Мертві сови
1
…ця самотність – така самотність, що марно спати,
надсилати сни з листівками скель і чайок,
і штормів гаркавих, колон, що – стрункі й пузаті,
і старі, неначе труси на вітрах ямайок.
Бо у горлі все подохло й цвіте, мов безлад
на руїнах правил, затишку і байдужих
голосінь мітли. Хліби та іржаві леза.
Немезиди на кахлі. Епоси в битих мушлях.
Павуки в яйці. Кощії у подарунках.
Неснодійні ероси в ласощах потопельних…
Льодовитих корабликів смажені візерунки
замість рук твоїх. Метелики у пательні.
Муракамі з вівцями. Різна мура на фото,
що знімати нема кому. Віхола і цитрини.
Течія, що вбрана у жабу, слизьку й безводну.
Пів-роботи. Дороги. Випрані магазини.
Хлопчик-суржик і сом (фонтанчик). Плювки на сходах.
Олов’яні дєвочки в трубці. Смердюче мило…
Цигарки, що кашляють, наче самі сухоти.
Целофан для неба – щоб не одразу вбило.
Надувні вітрила капців. Аби мовчала –
у горлянці – ангіна і мертво-солоні сови.
І любов – така, що – через «хмари й печалі»,
та про це, коханий, вибач, – уже ні слова.
2
… мертві сови у горлі клюють недолюблених змій.
Змії душать примар, що обличчя їм – рідно-катюжні,
і долоні їм – хибні хрести, що на власній вазі
недотримали храму чудес, у якім свічодуші
і воронячолапі жебрачки – як протяги див –
повлягались, бо – можна й не можна, бо – всупереч неба
і до клаптику неба їм треба, де дух не сходив –
де він жив, а вони і не знали, хоч знали… Ганебно
затуляли надії клунками. Просили життя.
Та долоні не втримали храму, бо просто – долоні…
Мертві бджоли у дуплах. У ріках – нежаті жита.
Ненароджені люди у лоні. Голодні грифони
над очами, бо брів там немає, та й очок – катма,
бо не видко нічого-нічого, коханий! Не видко…
Тільки – тінь твою, що сміхосерпо розради втина
і задумливо чеше на виді кігтиська єхидни –
уві сні, ідучи, повсякчасно… Ти знаєш? – ти – ас.
Ти – і криця, і кремінь. І крона на Хроносі мертвім.
Ти – гілля, що роздушеним совам упасти не дасть.
Ти – коріння, що живить падіння кумедних кометок
недострачених суконь і втрат – чи то шкіри, чи м’яс,
чи то жил, чи життів у тобі, бо – чим дихати, любий?
Безповітряна лава заходить у нас, наче в паз –
чи цеглина, чи цвях. Зайві демони і зайві люди –
і їм дуже просторо… – як совам – у горлі, де ні
півслівця про неправду, ні ночі, що душиться мовчки.
Мертві ластівки ніжно ковтають серця в чавуні
і влітають у біль, наче кури – в скривавлені ночви,
наче горщики муки – у піч… На арктичнім вогні
так і нас приготують – до білої. Справжньої. З медом.
Омини нас оце…
Чорний оцет. Зернята вини.
І зірки нашорошені, наче старі кулемети, –
хай їм час помагає… А нам не поможе нічо’.
Ні плече водограю, ні промінь тролейбусу – в серце…
Ні гаряча вода, ні домашній – приручений – чорт,
що будильником гострим на ранок тривожно несеться.
Ні змія, ні сова. Ні свіча в смс-них чарках.
Ні долоня, що дулею ожеледь люто настрашить…
…завтра буде інакше. Чекай, мій коханий, чекай! –
Завтра сови змертвішають далі й прокинуться старші.
Завтра змії зі шкіри сплетуть невмирущих птахів.
Завтра привиди вдінуть мотузки, модняво зогнилі.
Завтра нас запакує отой, що не той – не лихий, –
санітар у хмаринах і вічноблакитних бахілах,
що поновить цю муку – не знати – як море і піт
золотавих пустель, як безодню, базар і безсмертя,
як засмагу сердечних трикінськи-здорових копит,
як намети чекань і любові одвічні замети,
як печери і мамонтів – мертвими совами – в рот,
притискаючи дихання вуст, – зачерпнути й віддати?
…а хмарини па плечі падуть, наче сніжний народ,
і проходять крізь нас, мовби йод – крізь безколірну вату, –
щоб загоїти тишу. Тримати святих жебраків –
упокоєні любощі – за кілька кроків до дива…
І слова, що лікують, лягають на змійок гірких –
як на рейки долоні – сріблясті й хрумкі, мов оливи…