Сни почали прокидатись | Публікації | Litcentr
27 Травня 2020, 03:04 | Реєстрація | Вхід

Сни почали прокидатись

Дата публікації: 10 Січня 2014 о 14:26 | Категорія: «Выбор редакции» | Перегляди: 690 | Коментарів: 6
Автор: Маргарита Ротко (Всі публікації автора) | Зображення: Текст номіновано

***

 

… сорок років пустелі почнуться, коли він піде –

телефоном на ніжках, з розгубленим ротом у плямах

будяків і гвоздики – по стежці з кісток орхідей,

коридором колон, що нечутно рахують губами

 

сухолисте тремтіння у руслі правічності рік,

слоненят-хмарочосів стрибки через віку мотузку,

і криваві краватки, що з них поросли снігурі

на могилах бузку, де узимку – тривожно і вузько,

 

щоб поставити ногу, а треба – написано – йти…

Так іде каберне узбережжя в горнятко прискельне.

Так сполохані урвища морди ховають в китів,

відшліфованих якорем бога. Так тихі пустелі,

 

замуровані  в долях, сварливо хлюпочуть на дні

символічних сумок, – мов останні краплини – у флязі..

Так південні циклони цитрини несуть до води,

щоб пошити з них пам’ятних дурнів – святих водолазів.

 

Так повзуть у лазнички приречені протяги. Так

прапори ароматів похмілля, ванілі та слізок

набираються вітру. Так сутіні сірий черпак

опускається в землю за м’яом, петрушкою-хмизом

 

перестрашених підлітків і пів-олійних старих…

Всі вселенські сліпі подорожні, всі статуї руху,

слимаки на горі та мурашки в сердечній корі,

наче сни проти п’ятниці, м’яко лягають у руку –

 

і вона розтискає – роздушену пташку… Й летить,

наче скверна, – в незаймані землі, де чути крізь подих

зацілованих зливами замків – як зріють плоди,

як росте водограй, як трава пророста з теплоти,

як він йде коридором колон і чекань – і  приходить…

 

 

***

 

… що їй марилось у невагомих лиманах ночей?

Що вона виглядала у вікнах-циклопах на милицях

кришталевих секунд і годин? – як безодня тече

по нічийній землі, що втіка від окрадених «мильниць» і

непотрібних обітниць дерев не рушати в моря?..

Що вона ворожила на склі, як на нутрощах варвара,

що порізав на шмаття вітри і сховав ліхтаря

під прозору шкірянку на холоді сивого мармуру

двох у грудях сердець?.. Що вона промовляла? – «Прийди! –

Наче вовчик – до сну. Мов Летючий – до штилю Голландії.

Як вокзал – до дверей. Як причинна вода – до води.

Наче нитка господня – до шитої чорними латками

гамівної сорочки чекання інакших часів,

розпростертих, як жінка – на вранішнім килимі спокою»…

 

… і від слів під вікном реп’яхам усміхалися пси,

і погоди ставали, як вежі, стрункими й високими.

 

І було зрозуміло, що в сумі повітря хрипкім

стануть звички тремтіти, як ніж – на ножі, – невагомими.

Стануть снігом і духом похмурі страхи-хробаки.

І здригнеться від кашлю зіркових лисичок і гномиків

і обвалиться пустка – бо в неї повітря зайде…

Біла в’язочка кроків на поясі тишу теліпає…

Із полиці ночей нескінченних усміхнений день

розглядає, мов п’є: зацвітають січневими липами

льодовиті долоні на стінці, не сміючи так,

як хотілося довго, стиснути всі гілочки спротиву…

І тріпоче годинник, неначе бешкетник-вітряк,

й першу зірку, як пальчик, вікно притискає до ротика…

 

Так їй марилось. Так поливала пів-сонце в чолі

журавлиним крайнебом – як м’ясо. І смажила вогники

ліхтарів – на багатих чаях. Тільки сни почали

прокидатись щоранку їй, наче голодні шаблі, –

і щомить засинати, щоб стати вогкими й червоними…

 



6 коментів

avatar
"Так іде каберне узбережжя в горнятко прискельне" заслуговує окремої 5 smile та й взагалі, Марго, стільки насичених, яскравих образів вплетено на 1 кв. см тексту, що ... іноді здається, що це аж надто.
avatar
одвічне занадто...
avatar
то поетика недалекого вже майбуйття
індіго, що наразі достигають стати ласим наїдком епохи, слово за словом, до мізернішої крапелюшки всотають розкоші маргаритиних творів, перетворюючи увібране на щиру життєдайну єнергію нових, не знаних досі епічних казок цього світу
avatar
шо-шо??)
avatar
Невичерпна! Неперевершена!! Невтомна хвея образотворчої архітектоніки!!!
avatar
припини

Залишити коментар

avatar