Катерина Міхаліцина «безголосі» | Публікації | Litcentr
30 Травня 2020, 17:39 | Реєстрація | Вхід

Катерина Міхаліцина «безголосі»

Дата публікації: 11 Травня 2020 о 09:10 | Категорія: «Поезія» | Перегляди: 1356 | Коментарів: 0
Автор: Катерина Міхаліцина (Всі публікації автора)| Редактор: Євгеній Півень | Зображення: Анна Ютченко


Катерина Міхаліцина - письменниця, редакторка, перекладачка, членкиня Українського ПЕН, волонтерка ГО «Горизонталі». Володарка низки відзнак та премій конкурсів «Гранослов», «Привітання життя», «Смолоскип». Авторка 3 поетичних збірок та понад 10 дитячих книжок. Вірші, проза та переклади друкувалися в різноманітній періодиці. Вірші увійшли до низки антологій, а також були перекладені болгарською, польською, німецькою, шведською, вірменською, литовською та російською мовами. Серед перекладів – твори Дж. Р. Р. Толкіна, Оскара Вайлда, Халеда Госсейні, Генрі Марша. Живе у Львові.



(замовчування)

дівчинко з маленькими крильцями
за нерозгорнутими ще плечима,
зі щойно розквітлими пуп’янками грудей
(хто, хто придумав так про них говорити?)
і міцно стиснутими губами -
ти не пробачиш їм того мовчання,
так і знай. не пробачиш.

ані своїм губам, ні дорослим,
які були поруч, які мали би захищати,
але розчинилися в темряві,
зникли, відступили (чи відступилися?),
залишили тебе сам на сам
із запахом алкоголю,
із його руками
на гострих колінах і стегнах,
із триклятими обіцянками
зробити з тебе на-всю-душу-жінку.

залишили тебе сама на сам
зі собою,
зі страхом
більш ніколи не заговорити,
не побачити себе в дзеркалі.

бо хто вона?
хто ця кострубата істота
з погризеними до крові губами?

хто ця жінка,
що й досі мимоволі чує,
як падають із її плечей крильця?
і – тиша
ти-ша
шааа


(провинний сарафанчик)

а пам’ятаєш те платтячко, рожевий той сарафанчик?
з бретельками, наче стеблинки, такими тонкими-тонкими?
ти в ньому гарненька була, як лялька… слухай, постав стаканчик,
розхлюпаєш воду… шось уже й не згадаю – купили чи подарили?
ти літом його носила, в твої, дай бог знать, тринадцять.
крупненька була, шоправда, і не по роках висока.
сусід наш, між іншим, досі частенько про тебе питається,
запала старому в пам’ять... ой шо ж ти, ой шо ж ти робиш – розбила три літри соку!
да шо ти руками, дурочка!..  дай рани тобі помию…
шо-шо ти сказала?.. схопив тебе… як лапав?.. держав за шию…
шептав, шо не плечі – золото, шо грудки тугі – на щастя…
та як таке матері… хто би то… таке говорив… не вірю…
сусід наш хароший, з гонором. і скільки то вже минуло…
чого ж ти мовчала?.. вот воно… а може, цього й не було?
а може, ти недопоняла? він так шуткував, буває…
ти в мене завжди відморожена була якась… да, я знаю…
я знаю, таких – обманщиця!.. хоч добре, не бачить тато,
тебе отаку… ну й вискочка, невдячна і язиката…
такий чоловік… а я – сарафанчик їй…
йди вон… бо сама винувата…


(пастка)

по всьому у тебе залишилось слово «пастка».

ти в ній безпробудно, від ранку до пізньої ночі.
ти дихаєш, ходиш і часом приймаєш ласку.
і навіть, буває, дивишся людям в очі.
і навіть, так теж буває, твій погляд рівний,
упевнений навіть, а не як в дрібного звіра,
що тіні своєї боїться. ти все ж таки не дорівнюєш
тому, що про тебе нашіптує власна шкіра.

що, може, ти клята розпусниця, може, була не проти,
раз мовчки приймала цілунки і не кричала,
раз дала страху заліпити дурного рота,
раз десь у кутку не здохла… то, мабуть, ти дійсно знала,
що буде, як клацнуть двері, як світло вимкнеться,
як він дожене тебе втретє по той бік столу,
бо ти симпатична така, чи то пак – відмінниця,
такій ми кар’єру зробимо в перших рядах комсомолу,
точніше – в перших рядах, комсомол скасовано,
ну, будеш у мене любімою секретуткою,
кімната в центрі, червоний диплом гарантовано,
тобі же сімнадцять, лялечко, а я таких чую грудкою…
ну, ну не ламайся, лапонька…

чого ж ти не закричала?..

там жінка була за стінкою,
ти вийшла, вона сказала:
не писни нікому, чуєш-но, і очі потуп, баньката,
як десь проговоришся – вигоню,
паскуда, самавинувата!..

самавинувата
безпутня
виродок

самавинувата
як ти ще можеш жити?

ні мило, ні покаяння уже не виведуть
зі шкіри твоєї тАвра тієї жінки.
тебе із власної шкіри ніщо не виведе.
ти малодушна. то так і скажи, будь ласка,
сама собі, всьому світу… нарешті виревись
за всі роки…

ти для себе – найгірша пастка.


(жорстокий вальс)

знаєте, хто ваша мама? зараза! сука!
двоє дітей як мишва під столом і рахують кроки: раз-два-три-раз...
вона скурвлена, дупорука!
раз-два-три-раз...
треба тихо сидіти, у тата вже знов «заскоки».
кулаком по столу гагах.
ні прибрати, ні дати їсти! всім жінки як жінки,
а мені отака попалась!
раз-два-три, раз-два..
ти!!! хто просив тебе в пéтлю лізти!
двері скрипнули, діти стерпли.
чекають, що буде галас.
може, хоч цього разу, зовсім трошечки. може, не вимруть звуки,
як завжди, у всьому святому світі.
може, брязне каструля, чи ніж, розіб‘ється ваза,
а не мамина скроня, щока, підборіддя, руки...
може, хтось їх почує, хтось прийде у їхню тишу,
ту, в яку вони народились, глуху, квадратну...
раз-два-три, раз-два-три... раз-два-три...
їхні лапки безсилі, їхні горла заледве дишуть...
раз-два..
ти!!!
ховайся, бо ось він, бо ось він - тато.


(безвихідь)

у мене на шкірі відбитки його зубів.
а шкіра у мене чутлива, хоч... що це значить?
він просто такий вродився, він просто такий, такий...
безпомічний, мабуть, трохи і трохи іще дитячий.
у мене під лівим оком відбитий його кулак.
а очі у мене гарні, і, власне, у тім причина.
він надто їх, мабуть, любить. йому нестерпно, як я
дивлюся кудись, крім нього. на те він, мабуть, мужчина...
у мене назовні стегон цвітуть золоті синці.
а стегна тонкі у мене, бо я взагалі кістлява,
хоч він по пампушках, каже, і «квіти» мені оці,
щоб я про його ласкавість і вірність не забувала...
у мене у грудях дірка... чого там - уже діра.
хоч жоден дослідник світу не візьметься розкопати,
навіщо вона і звідки. я щось із чийогось ребра.
хіба такі варті більшого, ніж плакати і чекати?..


(безвихідь ІІ)

у нього на шкірі відбиток мого ножа...
у нього на шкірі... а, власне, яка в нього шкіра?
один удар попід кістку... він так гарчав, так дрижав,
як, мабуть, гарчать підбиті мисливцем у лісі звірі... 
та я не мисливиця, господи, я мала,
невидима, проклята, миршава... я піщинка,
що раптом з якогось дива собі взяла
й постала супроти гори...
я - врешті, благаю, вимов це - я просто жінка,
в якої забрали все, і її саму
найперше, найгірше, найдовше, найтяжче брали...
кричали самавинувата в лице... кому?
це я, я звірятко, що десь конало,
а потім розплющило очі, знайшло ножа,
із дуже коротким, мабуть, саморобним лезом
й дало собі право себе захистити...
він тааак дрижав!
він майже плакав, коли відступав, тікав...
як, господи, господи, страху мій...
як добре відчути, що я тобі не належу…


(безголосий)

мама тебе не битиме. ну… не сьогодні, ні…
ми заховаєм щоденник подалі. і, може, ремінь.
дай-но рюкзак свій… почищу. і дай подивлюсь при вікні
в очі твої третьокласницькі. і заревані.
ну не дрижи ти, чуєш, не сіпайся вже тако,
ніби я чорт чи ізвєрг… дай же погладжу чуба!
він у варенні в тебе, липкущий… малий слинько…
ні, я не замахнулась, шо ти. 
я навіть назву тебе знаєш як? знаєш?
лююююбий!
еее, що за сльози! слухай, і нащо отак ревти?
мама сьогодні добра, раніше прийшла з роботи,
випила крапелину і більше ні-ні. а ти?
шо ти успів зробити? подер онде-во чобОти…
стоп, то не справжнє слово, таке, шо хіба в піснях.
там, де і мама лагідна, мама спокійна, мила,
та, що кормила груддю, люлюкала на руках…
цить, перестань ридати!.. я тоже тебе носила,
спершу отут, під серцем, а потім у рушнику,
ввечері по району, допоки шукала тата…
дай-но хоч в очі гляну… ну шо ти дрижиш, слиньку?
ласка потрібна всякому… віриш?
сьогодні ні, сьогодні тебе не битиме
мама твоя триклята… 

(автотомія)

дівчинко із перехресними іменами
і схрещеними пальцями,
тоненька,
схожа на потоптану стежку
і на випиту річку схожа так само,
де, де в тобі гніздо страху?

може, у п'ятці, як у кожного з дітей,
що надто рано навчились тікати від всіх,
окрім себе?

а може, у лікті? але не на вістрі кісточки,
а в ямці, просто на середині згину,
між двох синіх судинних смужок,
які ти не раз хотіла порвати
зціпленими наглухо зубами.

чи на передпліччях, в які впивалася нігтями?
переплетені садна на них
достоту як неспокійний, накиданий аби-якось
силует голубиного дому.
ти ж про це знаєш?

а може, дівчинко, зовсім крихітне може,
страх твій гніздиться у животі,
звідки випурхнули твої діти,
залишивши його порожнім,
відкритим усім на світі вітрам,
пліткам і ударам,
а ти й досі не знаєш, звідки чого чекати?

ні - хитаєш головою замість відповіді
і притуляєш два пальці до горла
на сантиметр вище западини
в місці зустрічі двох ключиць.
тут - німо показуєш.
тут.

і його заселила тиша.


0 коментів

Залишити коментар

avatar