Остап Сливинський «м’ятий капелюх»
Дата: 26 Грудня 2016 | Категорія: «Поезія» | Перегляди: 3516 | Коментарів: 0
Автор_ка: Остап Сливинський (Всі публікації) | Зображення: з архівів автора
Остап Сливинський (нар. 1978) — поет, перекладач, критик, есеїст. Автор чотирьох поетичних збірок, понад сотні есе, колонок, рецензій, оглядів в українській та закордонній періодиці. Твори перекладені 15-ма мовами.
Перекладає художню і наукову літературу з англійської, білоруської, болгарської, македонської, польської, російської мов. Серед, авторів, яких перекладав, є Дерек Волкотт, Чеслав Мілош, Анджей Стасюк, Ольга Токарчук, Ґеорґі Ґосподинов.
Був координатором Міжнародного літературного фестивалю в рамках Форуму видавців у Львові (2006–2007), співкоординатором фестивалю «Дні перекладу» (Київ, 2015). Брав участь у багатьох літературних та перекладацьких фестивалях в Україні і за кордоном.
Член редколегії польсько-українсько-німецького літературного часопису «Радар» (Краків). Викладає історію польської літератури у Львівському національному університеті ім. Івана Франка. Ініціатор і учасник синтетичних мистецьких проектів і перформансів.
Двоє в човні
Брате, ми завернули вчасно.
Забудьмо, хто кого мав підняти на вила.
Тепер треба пройти все до кінця.
Батьки наші перетворяться на двох сивих дітей, а потім —
на слину і глину.
Птахи заклюють свої яйця, худоба
повернеться у власний ріг,
плодові дерева здичавіють і пожеруть одне одного,
і розшаруються скелі, як нігті,
і зм’якне твердь,
і блимнуть вечір і ранок, день третій, другий і перший,
і коли світло понад тілами згорнеться, як молоко,
ми почуємо дух, що ширяє над водами.
Знаєш цей безіменний шум?
Ми ще ніколи не були так далеко і близько від дому.
Бабуся розповідає
Лише тепер, коли її майже покинув слух.
Коли жоден шум не може вдертися в кімнати
її історії.
Вона проходжає ними сама у півтемряві, нам
дозволяючи підглянути крізь шпарину.
Відчиняє шафи, виймає побляклий одяг,
прикладає до себе.
Ходить своїм голосом навпомацки, як сліпий
площею, повною сонця.
З ким вона розмовляє? Ми вже нічого
не розуміємо,
щось намагаємось уточнити,
ніби гукаємо знизу до канатоходця,
якому лише треба дати дійти і стати зітханням.
Дратуємося, хочемо приміток
i нараз замовкаємо,
коли вона каже:
в мене завжди було місце,
куди я ходила поплакати.
Весільна музика
Радість —
ніби нектар,
ніби відкрита рана у морі,
що скликає голодних риб.
Кентавр
Хто з нас першим
побачив у ньому вчителя, коли
він ще розвозив хліб на триколісному моторолері?
М’ятий Капелюх
і його кілька дурнуватих апостолів!
Він єдиний вмів робити з усього музику.
Який з нас
був оркестр, коли ми їхали в кузові,
граючи на очереті, травах,
бляшанках, коробках,
які концерти влаштовували для гусей і кіз!
Його смичок міг бути луком,
його сопілки били сливовими кулями.
Ми були воїнами-музиками, орденом шансоньєрів,
майстрами паперових літачків і рогаток з осики.
Вічні прогульники, ми самі
допасовували речі до слів;
а що речей завжди виявлялося більше, до зайвих
прикладали сміх.
Він замовкав, його обличчя заростало
безколірною бородою; здавалося,
його терези похитнулися остаточно,
і тепер його місце
у стайні:
кінь із заснулим вершником,
що бродить вночі, тицяючись у замкнені брами.
Ми дивувалися його черевикам — нащо вони йому,
втомленому звірові?
«Мої черевики мудріші за мене, — казав він, — бо завжди
знайдуть дорогу додому».
То де були вони, коли він лежав біля лісу,
босоногий,
з вивернутими кишенями? Він ніби довго стукав туди,
але й там йому не відчинили.
До якого дому пішло його взуття
і яку з двох його душ
забрало з собою?
Те, що давно мав написати
Мій дідо не любив поетів,
казав, що ті завжди ніби просять пробачення,
навіть коли наказують чи проклинають.
Тому пробач за ще один вірш, діду,
і за те, що зробив тебе в ньому присутнім.
Пробач, що півжиття прошу пробачення, але не навчився
ні наказувати, ні проклинати,
що за «дякую» і «пробач» — за ці дві нитки підв’язую кожне слово,
ніби вбираю якесь величезне нічийне весільне дерево,
а інших слів уникаю.
Скажи, що воджу паперову жирафу саванною, —
і я буду разом з тобою сміятися.
Накази, прокльони, вимоги і докори,
відповіді неправильні й правильні
— опадають і шерхнуть, ніби осіннє листя,
й стає світліше.
Я уявляю собі, як ти дивишся на мене
крізь нарешті прозоре гілля
і приймаєш моє пробачення.
Костик
Старий
так і не зрозумів, що пережив.
У сімдесят літав у снах, як і в п’ятнадцять.
Чухав зад, доки перед ним
розступалося море.
Шкодував двох ковдр, які забрала війна.
Годував курей, кривди пробачив.
Повалений кулаком на землю,
збирав монети, що висипались
з кишені.
Був
як вітер, що шарпає повітряним змієм, —
сама лиш причина без цілі,
як метелик, що обмацує гнізда світла, —
сама лише ціль без причини.