Наче сніг

---

… коли ми тремтіли від холоду, втрати і сварок,
й морози шакалами лизькали ніжність зогнилу,
ми вірили в нас – як вода вірить в кригу і пару,
й зима вигинала хребет і давала нам сили,

бо сніг, як прем’єра абетки, торкається шкіри –
і серце курить, наче комин чумацького дому…
На гіллі волосся сріблясто-сорочі жовніри
із інею місяця бавлять засивлені втоми,

відомі пришестя кінця й кучугури мовчання,
що врешті розтануть, аби – мов колись – і ніколи…
Пелюстки іржі та полуди у чайник Почайни
підмішує ранок, настрашеновухий, мов кролик, –

аби похитнути склянки і зірки рівноваги,
аби одурманити світ, що – кришталь у залізі…
З-під ніг утікали нам змії, кити й черепахи,
ліси і вокзали, вози і завіси – запізно

й зарано навчатися їх повертати під ноги.
Вчимося вкорінені жити-жовтіти в безодні –
і бачити землю небесну в сердечні біноклі,
і чути на вигинах стогону пучки господні.

І сипати снігом на ніжні долини-долоні,
і падати снігом на сон о пів сьомій, густіший
за смерть Вавилону, за пальмовий вир Єрихону,
за сніг, що, мов сторож, нам бавить озорену тишу,

що спить на вустах, як травиця – на часі до весен,
до запаху півників і відмикання кульбаб’я.
Сріблясто-сорочі жовніри-сніжинки на плесах
засивлених ніжностей війни за скривджені правди
проводять пестливо.

… засни. Наче сніг – під обличчям
наступних снігів, – щоб не зрушити в хибні сузір’я.
Щоб серце курило з-під світу, мов піч потойбіччя.
Щоб сніг, мов абетка любові, осяював шкіру.

Аби всі минущі почайни обіймів і світла
стікали у чайник добранків, засліплених білим –
й чумацькі дими, як господні прозорі молитви,
у наших наручних сніжинках свічками тремтіли…

---