Аби не просити

---

***

 

... хай не дванадцять – босхів і пустель,

хай віск  «не в  масть» мастить коліна криком

вологих іскор… Хай тече в пусте

порожня  піна у гамівноріких

 

пісках і хмелі на ході стежин

по камінцях-пожежах… Най сейшелить

мороз, мов клоун. Ти – наворожи,

чого іще ніколи ні на шеляг

 

не купиш, не поцупиш, що ти не

каштанами жаркими з горла грубок

пекельних див злапати – ні, – хитнеш

хіба хмарки, що їхні зимні руки –

 

то  – ремені, то – ланцюги, то – вуст

отих самих невтішна архімова…

Сиди собі, мов у смертях – індус, –

у чалмах свят, у винах мармурових,

 

у скельцях віку, у портреті «п’ять

до карамельки у фользі із байок»…

І говори. Що всі часи – стоять,

як той, що нас простить і покарає, –

 

над нами. Говори, що буде вир

вишень-вишин у сквері за балконом.

І просто – говори. Щоб говорив

аби хоч хто. Аби павук і коник

 

твоїх дільничних ницих істерій

у казанку пропарились  – до кістки.

Аби тваринно зрушили сири

із тарілок – до пар. Аквалангісти-

 

суми – потопли у посохлих «до»...

Аби до чум пішли кавалки ртуті

твоїх стрибків на місці…

 

… на стебло

мізинця в’яжеш-крутиш тепле хутро

 

вікна, що не показує жуків

і жучок дансмакабрів домільйонних

на ковзанках, де втомлені мішки

злітаються на сміх, як міль – на вовну…

 

І ти собі – злітаєшся в чалму

із жилок шарлів-пір’їв, ширлі-жерли...

І знову просиш бозна-що й чому –

у того в дверях – на щербатий шеляг…

 

  

***

 

«Царюй, набридлий привиде!» – нитки

і серпантини, жезли і сновиди-

ліхтарики просили. Люди – ні.

Ув обладунках щастя їх не видно –

ні мрійників, ні змучених. Були

усі – суцільний вихор. Ніж у грудях

межі часів – без меж і без часу…

Ходив, як дід – із торбою, – нечутно,

як по воді, зодягнений у сум,

вселенський кайф – повз тихих і забутих,

що на табло сльози їм – казкоцирк…

 

Ведмедиця вилизувала смуток,

немов  кульгавий пес, що язиком

зірки стирає з неба, щоби відьми

до місяця сягали за пів-мить –

крізь найдзвінкіше срібло таємничок

про те, що є – зима, а є – Ніщо

Холодне – для дітей дорослих, що їм

всі вівці – сині. Всі птахи – без крил.

Всі коні – дерев’яні. Голки яблук –

ночами пахнуть. Ночі ж їм болять,

немов шляхи – циганам. Наче сутінь –

сухотним сонцям проданих Ярил,

що видряпані на межі відлиги…

 

Дорослі діти просять тихих вір

у вигірклій цитриновій корі

та іграшкових равликів, що їм,

як – борошна із денця, ледве-ледве

рогами наколотять сил блідих

і трохи снігу, що забув – униз,

а тільки – на візку, до африк, повз

природу, календар і спрагу дива…

 

Та див нема. Шкребоче дощик сни.

Зелене похлинається сліпим

гаркавим світлом. Вікна до вікна

торочать про вечірні шлейфи диму,

а спомини розвалених будинків

годують небо тінню молока.

 

Ведмедиця випещує щоку

їх болю – на бульйоні буднів… Тихо

по пазурцю зі стріхи простяга –

із вогниками, що кульгавий час

чи пес забив. Дорослі за ковтком

ковток оті вогні багатотомні

бинтами мрій обмотують, слинять –

аби ожили (хоч кортить їм як

добити…)

Відліта Сузір’я  Грудня

у пекло хвої. Пахне вітром птах

із дерева на гілці, що тремтить,

немов серветка, поки діти сплять,

щоб не просити – снігу, дива, лиха….

 

І місяць, чорноокий і тендітний,

неторканий і марний, до мітли

говорить німизною. Зоре-віз

стирчить у небі, наче стовп. І цар –

салютний спокій збуджених салатів –

царює поза лісом, де зайці

спалили шубки на скелетах, що

колись були квітками про-лісок.

 

Царюй, царюй! – три ранки, тижні три,

три кісточки у втомі меду й тиші

(від шуму)… Ти – царюй, допоки ті

крізь небажання марять-мріють… Ти

царюй, поки ще зимно!.. –

поки сплять

річки, що все змивають – навіть мертвих…

Царюй, поки понтується планета,

й Ведмедиця без ляльки і ведмедя

вилизує потилицю небес…

 

 

 

***

 

… нічого не проси собі. Рости,

як мумія – у ковдрі із повітря

і дихання важкого. Ні простих

доріг, ні ішаків з очами вітру

 

й оливами й трояндами в сідлі.

Ні шелесту дерев причинних, втятих

стихією – на краще. Ні золи

в шампані з вісімна- на  тридесяте.

 

Ні безуму наосліп, ні мурах

по тілу – не комашних, а бісівських.

Ні – щоб з горою сходилась гора.

Ні – щоб вовки, а не продажні вівці.

 

Ні сукні із шифонових лавин.

Ні заколоту ельфів – проти злиднів.

Ні снігу, що не рушить голови,

хоч як її стараєшся спалити.

 

Ні Ганса з сірниками. Ні сестри.

Ні черевичків. Ні – таїн пізнати.

Ні – привидів улюблених старих

й жасмину у кімнаті, спраглій саду

 

у середзим’ї – середзем’ї – у

півсклянці вранці, що подати – можна…

Ні – чаші, щоб доповнила твою

без темних яйок йожок і ворожок.

 

Ні спокою, ні свічки… Не проси.

Рости й рости бамбук. Не вір у дивне.

Виною тьмяно-гострі образи

тули, поки що є ті вічні вини.

 

Дивись на зиму, що – немов сльоза, –

тобі втинає ріст і зріст, і зичить

всього-всього, як свята чорний цап

гатить рогами у беззубий відчай…

---