Аби не просити
***
... хай не дванадцять – босхів і пустель,
хай віск «не в масть» мастить коліна криком
вологих іскор… Хай тече в пусте
порожня піна у гамівноріких
пісках і хмелі на ході стежин
по камінцях-пожежах… Най сейшелить
мороз, мов клоун. Ти – наворожи,
чого іще ніколи ні на шеляг
не купиш, не поцупиш, що ти не
каштанами жаркими з горла грубок
пекельних див злапати – ні, – хитнеш
хіба хмарки, що їхні зимні руки –
то – ремені, то – ланцюги, то – вуст
отих самих невтішна архімова…
Сиди собі, мов у смертях – індус, –
у чалмах свят, у винах мармурових,
у скельцях віку, у портреті «п’ять
до карамельки у фользі із байок»…
І говори. Що всі часи – стоять,
як той, що нас простить і покарає, –
над нами. Говори, що буде вир
вишень-вишин у сквері за балконом.
І просто – говори. Щоб говорив
аби хоч хто. Аби павук і коник
твоїх дільничних ницих істерій
у казанку пропарились – до кістки.
Аби тваринно зрушили сири
із тарілок – до пар. Аквалангісти-
суми – потопли у посохлих «до»...
Аби до чум пішли кавалки ртуті
твоїх стрибків на місці…
… на стебло
мізинця в’яжеш-крутиш тепле хутро
вікна, що не показує жуків
і жучок дансмакабрів домільйонних
на ковзанках, де втомлені мішки
злітаються на сміх, як міль – на вовну…
І ти собі – злітаєшся в чалму
із жилок шарлів-пір’їв, ширлі-жерли...
І знову просиш бозна-що й чому –
у того в дверях – на щербатий шеляг…
***
«Царюй, набридлий привиде!» – нитки
і серпантини, жезли і сновиди-
ліхтарики просили. Люди – ні.
Ув обладунках щастя їх не видно –
ні мрійників, ні змучених. Були
усі – суцільний вихор. Ніж у грудях
межі часів – без меж і без часу…
Ходив, як дід – із торбою, – нечутно,
як по воді, зодягнений у сум,
вселенський кайф – повз тихих і забутих,
що на табло сльози їм – казкоцирк…
Ведмедиця вилизувала смуток,
немов кульгавий пес, що язиком
зірки стирає з неба, щоби відьми
до місяця сягали за пів-мить –
крізь найдзвінкіше срібло таємничок
про те, що є – зима, а є – Ніщо
Холодне – для дітей дорослих, що їм
всі вівці – сині. Всі птахи – без крил.
Всі коні – дерев’яні. Голки яблук –
ночами пахнуть. Ночі ж їм болять,
немов шляхи – циганам. Наче сутінь –
сухотним сонцям проданих Ярил,
що видряпані на межі відлиги…
Дорослі діти просять тихих вір
у вигірклій цитриновій корі
та іграшкових равликів, що їм,
як – борошна із денця, ледве-ледве
рогами наколотять сил блідих
і трохи снігу, що забув – униз,
а тільки – на візку, до африк, повз
природу, календар і спрагу дива…
Та див нема. Шкребоче дощик сни.
Зелене похлинається сліпим
гаркавим світлом. Вікна до вікна
торочать про вечірні шлейфи диму,
а спомини розвалених будинків
годують небо тінню молока.
Ведмедиця випещує щоку
їх болю – на бульйоні буднів… Тихо
по пазурцю зі стріхи простяга –
із вогниками, що кульгавий час
чи пес забив. Дорослі за ковтком
ковток оті вогні багатотомні
бинтами мрій обмотують, слинять –
аби ожили (хоч кортить їм як
добити…)
Відліта Сузір’я Грудня
у пекло хвої. Пахне вітром птах
із дерева на гілці, що тремтить,
немов серветка, поки діти сплять,
щоб не просити – снігу, дива, лиха….
І місяць, чорноокий і тендітний,
неторканий і марний, до мітли
говорить німизною. Зоре-віз
стирчить у небі, наче стовп. І цар –
салютний спокій збуджених салатів –
царює поза лісом, де зайці
спалили шубки на скелетах, що
колись були квітками про-лісок.
Царюй, царюй! – три ранки, тижні три,
три кісточки у втомі меду й тиші
(від шуму)… Ти – царюй, допоки ті
крізь небажання марять-мріють… Ти
царюй, поки ще зимно!.. –
поки сплять
річки, що все змивають – навіть мертвих…
Царюй, поки понтується планета,
й Ведмедиця без ляльки і ведмедя
вилизує потилицю небес…
***
… нічого не проси собі. Рости,
як мумія – у ковдрі із повітря
і дихання важкого. Ні простих
доріг, ні ішаків з очами вітру
й оливами й трояндами в сідлі.
Ні шелесту дерев причинних, втятих
стихією – на краще. Ні золи
в шампані з вісімна- на тридесяте.
Ні безуму наосліп, ні мурах
по тілу – не комашних, а бісівських.
Ні – щоб з горою сходилась гора.
Ні – щоб вовки, а не продажні вівці.
Ні сукні із шифонових лавин.
Ні заколоту ельфів – проти злиднів.
Ні снігу, що не рушить голови,
хоч як її стараєшся спалити.
Ні Ганса з сірниками. Ні сестри.
Ні черевичків. Ні – таїн пізнати.
Ні – привидів улюблених старих
й жасмину у кімнаті, спраглій саду
у середзим’ї – середзем’ї – у
півсклянці вранці, що подати – можна…
Ні – чаші, щоб доповнила твою
без темних яйок йожок і ворожок.
Ні спокою, ні свічки… Не проси.
Рости й рости бамбук. Не вір у дивне.
Виною тьмяно-гострі образи
тули, поки що є ті вічні вини.
Дивись на зиму, що – немов сльоза, –
тобі втинає ріст і зріст, і зичить
всього-всього, як свята чорний цап
гатить рогами у беззубий відчай…
0
