Анна Ютченко «про неможливість приручити каміння»
Дата: 29 Травня 2017 | Категорія: «Поезія» | Автор_ка: Анна Ютченко (Всі публікації)
Редактор_ка: Євгеній Півень | Зображення: Анна Ютченко | Перегляди: 2453
Анна Ютченко — учасниця полтавського мистецького об’єднання «Magnum Opus». Сценаристка проекту відеопоезії «#Встол» та операторка ініціативи «Люди читають». Учасниця відеоакадемії документального серіалу «DOCemotion» та «Відеокему тревел-журналістики» від «Школи журналістики УКУ». Співавторка документального короткометражного фільму «Живі та Нескорені». Фіналістка «Молодої Республіки Поетів» (2014, 2015 рік) та поетичного конкурсу «Гайвороння» (2015, 2016 рік), учасниця «І-го Міжнародного молодіжного літературного форуму» (Київ, 2015 рік). Учасниця фестивалів: «Форум видавців» (Львів), «Artgnosis» та «CodaFest» (м.Вінниця), «Cyclop» ( Київ), «Трикутник» (Коломия), «Зелена хвиля» (Одеса). У 2016-ому році стала однією з двох кандидатів від України, яких національний «ПЕН-клуб» подав на міжнародний конкурс «Нові голоси».
* * *
із каменю
що кинули в мою тінь
мов у глибоку чорну річку
виріс дім
виросла суха яблуня
виріс і слід
мов зів’яле яблуко у траві
тільки людина не виросла
із каменю того що
беззвучно впав на дно моєї тіні
і розколовся на кола
як на стовбурі зрубаного дерева
куди зникають дерева
на дереві яке тримало мій дім
цієї весни виросло багато вікон
кожного дня
до них прилітали птахи
і збирали крихти хлібу які лишала
для них я на підвіконні
але одного дня
Хтось захотів зрубати те дерево
собі на дрова
ще довго стояла його тінь
аж поки осипався білий цвіт
з його останнього вікна
тепер не маю я дому
* * *
сьогодні коли
і дерево зрубане
і дім мій зрубаний
і річка суха мов гілка
зрубана
мовчить до мене
притулюсь до
ще теплого поля
мов до тіла
і довго слухатиму
рух води в землі
аж поки камінь
що вічність лежав
у тишині на дні поля
мов у стиснутій долоні
заговорить
* * *
і коли ліс танцює наді мною
каміння танцює наді мною
чорна трава танцює наді мною
говорю собі
стань тишиною
білий місяць у мерзлій воді
мов кістка у пащі звіра
гострі тіні дерев
лапами риють землю
де я?
ліс танцює наді мною
як слід танцює
в самому собі
і крига під ним розколюється
випадає озеро виблискує
і котиться срібною монетою
у траву
на кронах повільно ростуть
прозорі сонця мов роса
розплющуються мов очі
я сплю у темній глибокій норі
мов маленьке звіря що
ніколи не бачило світла
стань тишиною
говорю собі
востаннє стань
тишиною
і ліс падає в мене
про неможливість приручити каміння
Хтось помітив
у камені під дубом
місяць
і захотів його приручити
але той швидко випурхнув із рук
зникнувши високо в небі
а Хтось чекав так довго
поки й сам став каменем
якому вже нічого чекати
* * *
поглянь на це поле що виросло біля ріки
мов плід на гілці у твоєму саду
поглянь на цю річку що виросла мов тінь твоя
непомітно й безболісно
поглянь на цей ліс що виріс мов твоє праве крило
бо коли твій сад опуститься у власну тінь
мов на дно річки важкий і втомлений камінь
коли і твій дім загоїться мов рана на лівому крилі
хтось такий малий як і ти не зумівши вимовити ані слова
прийде у цей світ щоб прийняти його як дар
як приймає вітер у своє гілля самотнє дерево в полі
і ти забувши про рану на своєму лівому крилі
забувши про достигле поле повне світла й роси
готове впасти у траву як надвечір сонце у воду
полетиш над собою щоб востаннє поглянути на цей світ
і прийняти його як дар