Юлія Стахівська «Вільні вірші» | Публікації | Litcentr
22 Вересня 2019, 15:31 | Реєстрація | Вхід

Юлія Стахівська «Вільні вірші»

Дата публікації: 28 Березня 2016 о 10:11 | Категорія: «Поезія» | Перегляди: 1790 | Коментарів: 2
Автор: Юлія Стахівська (Всі публікації автора)| Редактор: Євгеній Півень, Ніна Паламарчук | Зображення: Юлії Стахівської

 
Юлія Стахівська (нар. 1985 у Житомирі). Авторка поетичної книжки «Червоні чоловічки» (2009), «Verde» (2015), ініціаторка та співупорядниця антології «Українська авангардна поезія: 1910 –1930 років» (2014). 

Поезія опублікована у багатьох українських виданнях, а серед закордонних варто згадати: польські у часописах «Respublica», «RADAR», антологію «Жіночий портрет в оберненій перспективі: 12 поеток із Чехії, Словенії та України», журнал поезії «Воздух», чеський журнал світової літератури «PLAV», італійську поетичну антологію «Made in Ukraine» та ін. 

Лауреатка премії видавництва «Смолоскип», конкурсу «Молоде вино». Проілюструвала кілька дитячих книжок. Стипендіатка Міжнародного будинку письменника та перекладача Ventspilshouse (Латвія, 2010), Балтійського центру письменників та перекладачів на Готланді (Швеція, 2015).



Вільні вірші 
(2000 – 2014)

Ніч лагідна

Ніч підбита жовтим атласом ліхтарів.
Їх поставили на місці старих дерев, і тепер
можна подумати: це і є їх потойбічне життя – 
переганяти соки струмів,
зрідка поскрипувати і збирати навколо комашню,
з розгону вдарятися світляним шершнем у наші зелені вікна
і падати на підвіконня ледь живим.

Уночі всі тіла нарощують перламутр і тужавіють,
щоб заховатися у скойці, мов у труні.

День подібний до мілководдя із пустими черепашками на піску.


З іншого берега

Червоний кінь по сизих травах мовчить.
Стомлено день вистикує кожну мить стебла.
Це заїжджий двір – говори – аби тінь моя 
машталіра змінила на переправі, де золоті піски.

Влито в сито земляні слова. Засинають лялечки –
і нічні метелики теплі на звук глибоко летять.
Збавлені клопотів – ми сумні нулі собі перснями 
одягаєм на пальці. Сни сомами сунуть, хмарами сопуть.

І нікому залягати на дно, де царство крихітних гідр,
де сіль може бути вбивчо солона, де кріт водяний
збурить воду. І живина кожна пливе по пам’яті
до єдиного, того берега.


Лінія

Кожен може бачити, як з дна власних облич
підіймаються постраждалі.
Замулені субмарини батьків з мідіями очей,
іржавими бровами деталей.

Берегова лінія – сон – межа піни й каміння 
снується по скелях й зривається вниз 
раптово... й до непристойності рівно.

І дійсність тоді набирає ознак закритості
оранжерейної зали,
де можна ліану страждання ростить 
на втіху в старій порцеляні.

Де устями рук, як зап’ястями рік,
ступають розкішного смутку пави 
і уміх себе видає, мов лук, 
стрілою лукавою. 


Змовини

На Олегівській 
чорний кіт очицями зелено:
ніяких забобонів не відає,
вулицю перетинає,
рожевими лапами на траву
стає.

Падає голуб з даху крила розкинувши,
ворона кряче,
деревій на Щекавиці росте.

Кіт спину луком вигинає,
кіт спину атласну горбить:
напад на Поділ, 
оборона валів,
Житній торг мурашиться.

Скотився ти донизу,
спустився долі.
На деньці самому – 
тільки сова сидить – 
у ніч глядить:
одне око срібне – 
друге – земляне.


Всепроникність

Тіло звивисте, як Смородинський узвіз,
і яка-небудь Климентина могла би його
шкірою нагору підійматися,
несучи жовтуваті яйця в корзині. 

Або велосипедист вигулькував з тінистого
повороту, і шини сичали би, як вужі
об гладенький брук. 

Але це все не те для морозного тіла повітря,
для його всепроникності: 
навкололіхтарні мильні бульки світла – 
туга калюжна вода – підлисткова тінь – 
тунель вулиці – порожнини у цеглі – 
мої легені – і знову твої – і

підйом на Татарку, через гортані пагорбів
до альвеол тупикових завулків – тіло скрізь. 



2 коментарі

avatar
дуже круто. раніше не читав поезію Юлії
avatar
ці тексти сприймаються всіма органами чуття. але це не синестезія, а радше поліестезія, якщо так можна висловитись. Зокрема дуже чудові тактильні образи і слухові, як у Всепроникності, Лінії та З іншого берега

Залишити коментар

avatar