ім’я
кивав, вітаючись, та бурмотів собі під ніс,
оповідаючи подробиці останніх новин
а ми з Лідкою, нашорошивши вуха, завжди
визирали з-за паркана, ніби заворожені
вслухаючись
уявляли собі молодого діда Мирона,
що їде на велосипеді –
усміхнений та розпашілий,
салютує
коханій Ганці,
братам Бранюкам,
сестрі Ілоні,
однокласникові Юрку
ба навіть псові, що ліниво позіхає у відповідь
на підвіконня тихо опускається маленька зоря
старий Мироне, ти обійняв свою Ганцю?
***
Яків співав щоб не плакати
босі ноги сховавши під себе
пошепки бурмотів різдвяну колядку
аж доки куля не підхопила
останню
холодну
зморщену
пульсуючу ягоду
зі старечих покусаних губ
його голос йде перед ним поховальною процесією
схилені голови янголів світять мільйоном зірок
тепер ти знаєш що голос твій
зрадник
тепер ти знаєш що голос твій
спільник
інколи: б’є у спину
рідше: тримає за руки
ніколи: дивиться в очі
кричи та співай
співай та кричи
але головне:
не бійся
***
біла матір торкається дна
коли камінь проростає
деревом
риби стають яблуком
тіло твоє – піском
ти виходиш з води прозорий
живіт твій – небесне тло
ти забув як треба молитися
і як люди чинять із ворогом
малі хлопці йдуть до води –
їх не вчили боятися смерті
біла матір до них усміхається
а ти виходиш на світло
і за мить знаходиш на березі
лиш покинуте дитяче
взуття
0