Ірина Шувалова «corazón»
Дата: 19 Червня 2018 | Категорія: «Поезія» | Перегляди: 3562 | Коментарів: 0
Автор_ка: Ірина Шувалова (Всі публікації) | Зображення: kcamara
Ірина Шувалова – поетка та перекладачка. Народилася в Києві 1986 року, здобула освіту з філософії та перекладу в Україні, а також закінчила магістратуру з порівняльного літературознавства в Dartmouth College (США) за програмою Фулбрайт. Докторантка відділення славістики Кембриджського університету (з 2016).
Лауреатка понад десяти українських та міжнародних премій та нагород у галузі поезії та художнього перекладу. Учасниця літературних проектів, читань та резиденцій у Великобританії, Греції, Литві, Латвії, Польщі, Росії, США (зокрема, її обрано стипендіаткою Hawthornden Fellowship 2015 року в Шотландії).
Є авторкою трьох поетичних збірок – «Ран» (Смолоскип, 2011), «Ос» (Смолоскип, 2014) та «Аз» (Електрокнига, 2014). Поезія, переклади та публіцистичні дописи Ірини друкувалися в українській та закордонній періодиці, зокрема, у «Всесвіті», «Критиці», «Кур’єрі Кривбасу», «Четверзі», «ШО», «Українському журналі», а також у виданнях Ambit, Modern Poetry in Translation, Poetry International, Radar, The International Poetry Review та Words Without Borders. Профіль Ірини у Ukrainian Book Translators Base: litcentr.in.ua/dir/32-1-0-200
Її вірші перекладено англійською, болгарською, грецькою, німецькою, польською, російською, французькою, чеською. Окрім літературної діяльності, Ірина багато років працює в освітньому консалтингу.
corazón
1.
носити свій corazón
на рукаві – як пов’язку
розпізнавальний знак
аби ті, хто вільно читає мовою
троянд і пташиних кліток
кинджалів і вирваних язиків
бачачи, здригалися: «ось, ось один із нас»
мати його оксамитове або шовкове
приємне на дотик, але не надто
аби нікому чужому не хотілося торкнутися
а тільки дивитися на відстані –
потай: з-поза книги чи з-попід крисів капелюха
ховаючи заздрість за осудливо стиснуті вуста
мати сором’язливу сліпу сусідку
яка співає попід кухонним вікном
коли думає, що її ніхто не чує
у якої маленькі вправні руки
верткі, як дві білі ящірки
просити аби щоранку
ними пов’язувала тобі
шовковий пасмуг на рукав
щебечучи безтурботно про те чи те
а потім раптом затиналася б
і відчайдушно паленіла
бозна-як відчувши
що ти зводиш на неї очі
2.
носити свій corazón
у сірниковій коробці
в нагрудній кишені сорочки
як носять жука-світляка
кольорове скельце
або ще який безцінний скарб
протягом дня забувати про нього
а потім згадавши –
гарячково намацувати: чи ж не загубилось?
відчувати полегшення
знайшовши пальцями квадратну твердість картону
розповісти про нього друзям
не так щоб навпрямки – а трохи туманно
натякаючи, та до кінця не кажучи
щоб їм аж свербіло нарешті побачити
твоє безцінне надбання
зібратися ввечері на майданчику за будинком
там де рипуча гойдалка стоїть
перехняблена, як великий недужий птах
куди не ходять мами з візочками
відколи хтось знайшов у пісочниці шприца
обсісти карусель, тісно зсунувшися поближче
майже дотикаючися лобами
затамувавши подихи
трохи спітнілими руками дістати коробочку з кишені
і може
може навіть наважитися
відкрити
3.
носити свій corazón
туго обмотаним навколо торсу
як бандаж
що не дає розійтися
краям страшної рани
не дає нутру твоєму – вийти назовні
розкрити великого чорного рота
і закричати
тепер коли танцюєш –
мусиш танцювати фламенко:
як тятиву, напинати болісно виструнчену спину
підносити хижі благальні безсилі руки
високо над головою
а потім нескінченно стояти –
і нескінченно падати водночас
поки ноги твої під тобою
танцюють пекельну джигу
о, як би ти зараз розпався
розчахнувся, розсипався
на тисячу маленьких болів
як покотився б долі скляними чорними намистинами
хруснув би під гострим підбором
як розбризнувся б сотнею крапель
густої темної крові –
всотався б у дошки долівки
але ж танцюй, соколе, танцюй:
ці бинти
тримають тебе укупі
4.
носити свій corazón
на шиї
на мотузочку
як заячу лапку
обрубану, жалюгідну, але цілком всемогутню
вірити в неї свято
як вірять лише у те, що не має жодної сили
поза нашою вірою
як-от любов чи смерть
ночами бачити
заячі сни:
невпинний біг крізь високі трави
совиний регіт в лункому надвечір’ї
страшні безголосі тіні межи зірок
тепло старого гнізда
м’яке хутро – і чийсь вологий ніс
гіркоту коріння й солодку пружність трави
вмирати щораз уві сні
заячою смертю: розпачливою й безболісною
скрикнувши голосно над нічними луками
скинувшися всім тілом об широкі груди землі
схопившися на ліжку
в холодному поту
покульгати до ванної
5.
носити свій corazón
за пазухою – як флягу
повну гіркого вогню
нетривалої радості
й нетривалого ж забуття
відсьорбувати з неї час від часу
вогнем заливати пожежу, море в воді топити, рану
гоїти ножем
брати великі свіжі лимони
з товстою шкірою, що лускає
коли вони відчайдушно
стрибають із дерева на бетон
дезертири розбитої на голову
армії літа
катувати їх, розтинаючи навпіл
чи поступово – кільце за кривавим кільцем –
знімати з них шкіру
зрештою, закинувши на язика
кавалок їхньої плоті, сипнувши солі,
проковтнути –
і це убите літо
і цей рідкий вогонь пропалих у морі сонць
і тісноту, неуникненність чиїхось обіймів
і біль від ляпасів припливу
і пронизливу темінь, що завжди стоїть між поцілунків
і всі вчорашні, й усі завтрашні дні
чути удари:
під полум’ям полудня
лимони лишають на асфальті
свої налиті соком тіла
6.
носити свій corazón
на плечі
як вченого ворона
мудрого –
такого, що говорить:
«так-так» або «ні-ні»
або «nevermore» – й оце вже не повторює двічі
годувати його щоранку – власною кров’ю
потроху, щоб не заслабнути самому
але достатньо, аби спрагнувши,
він не полишив тебе – не подався полювати
на легковажну безмозку мишву
в розкішних розбомблених соборах лісу
там, де тебе не чекають,
куди тобі – зась
йдучи із ним, відчувати на лівому плечі
його живу небезпечну вагу
похитуватися – так наче ви обоє
змагаєтеся проти шквального вітру
що – невидимий – з-проміж усього натовпу
вам, тільки вам, всією вагою своєю пада на груди
чути, як п’яний від бурі ворон сміється
і кігті його глибше вгрузають тобі в плече
«спитай мене щось» - шепоче він тобі на вухо
а коли ти розпачливо й заперечно мотаєш головою
повторює: «спитай – я вже знаю відповідь»
і чорним великим дзьобом
ніжно торкає тебе за скроню
7.
носити свій corazón
глибоко під шкірою
як скабку
що засіла – і муляє, й пече
спершу не зважати:
думати, що вийде саме
що саме загоїться, забудеться
затягнеться
хай йому грець
цур йому й пек
тут тобі й смерть
але ні, ні
біль живий, живучий, живучіший
за тих, кому болить
болі загортаємо в білі хустинки
ховаємо під подушки
передаємо насамкінець тремтячими руками
тим найріднішим, кому можна довірити:
нехай збережуть – нехай і собі
трохи помучаться
потому – скабку колупаєш голкою
намагаєшся упіймати в тілі
її чорного лихого хвоста
ловиш натомість облизня
скабка – ще глибше пірнає у плоть
як чорний вугор в чорноту ріки
їй добре там
вона лягає у тебе на дні
тепер вона
буде з тобою жити
8.
носити свій corazón
за халявою
як маленького – але гострого ножа
нікому не зізнаватися
що маєш такий
адже попросять показати адже
знатимуть, що ти, як бджола
ховаєш жало в пухнастому тремкому тілі
носиш всередині смерть свою –
і смерть чиюсь інакшу
знатимуть, що варто тебе остерігатися
що не слід сліпого дзумкотливого полудня
простягати тобі долоню – розгорнуту, як квітка
чутливу до твого лоскіткого дотика
знатимуть, що на язиці у тебе мед і отрута
що любиш дощенту впивати солодке нутро
а потому – легко здійматись, не лишивши і сліду
розчинятися в розжареній блакиті
розглядатимеш свого ножа
лише ночами:
коли в домі загашено світла
вікна запнуто квітчастою рядниною
а тіні від лампи танцюють на стінах, як химери
розглядатимеш його покрадьки
жаско торкаючи пальцями
сторожко проводячи по ньому язиком
адже він – ніж
а отже – неодмінно
має
вжалити
9.
носити свій corazón
як дитину
небажану, але любу
гірку, як мале зерно всередині стиглого плода
солодку, як цілунок розбитими губами
носити в собі життя –
а отже носити й смерть
чути, як вона ворушиться ночами
коли ти спиш – і спить в тобі твоє дитя
а смерть – ні, вона ніколи не спить
вона як море: щораз приступає –
і повертається, завжди щось укравши
носити не відпускаючи
як втрату чи рану
як один кінець довгої дороги
що іншим кінцем втонула в темені
як шрам на щоці, що зостався на пам’ять
від того, по кому й слід прохолов,
а ти його ждеш, ждеш
носити плачучи й сміючись
як хлопчик, що згодовує себе
пригрітому за пазухою лисеняті
як земля, що п’ядь за п’яддю
віддає ненаситному морю
себе
й геть усі свої кораблі
10.
носити свій corazón
там де ти би його не зобачив
там де ти би його не вкрав
там де ти би, багдадський злодію,
не вихопив його з моїх довірливо простягнутих рук
о серце-серденько, o alma mía
аби продати згодом на базарі
за кількадесят червінців
замкнути його за сімома замками
проковтнути ключі
перекинутися горлицею, полетіти
за високі гори, за глибокі моря
– в одному такому морі
втопнути
втопнути в морі чорному
о серце-серденько, o alma mía
аби лиш ти не дошукавсь мене не знайшов
як станеш ти плакати за мною
о серце-серденько, o alma mía
як станеш ти, мій ріднесенький, побиватися за мною
припливу я до тебе малою рибиною
викинуся на берег
розчахни мені груди гострим ножем
бачиш як воно б’ється в твоїх руках
як воно вперто б’ється
mi corazón