Юлія Мусаковська «Сюрикен» | Публікації | Litcentr
23 Вересня 2019, 23:28 | Реєстрація | Вхід

Юлія Мусаковська «Сюрикен»

Дата публікації: 28 Квітня 2017 о 15:31 | Категорія: «Поезія» | Перегляди: 1855 | Коментарів: 0
Автор: Юлія Мусаковська (Всі публікації автора)| Редактор: Антон Полунін | Зображення: з архівів авторки


Юлія Мусаковська (1982) – поетка, перекладачка. Авторка чотирьох поетичних збірок: «Чоловіки, жінки і діти» (Львів, Видавництво Старого Лева, 2015). «Полювання на тишу» (Тернопіль, «Крок», 2014), «Маски» (Київ, «Смолоскип», 2011), «На видих і на вдих» (Київ, «Факт», 2010). Вірші перекладені англійською, шведською, іспанською, польською, болгарською, російською, німецькою мовами та на іврит.

Твори публікувалися у журналах «ШО», «Кур’єр Кривбасу», «Київська Русь», «Четвер», RADAR та ін., у різноманітних альманахах та антологіях. Перекладає шведську поезію (Тумаса Транстремера, Карін Бойє та ін.) українською та сучасну українську поезію англійською мовою.

Лауреатка I премії поетичного конкурсу DICTUM від видавництва «Крок» (2014), ІІ премії конкурсу видавництва «Смолоскип» (2010), І премії конкурсу «Витоки» від Острозької академії (2010), премій Б.-І. Антонича (2009) та «Гранослов» (2008). Ступінь магістра з відзнакою отримала на факультеті міжнародних відносин Львівського національного університету ім. І.Я.Франка. Мешкає у Львові, працює в маркетингу у сфері ІТ.



***

Що ми ховаємо між аркушами паперу, складками світу?
Осінь витинає наші постаті з листя, пальцем розхитує.
Ми – майже тіні колишніх нас. Присмак пізніх ягід.
Осінь бадьориться, схрещує над головами діряві стяги.
Низкою перетворень раптових, закуреним шляхом,
сонця жовтком розлитим, звіреням переляканим,
занепокоєнням кожного стебла, променя, павутини,
в осені ми відлунюємо,
безкарні та непростимі.
Голі, як при народженні,
вичавлені у біль і холод,
спостерігаємо, як осінь
замикає коло.


***

Чоловік, який про мене піклується,
носить під пахвою подушку,
аби підстелити
кожного разу,
коли мені заманеться впасти.
Будь мені – не кажу йому.
Ожеледь. Щопадіння – 
трішечки менше страху.


***

між "писати" і "жити"
природньо обрати
друге
тільки вибір не завжди є – 
так мені говорила жінка 
яку обрало для себе перше

якщо друге – природніше 
то чому
мене постійно викидає на берег
із води у якій я – мов риба
лежачи на суші
я хапаю ротом повітря
і ніяк не можу надихатись
дихаю надихаюсь
пишу
хвостом на піску

доки мене не змиває хвилею
в "жити"
знову

вибір є

тільки він завжди
неправильний


***

Біля берега колишеться дерев'яний скелет човна – 
як старий пес, припнутий на мотузку, осліп і оглух, але ще має добрий нюх,
відчуває здалеку наближення ворога – 
бурі, що ковзає самою поверхнею води, зелена, захланна, знайома до нудоти.


***

Не він - а те, що він змушує тебе відчувати.
Приходить: пусти мене у своє серце, у свій записник зелений, 
у свої двадцять чотири години; знаю, в тебе там убивчі аргументи,
в'юнкі рослини, плазуни, вікно, з якого відкривається Небувалія. 
Залиш це все до гірших часів, крихітко. Кришиться несвідоме, 
ніколи більше твої слова не промовлятимуть з такою силою,
ніколи не будуть вечірні вогні розсипані так свавільно,
ніколи не вивітриться з твого волосся цей запах втоми.
Такі ми з тобою згаслі та перегорілі, що лиш попіл і віск, - 
ці кольори роблять нас між собою схожими, як близнят.
Насправді, не ми - а ті, кого вже не впізнати,
звучали занадто голосно, 
надто високо.
Ще звучать.


***

Сніг. Люди виносять чистити килими,
позбавляються нарешті цноти і зайвини.
В ці холодні дні, довгі, як білі дими,
все стає на свої місця, покружлявши в повітрі.
Втім, а що залишається в такий снігопад:
перечікувати, знов озираючись назад,
спостерігати дива й не знати, як називати
зірку бліду, з якої ще світло не витекло.

З неї все почалося – щойно з'явилась, туди
відчайдухи ходили шукати власні сліди,
поверталися, шаленоокі й задивнені.
Кожен, хто в них впізнав себе, був спасенний.
Тільки забув про це. Стежка замерзла на скло.
Озеро тулить вище до неба гладке чоло.
Пси нюшать коло воріт, їм чудяться лови.
В нутрощах дому – китовому череві – тепло й темно.

Рік за поріг виносять, як виношене взуття,
снігопадіння довкіл очищує до нестями.
Чиста сторінка – ніщо інакше, як білий стяг,
змовкни, не рухайся – хай говорять синці і садна.
Боже, щось забарилась твоя сигнальна ракета.
Горлом іде відчуття народження, гостре й гірке.
Це сніжинка, метальна зірка, це сюрикен
застрягає в кошлатому комірі і не тане.  


***

Тунелями білого кахлю курсують жовті рибини,
всі на одну подобу, але з різними голосами.
Цей острів знає всі їхні мови. Довкола спінене,
море їхнім пісням підспівує безперестанно.
Мистецтво співіснувати з несхожими у довірі,
без втрати себе. Острів забув, що було інакше.
А довгі сурми тунелів, протяжно виючи,
тримають його, мов корабель тримають канати.
Щось мусить тримати, коли навколо стільки свободи. 
Щось мусить не дати тобі загубити напрям.
Коли у графіті в метро проступить обличчя Бога, 
разом зацвітуть абрикос, тюльпани і сакура.

І ти сорок вісім кварталів до Сентрал-парку
летиш, перемішаний диханням із юрбою,
де в кожного в цьому потоці - в окремій парості -
занадто багато спорідненості з тобою.
У клерка в новому взутті, начищеному до мігрені, 
у вірменина, що лається за кермом супер-шатла,
у матері з немовлям, у гіпі з флягою на ремені,  
у азіатки-студентки з химерно накрученим шарфом.

Навіщо тобі це надкушене яблуко світу,
Обурливі класиків погляди в темних алеях,
ця спроба ловитвою вітру себе зцілити,
коли дирижабль пробили шпилі сталеві.
Стрибнути з верхівки Емпайр-Стейту у порожнечу
Струною за пояс обв'язаний, наче напнутим нервом.
І аж унизу здивуватись: як стрімко і безкінечно
пожежні драбини червоних будинків ростуть у небо.



0 коментів

Залишити коментар

avatar