Анна Ютченко «про неможливість приручити каміння» | Публікації | Litcentr
05 Листопада 2024, 15:16 | Реєстрація | Вхід

Анна Ютченко «про неможливість приручити каміння»

Дата: 29 Травня 2017 | Категорія: «Поезія» | Перегляди: 2435 | Коментарів: 0
Автор_ка: Анна Ютченко (Всі публікації)| Редактор_ка: Євгеній Півень | Зображення: Анна Ютченко


Анна Ютченко — учасниця полтавського мистецького об’єднання «Magnum Opus». Сценаристка проекту відеопоезії «#Встол» та операторка ініціативи «Люди читають». Учасниця відеоакадемії документального серіалу «DOCemotion» та «Відеокему тревел-журналістики» від «Школи журналістики УКУ». Співавторка документального короткометражного фільму «Живі та Нескорені».  Фіналістка «Молодої Республіки Поетів» (2014, 2015 рік) та поетичного конкурсу «Гайвороння» (2015, 2016 рік), учасниця «І-го Міжнародного молодіжного літературного форуму» (Київ, 2015 рік). Учасниця фестивалів: «Форум видавців» (Львів), «Artgnosis» та «CodaFest» (м.Вінниця), «Cyclop» ( Київ), «Трикутник» (Коломия), «Зелена хвиля» (Одеса). У 2016-ому році стала однією з двох кандидатів від України, яких національний «ПЕН-клуб» подав на міжнародний конкурс «Нові голоси».




* * * 

із каменю 
що кинули в мою тінь 
мов у глибоку чорну річку 

виріс дім 
виросла суха яблуня 
виріс і слід 
мов зів’яле яблуко у траві 

тільки людина не виросла 
із каменю того що 
беззвучно впав на дно моєї тіні 
і розколовся на кола 
як на стовбурі зрубаного дерева



куди зникають дерева 

на дереві яке тримало мій дім 
цієї весни виросло багато вікон 

кожного дня 
до них прилітали птахи 
і збирали крихти хлібу які лишала 
для них я на підвіконні 

але одного дня 
Хтось захотів зрубати те дерево 
собі на дрова 

ще довго стояла його тінь 
аж поки осипався білий цвіт 
з його останнього вікна 

тепер не маю я дому



* * * 

сьогодні коли 
і дерево зрубане 
і дім мій зрубаний 
і річка суха мов гілка 
зрубана 

мовчить до мене 

притулюсь до 
ще теплого поля 
мов до тіла 

і довго слухатиму 
рух води в землі 

аж поки камінь 
що вічність лежав 
у тишині на дні поля 
мов у стиснутій долоні 

заговорить



* * * 

і коли ліс танцює наді мною 
каміння танцює наді мною 
чорна трава танцює наді мною 

говорю собі 
стань тишиною 

білий місяць у мерзлій воді 
мов кістка у пащі звіра 
гострі тіні дерев 
лапами риють землю 

де я? 

ліс танцює наді мною 
як слід танцює 
в самому собі 

і крига під ним розколюється 
випадає озеро виблискує 
і котиться срібною монетою 
у траву 

на кронах повільно ростуть 
прозорі сонця мов роса 
розплющуються мов очі 

я сплю у темній глибокій норі 
мов маленьке звіря що 
ніколи не бачило світла 

стань тишиною 
говорю собі 
востаннє стань 
тишиною 

і ліс падає в мене



про неможливість приручити каміння 

Хтось помітив 
у камені під дубом 
місяць 

і захотів його приручити 

але той швидко випурхнув із рук 
зникнувши високо в небі 

а Хтось чекав так довго 
поки й сам став каменем 

якому вже нічого чекати



* * * 

поглянь на це поле що виросло біля ріки 
мов плід на гілці у твоєму саду 

поглянь на цю річку що виросла мов тінь твоя 
непомітно й безболісно 

поглянь на цей ліс що виріс мов твоє праве крило 

бо коли твій сад опуститься у власну тінь 
мов на дно річки важкий і втомлений камінь 

коли і твій дім загоїться мов рана на лівому крилі 
хтось такий малий як і ти не зумівши вимовити ані слова 

прийде у цей світ щоб прийняти його як дар 
як приймає вітер у своє гілля самотнє дерево в полі 

і ти забувши про рану на своєму лівому крилі 
забувши про достигле поле повне світла й роси 
готове впасти у траву як надвечір сонце у воду 

полетиш над собою щоб востаннє поглянути на цей світ 
і прийняти його як дар



0 коментарів

Залишити коментар

avatar